Основою української економіки є не сільське господарство, як може здатися на перший погляд, і не видобуток газу, руди чи вугілля, і не виробництво сталі, і не машинобудування. І навіть не виробництво ракет, зброї та літаків. Скрізь у цих потужних колись галузях ми за 25 років нашої незалежності, якщо не до досягли дна, то принаймні примудрилися скотитися до рівня 50-60 років ХХ сторіччя. Основою нашого реального, а не мальованого ВВП на реальну, а не мальовану виборчо-статистичну душу населення є елементарне (читайте по губах) ЗАРОБІТЧАНСТВО.

За самими скромними оцінками фахівців, у США, Канаді, Португалії, Італії, Польші, Росіі та інших менш популярних серед гастарбайтерів країнах заході і сходу працюють щонайменше 5 000 000 працездатних і сумлінних українців. Деякі світові агенції дають перевагу цифрі у 6 500 000 осіб. Наші співвітчизники працюють у будівництві, сільському господарстві, медицині, доглядають чужих дітей, прибирають чужі оселі, турбуються про чужих літніх батьків, ремонтують чужі автомобілі і охороняють чуже майно. В той час, як в Україні будинки не ремонтовані, діти не доглянуті, до старості доживають щонайбільше 30% населення, а ті, хто залишився, будують богзнаяк квадратні метри житла, вирощують богзнащо на крутих українських черноземних ґрунтах і закономірно заробляють богзнаде копійки в порівнянні із своїми поїхавшими богзнакуди колегами.

За підрахунками тих же самих агенцій, річний обіг заробітчанських коштів складає від 40 до 50 мільярдів доларів США, що відповідає фактично річному бюджету України. З них на батьківщину самих гастарбайтерів потрапляє приблизно десь 15-20% їхніх заробітків, тобто сума у фантастичні 6-10 мільярдів американських баксів. Причому, на відміну від дотацій і субсидій, ця сума потрапляє до пенсіонерів, інвалідів і непрацюючих українських матерів гарантовано і вчасно, що не може не тішити. А це свідчить про те, що народ самостійно, без державних інституцій і вже навіть без віри у соціальну справедливість, знаходить все нові і нові можливості для виживання і реалізації своїх здібностей і талантів. І як би ми не ставилися до артистів, які працювали і працюють в сусідній державі – агресорші, а рахуючи гонорари таких гастролерів, як Софія Ротару, Ані Лорак, Потап&Настя, Таїсія Повалій та Світлана Лобода, можна вважати, що наш шоу-бізнес також є предметом експорту, причому чи не найприбутковішим з розрахунку на кількість робітників, залучених в галузі.

Але мова зараз не про робітників розважального цеху.

Гастарбайтери фактично насичують споживчий ринок країни ввезеними або переданими на батьківщину грошима. І якщо б не вони, соціальна політика уряду фактично зазнала би краху, бо копійки, які виділяє держава сьогодні на утримання соціально незахищеного населення, смішні не тільки для жаданого нами Євросоюзу, а й для самих соціально незахищених верств. А враховуючи той факт, що з 6 500 000 трудових емігрантів за даними Міжнародної організації по міграції (МОМ) 67% – чоловіки, наврядче можна вільно розраховувати, як на успіх військової мобілізації, так і на зростання народжуваності в Україні. Бо в той час, як Кабмін пише новий бюджет на 2016 рік, дехто цей бюджет вже наповнює реальними, а не кредитними доларами і євро.

І навздогін Дню Волонтера, хочеться побажати героям зарубіжної праці, волонтерам по суті, а не за назвою, доброго і непохитного здоров'я, адже скільки б казнокради не "пилили" бюджет, 10 мільярдів доларів, зароблених працелюбними українськими руками "за бугром" будуть завжди тим джерелом, яке рятує життя країни в найбільш критичні його моменти.