Одразу уточню, я далекий від думки, що перевибори Верховної Ради самі по собі є панацеєю, яка нарешті запустить реформи. З одного боку нинішнє парламентське болото і справді не здатне народити щось по-справжньому прогресивне, з іншого – у разі перевиборів за нинішньою системою і при нинішніх рейтингах у законотворчому органі шило просто поміняють на мило…

Громадяни, яких прийнято вважати прогресивними розгублені. Вони визнають, що очищення влади і справді назріло, але навіть, якщо добитися перевиборів, не зважаючи на усі фінансові, соціальні та зовнішньополітичні ризики, одні іменні блоки банальні змінять інші… Який у цьому сенс? Якщо

• Чинний склад Парламенту легітимізувала просторочена Центральна виборча комісія під керівництвом пана Охендовського і сьогодні питання про її заміну якщо навіть  і піднімають, то дуже рідко і не голосно…

• Чинну парламентську більшість (хто саме насправді її складає,  можна хіба здогадуватися) сформували значною мірою з переможців на мажоритарних округах, які часто-густо засівали їх гречкою та купюрами з зображенням Лесі Українки…

• Ключові ролі і у владі, і в опозиції відіграють іменні блоки Петра Порошенка, Арсенія Яценюка, Юлії Тимошенко, Олега Ляшка… Замість захисту ідейних цінностей (антикорупційних, ліберально-реформаторських, націоналістичних, соціал-демократичних) точиться боротьба за найвигідніше працевлаштування конкретних лідерів, біля яких при нинішніх схемах можна і собі руки погріти…

• Парламентарі - головним чином знову ж таки мажоритарники – у сесійній залі систематично не з’являються. Карати грошовими штрафами цих, як показали е-декларації, здебільшого дуже заможних людей просто смішно. Мандат законотворця їм, як правило, потрібен виключно для здобуття депутатської недоторканості…

    Чи є підстави чекати змін від старої ЦВК, старої виборчої системи і старих підходів до формування списків політичних сил? Думаю, питання риторичне…

    Якщо перевибори таки відбудуться, для мислячого виборця, окрім учорашніх «регіоналів» («Опозиційний блок», «За життя!», «Відродження» та «Наш край») немислимо голосувати також і за «БПП-Солідарність», «Батьківщину», «Народний фронт», «Радикальну партію» чи «Укроп».    

         Не переходячи на персоналії, констатую: на практиці кожна з названих сил є кишеньковим проектом конкретного харизматичного лідера і всупереч його шкурним інтересам анічогісінько не робитиме. За таких умов яскравий оратор не надто відрізнятиметься від цинічного олігарха. І той, і інший – це позавчорашній день, а сама система, яка дозволяє їм бути обраними – вкрай далека від норм цивілізованого світу…

     З іншого боку обґрунтовану підозру виборця викликають усі без винятку політичні партії! Хто з них націлений на справжнє державне будівництво, а хто є гарно розрекламованим політичним капіталовкладенням – так одразу і не розбереш. Аби зняти усі питання, необхідно провести звичайний тест, який гарантовано пройдуть не усі.

     Думаю, жодна по-справжньому державницька сила, будь то ліберальні реформатори чи радикальні націоналісти, не посперечається: їхня ідеологія матиме максимальні шанси тільки тоді, якщо голоси тих, кому вона близька не розпорошуватимуться між партіями-близнюками, які будучи змушені змагатися в одному електоральному полі, топитимуть одна одну в політичній грязюці. Світоглядні дискусії, в яких народжується істина, автоматично замінять розборки на тему, хто кому рука Москви…

     Чинні рейтинги не гарантують проходження у Верховну Раду партіям «Демократичний альянс», «Сила людей», «Хвиля», «Справедливість» та «Народний контроль». В той же час гарні шанси мають ті ж «Самопоміч» та «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка. Що заважає усім їм сформувати спільний список і вже на старті автоматично перетворитися на одного з електоральних лідерів, з яким не можна буде не рахуватися?!

      Ідеологічно близькі «Свобода» та «Правий сектор» за результатами останніх виборів на двох набрали майже 6%, але по одинці парламентський бар’єр не подолали. Віднедавна ж на цьому електоральному полі з’явилися ще і «Державницька ініціатива Яроша» та «Національний корпус» Андрія Білецького. Яким буде результат героїчного походу на вибори одразу чотирьох націоналістичних колон, здогадатися не важко. Швидше за все фракції знову не матиме жодна...

      Ясно, що деструктивну роль і у першому, і у другому випадках відіграють лідерські амбіції. Цю вічну проблему українського політикуму, як на мене, можна легко вирішити проведенням партійних праймеріз, саме так, як то продемонстрували вибори у США, за перебігом яких ми спостерігали впродовж року і нині демонструють вибори у Франції.

      Якщо, скажімо, на праймеріз серед націоналістів переможе, наприклад, Олег Тягнибок і вже невдовзі після обрання дасть підстави у собі розчаруватися, то розчарування викличе особисто Тягнибок, а не ідея націоналізму як така. Ті, хто її поділяє просто поповнять лави прихильників Дмитра Яроша, Андрія Білецького чи когось молодшого.

     Аналогічна ситуація з реформаторами, на кшталт Садового-Саакашвілі-Гриценка-Лєщенка-Наливайченка…

     Водночас ті, хто заперечуватиме саму потребу єднатися з високою імовірністю як раз і є технічними проектами спонсорів, налаштованих і далі розпилювати наш багатостраждальний бюджет.

      Вибори виключно на пропорційній основі, в яких братимуть участь виключно ідеологічні сили Україні безумовно потрібні, а чим закінчуються конкурси «Найгаласливіший популіст», ми спостерігаємо вже більш, як чверть століття. Вам не набридло?

                                                                                                                                  Максим КОЛОМИС