Ніколи раніше я не замислювався над висловом: «Кому війна – біда, а кому – рідна тітка». Коли на нашу землю прийшла нав’язана «старшим братом» війна, сприйняв її як спільну біду всього українського народу. І задумався над кимось мудро підміченою закономірністю, яка вилилась у народну приказку, після болісно кричущого випадку, що стався зі мною цими днями в аптеці.

Вкладаючи в пакет набрані за рецептом лікаря ліки, мимоволі став свідком, як літня жінка відмовилася від запропонованих їй провізором таблеток. Перебравши тремтячими руками дрібні купюри, вона винувато перепросила: «Вибач, доню, але в мене немає стільки грошей». Не довго думаючи, я поцікавився, скільки коштують медикаменти, і доплатив за них гроші, яких не вистачало бабусі. Реакція жінки, яка годиться мені в матері, виявилася несподіваною та вражаючою. Заплакавши, вона ледь чутно зашепотіла: «За що? За що, синку, мені таке життя?» Цей сповнений відчаю крик душі досі відлунюється в моїй голові голосніше, ніж набат церковних дзвонів. Не дає спокою адресований усім нам – робітникам і підприємцям, аграріям і воякам – докір: чи гідні ми мати власну країну, якщо не можемо забезпечити гідну старість наших батьків, достойне майбутнє наших дітей, комфортне життя наших дружин, які через злиденність змушені поневірятися по світах?

В усьому винна війна – мають козир для виправдання всіх наших бід можновладці. Але чому вона вибірково забирає життя наших синів, чоловіків, батьків? І чому не зачіпає розпещених мажорів, які, за ніч просаджуючи у клубах місячний бюджет кількох родин-пенсіонерів, потім на п’яну голову збивають на смерть невинних пішоходів. Вона змушує народ жертвувати на вівтар перемоги останню копійку, натомість збагачує на контрабанді та корупції пройдисвітів, яким усе сходить з рук. Згадайте-но скандали довкола афер із закупівлею військової амуніції, до якої причетна фірма, що належить дружині Арсена Авакова. Чи взяти військового прокурора, родина якого за рік обзавелася кількома маєтками, квартирами та дорогими автомобілями. За нажиті непосильною працею гроші? Навряд чи. А скільки бучі зняли з приводу будівництва в Підмосков’ї кондитерської фабрики «Рошен»: доки наші хлопці гинуть в окопах, Президент інвестує країну-агресора (лише цими днями Липецька фабрика корпорації Roshen сплатила в бюджет Росії 285 мільйонів рублів, у розкраданні яких її звинувачували)! Як з гуся вода! Зійшли гаранту, який в умовах війни умудрився в кілька разів помножити свої статки, і скандали з відмиванням коштів у офшорах.

Риба гниє з голови, то чого дивуватися з поплічників Президента, які вже не соромляться нікого і нічого. Вони вдають боротьбу з корупцією, а насправді перерозподіляють сфери впливу. Наприклад, у сфері злочинного видобутку бурштину. Вони ратують за приватизацію прибуткових державних підприємств, а насправді, знецінюючи їх, як Одеський припортовий завод,   займаються їх прихватизацією. Вони нарікають на те, що в просочену наскрізь корумповану Україну не йде інвестор, а водночас безжалісно знищують потужні вітчизняні підприємства, як-от «АвтоКрАЗ», який знизив своє виробництво до 30% лише тому, що власник заводу не належить до кола поплічників Президента. І це тоді, коли в країні війна і армія потребує хороших автомобілів для бездоріжжя, які ми за валюту купуємо за кордоном.

Про що, а точніше чим, думають наші можновладці, котрі живуть, як в останній день? А може, вважають, що війна все спише? Навряд. Рано чи пізно за все доведеться відповідати. Перед судом справедливості.

Олександр САЧЕВЧИЧ,

заступник голови обласної організації Громадсько-політичного руху Валентина Наливайченка «Справедливість»