Залізобетонна конструкція ніби привид минулих часів виринає на поверхню з-під землі, ховаючи в своїх підземних лабіринтах таємниці тих, хто її споруджував, прикликаючи в поміч підземні ґрунтові води, аби не дати сучасникам знати про неї всю правду.

Впродовж понад 70 років цей об’єкт завжди найбільше цікавив хлопчаків з навколишніх вулиць, які намагались проникнути в ту темряву, а потім пошепки розповідали про побачене, чи то уявне, урізноманітнюючи картину секретного військового об’єкту.

В наш час все більшу цікавість до «бункера» приділяють люди дорослі, більш розсудливі, з реальними можливостями і бажанням дізнатись реальну історію цієї будови і зрештою втілити в життя свій проект використання загадкового об’єкту.

Зібрання представників громади міста у Рівненському краєзнавчому музеї продемонструвало нашу небайдужість до минувшини Рівного.

Щоб мати більше інформації щодо історії «бункера Коха», що знаходиться на вул. Драгоманова, пропоную ознайомитись зі спогадами рівнянина Вілена Олексійовича Долі, людини з непростими дорогами долі, з прекрасною світлою пам’яттю.

Розповідає Вілен Доля

«Мого батька Олексія Трохимовича Долю після закінчення політичних курсів у Дніпропетровську в кінці 1939 року направили до Рівного. До речі, прапрадід мого батька був помічником кошового отамана на Запоріжжі, звідси і прізвище Доля. А мама Фаня Давидівна була з бідної єврейської сім’ї із Гуляй-Поля. За дві хати від них жив сам отаман Нестор Махно.

Ось така в нас різнонаціональна сім’я була і батькові в радянський час, як партійному працівникові, не дозволяли одружуватись з єврейкою. Аж після війни, маючи двох дітей, вони офіційно зареєстрували шлюб. Отож, у Рівному батько став працювати завідуючим відділом обкому ВКП (б), який знаходився на вулиці, яка тоді мала назву Калініна.

Будинок обласного комітету КПУ на вул. Калініна (нині Драгоманова). Фото Філоненка.

Перші мої дитячі спогади про приміщення обкому – це автомати із безкоштовною газованою водою, які були на двох поверхах, всюди килими, все лаковане. Перед приміщенням був великий квітник круглої форми. Навколо будинку був парк. Огорожа була дерев’яна. Зліва, де зараз музейний оглядовий майданчик, було спортивне футбольне поле, де ми ганяли м’яча.

Жили ми на вулиці Кривій (тепер вул. Толстого – авт.), зараз в цьому будинку гуртожиток РДГУ. Пам’ятаю, що на куті нашої вулиці, де зараз кафе «Липень», робили морозиво, а ми, дітлахи, з цікавістю спостерігали за цим процесом.

У Рівному нас застала війна. Батька одразу забрали на фронт. А ми з братом і мамою евакуювались на шостий день війни. Вранці наш потяг від’їхав, а ввечері у Рівне вже увійшли німці. Якщо б тоді, у 41-му, ми б не встигли виїхати, то загинули б з двох причин – чи як сім’я політпрацівника, чи як євреї.

Я пам’ятаю початок війни, бомбардування Рівного. Сильно бомбили німці район залізничного вокзалу, горіла нафтобаза і було далеко видно стовп чорного диму. Розбомбили в центрі театр Зафрана, можливо тому, що там перед війною був театр Червоної армії. Початок війни був жахливим. Відчувався хаос, утікали хто як міг.

Нас на вокзал привезли машинами і посадили у теплушки. Пасажирських вагонів не було. Розмістили по вагонах згідно списку за прізвищами. Коли ми від’їжджали, нам пощастило бо не було нальотів. А поїзд, що попереду нас пішов, був розбитий. Евакуйовані ми були в Кемеровську область, куди і приїхав за нами з фронту у 1946 році батько. Мама, яка до війни закінчила медичні курси, працювала медичною сестрою, я почав у Сибіру ходити до школи.

Після демобілізації батько знову повернувся до Рівного. Місто мало змінилося. Лише вокзалу не було, стояв тимчасовий барак. Батько знову став працювати в обкомі. Мама працювала лаборантом на станції переливання крові, яка після війни знаходилась на вул. Леніна (тепер вул. 16 липня – авт.).

На цій же вулиці ми поселились у будинку найбільшої у Рівному бібліотеки (бібліотека ім. Короленка була знесена при будівництві багатоповерхівки – авт.). В цьому великому дерев’яному приміщенні тоді знаходився парткабінет, бібліотека, показували кіно. Бібліотека була на першому поверсі, а ми жили на другому.

