Вона носить ім’я праматері всіх людей – Єва. Відома й помітна постать в мистецьких та наукових колах нашого міста Рівне. І не тільки. Музеєм історії Університету водного господарства та природокористування, яким вона керує, вона відкриває Україні постаті вчених, діяльність яких припала на далекі 30-ті. Багатьом довелося бачити голодомор, хтось пережив репресії.

Та не тільки в історії живе Єва Філіпович. Вона митець. І своє життя без творчості не уявляє.

– Пані Єво, у день міжнародної солідарності жінок, у Вас ще й особисте свято – день ваших уродин. Як Ви завжди сприймали це подвійне свято в пору провесни? Як святкували? Як сприймаєте і святкуєте тепер?

– Вперше я побачила, як віншують іменників, у дитячому садочку. Пригадую, що прийшла до мами й питаю: «Мамо, а коли у мене буде день народження?» Матір запитала: «Навіщо це тобі?» І я відповіла: «Як навіщо? Хочу отримати подарунок…» І тут в нашу розмову втрутився батько. Він був чоловіком жорстким, але чесним, правильним.

«Подарунок, кажеш, хочеш? А чи ти знаєш, що в тому, що ти народилася, твоєї заслуги немає ані на мізинець? Це велике свято звитяги й материнської слави твоєї матері й у цей день треба вітати її, а не тебе. А для тебе – цей день буде означати, що ти стала на рік старшою. І – що рік, то все більше матимеш доручень, роботи, будеш допомагати батькам і відповідатимеш за те, що і як робиш».

З того часу я у свій день народження завжди вітала матір, дякувала їй за те, що дала мені життя. А для мене самої цей день був свого роду звітом. Я мала і перед батьками відзвітувати, чого за рік досягла, і перед собою нести відповідальність, чи бува не згаяний цей час намарне. Адже батько казав мені: «Люди будуть оцінювати тебе по твоїх справах, й віншуватимуть тоді, коли заслужила». Раз і назавжди заборонив мені тато випрошувати подарунки. На його переконання, вони мають бути заслуженими. «А те що ти сама собі хочеш, то сама й зароби…»

– Ви, пані Єво, доволі помітна особистість. І не тільки в стінах Університету водного господарства й природокористування, де Ви створили напрочуд багатий музей і у ньому працюєте. В душі Ви художник. Ваші фото і передусім відображене на тих світлинах небо – ними живе весь Фейсбук! Звідки у вас таке захоплення небом?

– Мене завжди вабило небо. В дитинстві я мріяла бути льотчиком. Бути в небі. Літати. Могла годинами лежати й розглядати хмарки. Особливо люблю небо на заході сонця. Мама розповідала мені, що коли настала пора мене народжувати, то сипав такий сніг, що вони з татом не могли дістатися до пологового будинку і мама вже думала, що народить мене просто в пухкий сніг. А коли на підвечірку народила, то раптом вийшло таке ясне сонечко. Чи не тому я так люблю небо на заході сонця, що в таку пору вперше побачила світ?

– А як же щодо не дівчачої мрії – стати льотчиком?

– Дівчат у Радянському Союзі на льотну справу не брали. Хоча я з дитинства була більше схожа на хлопця, як на дівчинку. Є ще одна таємниця мого народження. Я завжди кажу, що своє життя віддав мені мій брат Толик. Після його смерті, а він був у батьків первістком, матір зразу ж завагітніла мною. І от народилася дівчинка, а всі заняття, дитячі забавки, які мене цікавлять, – далеко не дівчачі. Мене ніколи не інтересували ляльки, а тільки гайки, болти, весь чоловічий інструмент. Коли підросла, то все вміла робити із залізом: гнула, різала, паяльник мав бути завжди під рукою. Брат дав мені право жити, то вийшло так, що я жила за нього й за себе. Добре грала у футбол і навіть на чемпіонаті міста була захисником. А оскільки була зовні на хлопця схожа, то ніхто й не помітив, що у хлопчачій збірній грає дівчинка. Потім захопилася радіомонтажем. Приймач сама склала. Лише налаштувати його на хвилі допомогли на заводі.

