Неупередженим та не звиклим до наших реалій поглядом чужоземець обов’язково б зачепився оком за такий типовий пейзаж. Центр села. Стоїть великий двохповерховий будинок із жовто-блакитним прапором на фасаді. Це, звісно, будинок, у якому працює керівництво села чи селища. У нас він називається – приміщення сільської ради. Перед його фасадом вимощено асфальт, навколо якого перед Великодніми святами повигрібають сміття і зазеленіє трава.

Неподалік – примірно такої ж величини ще один двохповерховий будинок. Його архітектура набагато цікавіша, аніж у приміщенні сільської ради. Фасад прикрашений колонадою. Будинок цей збудований десь у 70-80-х роках минулого сторіччя. Але виглядає так, наче розташований десь у Чорнобильській зоні, де вже понад два десятиріччя не ступала людська нога. На дверях іржавий замок. Асфальт на подвір’ї порепався і у розщелинах стирчить сухий бур’ян. Дах будинку помітно просів і провалився, вікна вибиті й у них вже в’є гнізда гайвороння… 

Дух руїни й запустіння давно поселився й всередині. Красива колись споруда давно вже не придатна до того, аби у ній працювали люди.

Покинутий будинок культури у с. Яполоть Костопільського району

За цим описом не важко здогадатися, яка це споруда. Так, це будинок культури, де ще недавно містилася книгозбірня і велика актова (чи кіно-) зала зі сценою.

За кілька метрів від цього, покинутого на поталу двоповерхового будинку культури, туляться маленькі торгові мафи у вагончиках або нашвидкуруч змайстрованих фанерних кіосках. Там, на відміну від великого будинку культури, що руйнується, вирує життя. Весело балагурять за пивом захмелілі дядьки, час від часу забігають купити хліба й до хліба жінки чи діти.

Описаний сільський пейзаж, що у селі Яполоть Костопільського району, на жаль, типовий для більшості наших сіл. Такий же величезний двоповерховий будинок культури догниває і у сусідньому селі Золотолин, й у інших районах такі будинки не поодинокі.

Здоровий глузд наштовхує на питання: «Чому люди не використовують такого красивого приміщення, що на очах руйнується? Якщо не треба їм закладу культури, то чом не застосувати це приміщення під торговий дім і не роздати по кімнаті в оренду дрібним підприємцям, які мерзнуть у своїх кіосках, або ж розкладають свій товар просто неба?

Проте так було б, може, десь у Німеччині, чи Америці. А у нас так бути не може. Бо, вочевидь, – культура належить до іншого відомства. І у культури нема грошей на ремонт запустілих сільських клубів. Як нема грошей на заробітну платню фахівцям від культури, щоб вони приїхали й оживили своєю діяльністю цей великий будинок.

І це триває так давно, що в багатьох селах навіть об’єднані громади вже не врятують ситуації, не відремонтують ці запустілі будинки культури навіть найкращі фахівці.

А щоб передати іншому відомству – це також неможливо. Бо ж воно стоїть на балансі. 

Змінюються часи, а з ними змінюється в людей і уявлення те, що насправді є цінністю.

Так велелюдно було колись у наших  селах. Відкриття сільської хати-читальні у селі Бережниця Дубровицького району. 1932 р.

Якою великою цінністю ще в не такі далекі 30-ті чи навіть 50-60-ті роки ХХ століття була хата-читальня, де люди масово збиралися на Шевченківське свято, де виступали сільські хори й оркестри, сільські аматори ставили «Назара Стодолю» й інші вистави!

А якою цінністю була книжка! За Польщі активісти «Просвіти» чи ОУН розносили по селах українські книжки на плечах, добираючись зі Львова ночами, щоб бува не засікла їх із тим національним чтивом польська поліція. Вони дуже ризикували, бо за це можна було втрапити і до тюрми, або ще гірше – до страшного концтабору «Береза Картузька».

У 30-х роках сільські «Просвіти» облаштовували книгозбірні по селянських хатах і книжки ті передавали з рук у руки, зачитуючи до дір. Молодь спрагло займалася самоосвітою, захоплювалася історичними творами Андрія Чайковського, «Кобзарем» Тараса Шевченка, творами Лесі Українки, Івана Франка, дехто вже читав і Самчукову «Волинь», і навіть «Холодний яр» Горліса-Горського, передплачували газети «Народна справа», «Громадський голос». Свідома українська молодь була згуртованою, дисциплінованою, вихованою в патріотичному українському дусі на кращих народних традиціях.

