Сьогодні пів-дня провів у найріднішій місцині в Україні – у Вишнівці, що в Збаразькому районі на Тернопільщині. Тут промайнуло в роках моє обласкане дитинство. У бабусі й дідуся, котрі допомагали батькам із вихованням найменшого свого онука. Там, де був оточений найсвітлішою любов’ю рідних, красою ставків, луків, лісів й легенд (а їх тут вистачить на кілька міст).

Причина була більш ніж радісна – охрестили Роксоланку, доньку мого брата Василька. Відбулось таїнство у Призамковій Вознесенській Церкві. Я називаю її нашою родинною. Ймовірно, що так називати не можна, позаяк ми не будували цю красуню-церкву, а є лише її парафіянами, проте…

Мамин батько, Василь Михайлович Бодасюк, повернувшись з фронту у званні гвардії-сержанта, мав беззаперечний авторитет серед вишнівчан, тож у 48-му, у віці 24-ьох років став головою колгоспу. Посада за сталінських часів ще та, але справлявся. Коли войовничі атеїсти вимагали зруйнувати храм, дідусь зумів переконати обласну владу зберегти церкву і переформатувати її під склад для фуражу. Старовинні Євангліє, Псалтирі та інші книги, дідусь, глибоко віруючий чоловік, ховав у себе на горищі, до кращих часів.

Кращі часи прийшли в кінці 80-их на початку 90-их. Союз «тріщав по швах», громадські активісти почали говорити вголос те, про що всі шепотілись впродовж років панування радянської влади і, нарешті, в 91-му році сільською громадою було проведено збір коштів і розпочалась реставрація церкви. Тоді ж було запрошено на парафію отця Паладія, котрий став поводирем нашої громади, а мій дідусь почав виконувати обов’язки диякона.

Для мене ця церква є символом! Суспільним… родинним… історичним…

Церковний хор став місцем збору різних людей. Ні, всі вони були з Вишнівця. Але в роки Другої Світової були розкидані по різні боки барикад. Проте, саме у цій церкві відбулось локальне примирення бандерівців та ветеранів радянської армії. По війні минуло десятки років. Десь, звісно ж, у кожного щось затаїлось, проте у церковному хорі всі ці аспекти нівелювались. Дідусь розказував, що після якихось видатних подій, коли хористи сідали за стіл, то застілля тривало до третьої чарки. Просто практичним методом було вирахувано, що непорозуміння починаються, коли стає забагато оковитої))). Тож після третьої чарки хлопці вставали і розходились. Щоб не сваритись. Щоб не дратувати. Щоб не згадувати. Щоб не грішити. А потім знову сходились у один хор, який, попри всі минулі протиріччя, звучав, як єдине ціле.

У цій церкві бував Тарас Григорович Шевченко, Оноре де Бальзак, козаки Хмельницького, Марина Мнішек заручилась тут із Лжедмитрієм І-им, після чого повезла його на московський трон. Родинне гніздо Вишневецьких… я тішуся з того, що мій дідусь зберіг цю перлину 1530-го року для мене, мого сина і моїх майбутніх онуків.

У цій церкві Притули йшли до шлюбу. Тут відспівали в останню путь дідуся, бабусю, батька. Тут хрестили мого Дмитрика, хресного сина Данила, сьогодні Роксоланку. Тому й називаю її родинною.

Церква стоїть під розкішним палацом Вишневецьких, неподалік від парку, дерева у якому були висаджені у вигляді шахівниці і де, колись, пани, сидячи у затишних альтанках, грали в шахи кріпаками/шаховими фігурами.

Інфраструктури у Вишнівці – нуль. Але де випити кави знайдете. Це я до того, що незвіданих місцин на карті України дуже багато. І одна з них – це край мого щасливого дитинства, Вишнівець! Перш ніж мандрувати замками Європи, подивіться, що є тут. Просто поєднайте в маршруті Тернопіль-Збараж-Вишнівець-Кременець.

Далі буде…

7.12.2015