– І в отакої хлопчакуватої дівчини таке жіноче й звучне ім’я Єва. Чому Єва?

– Тут теж своя історія. Родом я з Поділля, з села Дунаївці, що неподалік Кам’янця-Подільського. На Поділлі в народі побутує традиція: як дитина зачинається зразу ж після смерті первістка, то їй треба дати ім’я першолюдей. Коли б народився хлопчик, то був би Адам. А я Єва. Та жила завжди за двох. За себе й за брата. Була до всього цікава. До всього мені діло є. В усьому я маю свою лепту привнести, своє зобов’язання виконати. Виняньчила потім молодших і брата, і сестричку. З сестричкою на зорі своєї юності пізнала радість материнства, бо була вже досить дорослою. Але радіосправа так мене захопила, що коли вступила у Хмельницьке педучилище, то в ДОСААФі працювала інструктором на радіополігоні. Отримувала за це зарплатню. Навчала курсантів, які освоювали спеціальність радиста, як прийняти і передати радіограму азбукою Морзе.

–- А як Єва опинилася в Рівному?

– Коли після закінчення педагогічного училища, отримала спеціальність виховательки дитячого садка й опинилася у сільському дитячому закладі, тоді зрозуміла, що є теорія, а є життя. І це речі неспівмірні. У мене диплом з відзнакою, а життя від теорії далеке: на сезон сівби чи жнив виховательок зобов’язували ставати кухарями й готувати їсти на всі колгоспні бригади. І тому я вирішила втікати. Вихід був один – вступати до інституту. І хоч вже тоді розуміла, що спеціальність виховательки дитячого садка не для мене, проте виходу в мене не було: зі своїм дипломом з відзнакою я мала право вступати до вишу, де, склавши на відмінно біологію, була зарахована на перший курс. Про радіосправу в інституті треба було забути. Але тут я знайшла інше, не менш захоплююче заняття. В інституті був факультет громадських професій і я там отримала кваліфікацію тренера туризму й альпінізму. Працювала потім інструктором туризму й альпінізму. Вдосконалювалась при обласному тур клубі. В училищі будівельників №1 була тренером з туризму й альпінізму. Це заняття мені дуже подобалось, але посаду мою в училищі скоротили і я біля року була безробітною. Зрозуміла, що це таке.

– В садочок працювати не пішла?

– Трохи попрацювала. Але не змогла. Не моє це. В училищі ще відкрила в собі художні здібності, працювала художником в лабораторії дизайну й інтер’єру. Потім стала писати наукову роботу. Але так сталося, що мій науковий керівник Степан Якимович Дем’янчук помер, скеровують мене до іншого керівника, а той подивився на мою роботу й каже, що її на 75 відсотків треба переписувати. В той час вже мій брат Толик відпустив мене. В аспірантурі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, вийшла заміж і з Єви Магери стала Євою Філіпович. Тож ми прийняли сімейне рішення, що захищатися буде спершу він. А я у воднику зайнялася цим музеєм. Розпочала, як з чистої дошки. Все довелося вивчати й досліджувати. Два роки пішло на те, щоб створити цю експозицію. Бували не раз такі дні, що доходила до відчаю. І не було в кого що запитати, ніхто не був в темі, ніхто не рвався допомагати. Два роки нікого сюди не впускала. Кожен сантиметр цієї експозиції зроблений моїми руками. Важко було.

Сім років треба було доводити, що цей виш створений у 1915 році. Чим більше дізнавалася, тим більш приходила до думки, що всю історію відтворити не можна. Треба було шукати якийсь принцип, за яким вибудовувати музейну експозицію й писати саму історію.