Декілька сімей жило в тому будинку. Наше наступне помешкання було в будинку № 17, що поруч з обкомом. Це старовинний будинок колишньої паркової оранжереї Любомирських, відомий також як учительський будинок.

Я пам’ятаю круглу ротонду з правого боку нашого будинку, якої вже давно немає. Вікна нашої двокімнатної квартири № 9 виходили у двір обкому. Між нашим будинком і обкомом ніякої огорожі не було, а був спортивний майданчик, який потім поруйнували, бо в 1950-х роках було збудоване приміщення міськкому партії (зараз фондосховище музею – авт.).

Щоправда спочатку воно мало слугувати як готель для високопоставлених гостей із Києва і Москви. Пам’ятник Леніну і Сталіну, що сидять на лавці, стояв перед міськкомом. Він довго тут стояв. Його до свят алюмінієвою фарбою покривали. Вхід на територію обкому був зліва і там стояла міліцейська будка. Ми бігали в обкомівський садок за яблуками. Доріжки в саду були асфальтовані, в глибині стояла лавочка і невеличкий басейн для фонтану.

Приїхавши до Рівного, я пішов у 5 клас залізничної чоловічої школи № 4, яка знаходилась теж у цьому районі на вул. Чапаєва (тепер вул. 24 серпня – авт.). Поруч у невеликому одноповерховому будинку була залізнична школа № 3, в якій навчалися дівчатка. У 1949 році наші школи об’єднали.

Перший цегляний будинок, який збудували після війни у Рівному, це дім на вулиці Драгоманова, 21. Він побудований на фундаменті поруйнованого будинку резиденції Еріха Коха. Я пам’ятаю розвалини того німецького будинку.

Був він двохповерховий: перший поверх був цегляний (зимовий), а другий із дерева, алюмінію і скла (літній). Ми з хлопцями обслідували його і бачили східці з голубих кахлів – це була ванна кімната. Там був басейн. А влітку німці користувались відкритим басейном, який знаходився там, де зараз стоїть пам’ятник роду Лимичів біля ЗОШ № 2. Мав він розмірами приблизно 6 х 12 м., бетонований, але обшитий деревом.

Біля самого будинку була ніша із кранами, при допомозі яких напускалась в басейн вода. На зиму воду спускали, адже навколо там було болото. За часів німецької окупації басейн охоронявся, були встановлені вишки і навколо був натягнутий колючий дріт. Після війни цей басейн став слугувати як сховище льоду, який привозили взимку із Басів-Кутського озера. Лід вкривали матами з соломи, засипали тирсою, а влітку використовували для зберігання продуктів. Лід тоді на озері чистий був.

А перед обкомом було болото, яке простягалось аж до центральної вулиці. Якось навесні, коли було багато води, ми побачили людей, які тягли по цьому болоту човен, наповнений величенькими кілками і розтикували їх по болоту через кожні 5 метрів. Це були гілки верби, які вже через рік стали корчами і за кілька років там виросла гущавина верболозу, яка значно осушила болото. Це вже інформація до історії нашої «лебединки».

Найбільшу цікавість у всіх викликає залізобетонна споруда біля музею, яку всі називають «бункер Коха». Так, цей бункер для рейхскомісара Еріха Коха почали споруджувати німці за всіма правилами будівництва підземного укріплення. Але вони не встигли завершити розпочате будівництво. Якщо пригледітись до цієї бетонної споруди, то чітко видно нижню частину, яку будували німці і верхню добудову, здійснену вже в радянські часи.

У нижній частині бетон набагато міцніший, а верхніх 1,5 метри – це вже наш залізобетон, вже не такий акуратний і міцний. Добудову бункера продовжили вже за років десять після війни. Тоді саме розпочався період так званої «холодної війни» і обком партії почав будувати біля свого приміщення бомбосховище. Там навіть декілька років знаходився штаб цивільної оборони міста.

Все там відповідало призначенню бомбосховища – міцні товсті стіни, стеля, комунікації. З двох сторін за кілька метрів від основної будови було два окремі виходи. Одного вже немає, а один з північної сторони стоїть закиданий сміттям. Це вентиляційний аварійний вихід. Там була сантехніка, вода, світло. Говорили, що із приміщення обкому з підвалу є двері в підземний хід до бункеру.

Але це лише байки, підтверджень немає. А від резиденції Коха було два входи. Один біля самого бомбосховища, а другий біля самого будинку. Це спеціально для Коха було зроблено. Пізніше штаб цивільної оборони перенесли до будинку на вул. Соборній № 57, який існував там ще 20 років. Бункер був закинутий, завалений сміттям, піднялись ґрунтові води. От і стоїть поруч з музеєм бетонна споруда, як згадка чи то про німців, чи то про «холодну війну».

Галина ДАНИЛЬЧУК