Втім, на державному рівні ми і далі обмежуємося ритуальними танцями навколо незалежності. Для влади це зазвичай гарна нагода раз на рік на кілька днів відвернути увагу від якоїсь актуальної проблеми. Наша незалежність подається як така собі аксіома, яку ніхто навіть не пробує наповнити реальним змістом. Насправді ж ми постійно від чогось або когось залежні: іще донедавна від російського газу, тепер – від західних фінансових ін’єкцій та - іще більше – від власних спеціалістів з їх «розпилювання»…

Над усім цим продовжує гордо лунати до болю знайоме «Ще не вмерла Україна»… Слова, безумовно, геніальні, але радше в контексті епохи, коли були написані. Станом на 1862 рік землі сучасної України було розтягнуто між кількома імперіями, планомірно нищилися наші мова, культура, історична пам'ять. Наголосити, що усе це таки не вмерло у той час було по-справжньому сміливо і необхідно. Але чого б раптом Україна мусила помирати сьогодні, коли їй, незалежній, здавалося б тільки жити і квітнути?

Ми продовжуємо вивчати історію, хоча станом на сьогодні вже мали би як слід її знати, щоб, користаючись уроками минулого, впевнено будувати майбутнє – сучасне, заможне, самодостатнє і незалежне по-справжньому.  Українська економіка мусить ґрунтуватися на національних особливостях і виключно за їх рахунок додавати в конкурентності на світових ринках, українська армія мусить стати бажаною складовою будь-якого військового блоку, українське судочинство мусить вселяти в нас упевненість, а не зневіру, український кінематограф мусить нарешті залишити в історії «добриє савєцкіє фільми»…

Безумовно, цілі амбітні і на їх втілення піде далеко не один рік, але ж виключно і тільки планомірна робота і віра у власні сили є ознаками реального життя, а не того животіння, «щеневмирання», в якому ми 25 років продовжуємося борсатися, головним чином через власну державну  інфантильність.

Інфантильністю у психології зазвичай називають відсталість у розвитку, збереження у людини дитячих рис, в першу чергу через небажання або страх брати на себе відповідальність. Інфантили схильні применшувати власні недоліки, їм властиво весь час шукати винного у власних негараздах. Замість серйозно поставити перед собою питання «що робити?», інфантили воліють сподіватися на  щоразу нового «авторитета», якого згодом, після чергової невдачі ( а інакше при подібному мисленні просто не буває! ) починають щиро звинувачувати в усіх можливих гріхах…

Інфантили ніколи не бувають незалежними, а тому, називаючи себе так, ми повинні кінець-кінцем навчитися приймати самостійні рішення, які б випливали передусім з наших - і нічиїх інших - інтересів і лише в другу чергу враховували зовнішні підказки чи поради. Але у жодному випадку не накази!

Ми не мусимо залежати від шахрайства влади, яка дозволяє собі підмінювати прогресивні реформи бюрократичними сурогатами, де за красивою вивіскою завжди криються небезпечні «прикінцеві положення» - складно і нудно виписані деталі, в яких зазвичай і ховається диявол ...

Доки дозволятимемо чинити так, як днями вчинили із запровадженням електронної системи декларування чиновницьких статків, доти найоплачуванішою в Україні лишатиметься робота юриста, який знає не стільки закони, скільки методи, як їх «легітимно» обходити з допомогою таких самих «легітимних» суддів та прокурорів. Доти не влада керуватиметься інтересами народу, а народ залежатиме від «договорняків», які дозволяють чиновникам безкарно красти.

Ми не мусимо залежати від демагогії опозиції – чергових фан-клубів чергового майстра переконливо виголошувати шапкозакидательські гасла. Незалежна, позбавлена інфантильності нація добре вміє відрізнити зерно від полови, бо завжди знає, що золоті гори, молочні ріки і кисельні береги бувають виключно і тільки в казках. І байдуже, наскільки талановито ту казку склали і прочитали.

Ця ж таки нація знає, що виходити на акції протесту варто за конкретні зміни і цінності, а не проти конкретного прізвища, якому раптом прималювали роги, призначивши в усьому винним «цапом-відбувайлом».  Якщо  «цапа» зняли, але не посадили, народний гнів неминуче мусить обернутися проти тих, хто обіцяв і не зробив і не вщухати, доки не зроблять, як обіцяли. Поки віритимемо «казкарям», таким як Порошенко, Тимошенко, Яценюк, Ляшко, Савченко і всі решта, доти найзапитуванішою якістю в політиці залишатиметься вміння віртуозно молоти язиком.

Найкращим стимулом для підвищення відповідальності політиків є відчуття неминучості цієї самої відповідальності. Кожен наймахровіший шулер чи популіст повинен затямити, що будучи спійманим на гарячому під час тих чи інших незаконних діянь, він обов’язково понесе суворе покарання і в жодний спосіб його не уникне.

Зрілість політичної нації – це саме той фактор Страху, який є єдино можливою зброєю, здатною перемагати поки іще всевладний в Україні фактор Грошей.   Доки залишатимемося довірливими простаками, нас незмінно ошукуватимуть як свої, так і сусідські «сильні світу цього», бо ж, як відомо, «бєз лоха і жизнь плоха».

Тому у чергову річницю Незалежності хочеться побажати всім нам стати незалежними по-справжньому, а себто мудрими, відповідальними, невблаганними до тих, чиє слово розходиться з ділом і вимогливими в першу чергу до самих себе. Щиро вірю, що це нам з вами таки під силу. Годі вже набивати гулі на тих самих місцях!

                                                                                                                      Максим КОЛОМИС