Не було б щастя, коли б не допомогло нещастя. Був у нас якось в архіві потоп, прорвало якусь трубу й я кинулася допомагати рятувати архівні матеріали. І у мої руки потрапили в’язки особових справ викладачів нашого вишу. Ще як з Києва у Рівне переїхав цей навчальний заклад, так тих справ ніхто й не розпаковував. На це були свої причини. Термін їх зберігання – довічний. Ніхто не має права з ними знайомитись чи вивчати 50 років після закриття. Тепер цей час вже збіг і, виходить, що таке право у мене є. Неймовірно цікаві ці справи, факти життя цих людей розповідають про кожного дуже багато. І для мене ожили фотографії цих людей, котрі у вітрині експозиції. Музей зразу став наповненим внутрішньо, отримав свій дух. Історія в персонах – ось той підхід, якого я так довго шукала! І ось зараз я працюю з цим архівом і виходить така історія в персонах. Одні викликають захоплення й велику повагу, натомість інші – зневагу. Це ж бо сталінські часи. 30-ті роки!

– Це наука. А як же творчість? Без творчості ніяк… Ви ж живописом займалися…

– Живописом більше займатися не можу, бо для цього треба мати майстерню. На 18 квадратних метрах житлоплощі, без належного місця й освітлення писати картини нереально. Але є фотографія. Років сім тому чоловік подарував мені фотоапарат і відтоді я з ним не розлучаюся. Що зацікавило, те й фотографую. А у Фейсбук виставляю… Знаєте, після того, що зі мною трапилося, як пережила клінічну смерть, на ФБ заходжу постійно і виставляю там свої фото, своє небо чи захід сонця, щоби всі родичі й знайомі знали, що я жива і мислю…

 – Слухаю Вас і думаю: цій жінці треба писати… Ви пишете?

– Дещо писала. Навіть публікувалася. Мою прозу називали явищем. Але тепер не пишу. Хто це читатиме? Після клінічної смерті якось по-іншому стала сприймати світ і себе в ньому.

–  І тоді пішли янголята з бісеру…

Великоднє яйце, оздоблене бісером

– Так. За цією дрібненькою роботою з оцими ангелятами з бісеру, я медитую. Сиджу на музейних гостинах, милуюся як на сонці виблискують, сяють, переливаючись безліччю відтінків мої ангели, і сама поринаю в те сяйво. Це і є конспект моїх думок… Пробувала робити і те, і се, а знайшла тебе в янголах. Отримую велике задоволення від того, як дарую їх людям, а вони радіють. І тобі подарую, бо мені здається, що у мене є такий, що на тебе схожий.

 Натюрморт і янголик

Єва прямує до свого кабінету і справді виносить звідти дивовижного янголика. Я усміхаюся цьому диву й такій незвичайній жінці, яка є для мене нині відкриттям. Насамкінець Єва таємничо розповідає мені про речі геть містичні.

– Кожен музей має свою таємницю. Цей також. Тиша музейна насправді така багатоголоса, що у ній можна почути багато. Наче тебе хтось невидимий бере за руку й веде. Одного разу сиджу працюю. Ці папки архівні лежать гіркою, а я сиджу й розмірковую, як все це подати. Коли дивлюся, а над цими папками синє марево стоїть… Під яким кутом не подивлюся, а воно стоїть – не зникає. Я студента якогось першого стрічного запросила зайти й питаю, що він бачить. «Та нічого, – каже, – особливого. Папки лежать…» Ніхто нічого не помітив, тільки мені це марево бачиться. Телефоную до бібліотеки, до Алли Василівни Кривої. Вона каже, що взагалі там, де стародруки зберігаються, не раз паранормальні явища доводилося спостерігати. Всі працівники вже до цього й звикли. І каже вона мені: «Ото як ти оце марево побачила, то це знак, що вже будеш на гачку в тієї теми».

Так, власне, й сталося. От що б я не робила, а ті 30-ті роки не відпускають. Розібрала архів Огієвського. Ось результатом цього ця книжечка, де і дослідження його родоводу, і кар’єрний ріст – і його учні, колеги, праці. Потім пішли Опоков, Сухомел. Всі особові справи якраз із цих років.

– Вочевидь вони хочуть щось нам донести. І Ви, Єво, маєте їм у цьому допомогти. Це може і є ваше небо. Щасти Вам! І з днем народження та зі святом жінки і весни!

 Спілкувалася Людмила МАРЧУК