У нинішньому селі (та й у місті!) книга перестала бути цінністю. Чому? Хіба тільки тому, що її витіснив Інтернет? Ні. У більшості селян ні комп’ютера, ні Інтернету вдома нема. Просто люди перестали читати. Читання перестало бути насущною потребою, а відтак і книга перестала бути цінністю.

І чи в один день це сталося? Тут історія, як ми внутрішньо зубожіли, варта дослідження життя кількох поколінь. Спершу в 1944-му прийшла радянська влада та у 40-50-х під косу репресій пішли цілі родини. А у 60-70-х закріпачені колгоспами селяни, що тяжко працювали за трудодень, казали своїм дітям: «Учися, дитино, та тікай у місто. Бо будеш все життя гній з колгоспних телят вигрібати!»

І всяка селянська дитина, байдуже здібна вона до науки чи ні, намагалася утекти до міста. Потяглося село до міст. Цілими поколіннями потяглося. Комусь квартиру на підприємстві дали. Хтось на міській черзі того житла дочекався. А хтось роками стягався на кооперативне житло. А до рідного села – хіба що на вихідні чи у відпустку.

Будинки з колонадою – сільські клуби  – та ж радянська влада й побудувала. Задля того, щоб там кіно показувати й на тих фільмах формувати свідомість радянської людини. Тільки на відміну від колишніх просвітянських хат-читалень, чомусь не стали ці високі клуби популярними в народі. Як і бібліотеки. Завітайте тепер у будь-яку сільську книгозбірню. Те, що ви там побачите, вразить до глибини душі. Добре, коли ще там книги грибком від сирості геть дотла не знищені.

Проте зітліли вони чи ні, селяни тим мало переймаються. Томи Джека Лондона і Дюма, Гюго і Лесі Українки, Шевченка, Коцюбинського, – українську та зарубіжну класику в дорогих палітурках (такі книги у книгарнях коштують недешево), навряд чи хто розгортає.

Книга для нинішніх мешканців сіл перестала бути цінністю. Села наші більше не читають. З них давно вийнято душу. Виколупано живцем. І саме тоді, як забрано з рук селян живу ініціативу до господарювання, забрано майно і загнано в рабство, що йменувалося колгоспом.

Давно від колгоспів залишився тільки спомин. На місцях колишніх колгоспних споруд зяють залишки руїн (що могли, люди давно розібрали на цеглу). Селянам начебто повернули землю. Розпаювали. Та ті паї заростають лісами. Бо чи є кому працювати на цій землі? Чи є змога в пересічного селянина, якому далеко за шістдесят, придбати бодай дешевий тракторець чи комбайн?

Повернути у віддалені села дух того життя, яким жили наші діди й прадіди, вже навряд чи можливо. Постаріле населення, звісно, шанує старі традиції, святкує Різдво і Великдень, прибирає цвинтарі, за звичаєм ходить по неділях до старої церковки…

Село ще порає своїх корів (у кого ще є змога тримати). Як і сто літ тому, поганяє конячину й оре плугом свій город, та коли придивитися ближче, то те село ледве клигає. Працездатних людей у ньому залишилося зовсім небагато. І тут, читачу, не вигадую я байку. Коли пишу ці рядки, бачу перед собою своє рідне село Тростянець, яке за кілька верст від Яполоті.

У с. Тростянець Костопільського району

Щомісяця хтось з його престарілих мешканців залишає свою оселю, перебираючись на вічний спокій. І стоять із тих осель пустками вже третина. І не тільки в цьому селі, а й чи не в кожному віддаленому селі. Мають шанс вижити хіба що приміські села, де життя вирує завдяки близькому розташуванню біля міст, де є робота. Села ж, розташовані в глибинці, що далеко від райцентрів, приречені на вимирання. 

Все, що було у цих селах мислячого, ініціативного, три десятки років поспіль постійно виїздило й виїздило до міст. Ті ж із молодших поколінь, котрі ще лишилися, у більшості своїй спиваються і деградують.

Чи спроможне нинішнє українське суспільство якось зупинити цей процес загибелі села, його деградації? Люди в таких селах (особливо у тих, які відрізані від автомагістралей) досі живуть без газифікації й водогону, палять свої грубки й печі дровами.

Настроєм же своїм село настільки зневірене й депресивне, що для того, аби стрепенулося, прокинулося, треба далебі, як писав Шевченко, – «будити сокирою», «громадою обух сталить».

Тільки хто будитиме? І кого будити, коли в сільській громаді важко віднайти бодай одну-дві людини, які б мали розуміння, бажання і енергію до проведення якісних реформ?!

«Доборолась Україна до самого краю…» – ніби вчора писав Шевченко ці слова. Про нас, нині сущих.

Людмила МАРЧУК