Пожовтілі від часу податкові зобов’язання та накладні, квитанції про сплату різних зборів, податків, штрафів та ін.., датуються 40-50-ми роками минулого сторіччя. Тому, власне, так ретельно й зберігалися їх господарем. Адже за невиконання кожного зобов’язання на селянина покладалася карна відповідальність. Як карали на західноукраїнських землях наприкінці 40-их та на початку 50-их років – загальновідомо. Ніхто не хотів опинитися в Сибіру чи Казахстані. Сьогодні це справді раритетні документи, які засвідчують наскільки переобтяженими були радянські люди (особливо селяни) найрізноманітнішими платежами та натуральними поставками на користь держави.

Ось, приміром, перша, яка потрапляє мені до рук «приемно-расчетная квитанция на принятое масло топленое, сливочный сырец, сало-шпиг, баранье и свиное топленое сало, масло овечье и козье», датована 1948 роком. Ось того ж року податкове зобов’язання, у якому на підставі «Закону про сільськогосподарський податок» селянин Фурман Федот повинен сплатити за 1948 рік податок у сумі 1628 крб. 80 коп. Як вам сума? Навіть на сьогоднішній день вона чимала. А коли врахувати той час? Селяни й самі були голі й голодні. Й коли господарство ще сяк-так могло прогодувати багатодітні колись родини, то грошові доходи селян були вкрай низькими.

У цьому контексті пригадується розповідь однієї літньої жінки про те, як у повоєнні роки кілька місяців довелося працювати їй податковим агентом. Коли вона ходила по селах і збирала грошові податки, у деяких обійстях люди жили в землянках і тільки відновлювали зруйновані під час війни господарства. «Щодня я поверталася із роботи з очима, що запухли від сліз. Мені було дуже жаль цих людей, жаль їхніх маленьких дітей. Бо жили вони дуже бідно. І змушені були віддавати державі останнє. Тому я мусила піти з цієї роботи.» Проте не всі податкові агенти були такими, як ця жінка.

Зобов’язання, яке встановлювалося на рік було «твердим», тобто обговоренню чи невиконанню не підлягало. Державу не хвилювало, вродило у тебе чи ні, голодні чи нагодовані твої діти, чи є у них одяганка або чоботи, але у визначений строк мусиш здати все, що визначено за списком і в означеній кількості.

Господар цих документів, житель села Кораблище Млинівського району Рівненської області постачав радянську державу абсолютно усіма продуктами, які вирощувалися та вироблялися в його господарстві. Особливо вразило мене ось таке «Постановление о наложении административного взыскания», з якого можна зрозуміти, що начальник Млинівського районного відділення міліції Кудрявцев, розглянувши матеріал на гр. Фурман Ф.П., «нарушившего Обязательное постановление Ровенского Областного Совета Депутатов Трудящихся от 14.08.1952 г., накладає на нього «административное взыскание в размере 50 руб.» за «осмолку свиньи».

Можна припустити, що матеріалом на Фурмана Ф.П. очевидно був донос когось із односельців. У наш час навіть повірити у таке важко, що чоловік у своєму приватному господарстві не мав права без втручання господарства зарізати та осмалити власну свиню. Чому не можна було смалити свиню? У чому суть правопорушення? Згідно «Обязательного постановления Ровенского Областного Совета Депутатов Трудящихся» (подано за оригіналом) свинячу шкіру треба було здати державі. А окрім шкіри держава ще потребувала м'яса, сала, топленого жиру, від корови – молока та масла, від птиці – яєць, від овець – шерсті, з городу – картоплі та цілого переліку інших овочів. Ось, приміром, зобов’язання 1949 року на «поставку» державі зерна, картоплі, овочів і… навіть сіна. Скрізь значиться своя норма. Як ось картоплі – 600 кг із гектара. У 1951 році з одного двору вимагалося здати 45 кг м'яса, 160 л молока, 130 шт. яєць, 1 кг вовни. Розмір зобов’язань на сільськогосподарські поставки у різних регіонах України і республіках Союзу був різним. Залежно від того, де що вирощувалося і як хазяйнували. Однак на західноукраїнських землях у 40-50 роках він був особливо високим.

З одного боку, зрозуміло, – держава піднімала свою економіку після довгої й виснажливої війни. Тяжко тоді було усім. Відбудовували спалене чи розбомблене війною житло. Жили у землянках. Однак західноукраїнський селянин у той час потрапляв у особливо жорстке прокрустове ложе тиску нової держави, підступи й хитрощі якої відчував на власній шкірі. У лісах тривали «зачистки» спеціалізованих загонів НКВС, де по криївках немов зацькованого звіра виловлювали останніх повстанців. Сім’ї причетних до УПА («бандпособників») підлягали депортації на Північ. У ті роки запросто можна було потрапити до списку на депортацію за доносом недоброзичливого або ж ласого на твоє майно сусіда за найменшу провину – у когось знайшли «націоналістичного» змісту книжки, хтось не хотів віддавати своє майно до колгоспу, комусь уночі постукали у вікно хлопці з лісу й господар виніс їм шмат сала, а хтось просто не сподобався сталінським опричникам відвертим поглядом, непокорою чи тим, що заступився за сусіда чи родича... Тому люди боялися. Страх сковував уста і душу, тому й усі накинуті державою зобов’язання й повинності виконувалися. Хай навіть при цьому перебивалася із хліба на воду власна сім’я.

Найчастіше серед документів родини Фурманів потрапляють на очі маленького розміру квитанції про сплату податку на бездітність. Фурман Федот Петрович 1918 р.н. та його дружина Надія Макарівна у 1948 р. платили державі податку за бездітність по 150 рублів за рік. В подальші роки ці податки зменшувалися. За тодішнім законодавством бездітні чоловіки віком від 20 до 50 років та бездітні заміжні жінки від 20 до 45 років повинні були відраховувати державі 6 % зарплати.

Серед документів впадає у вічі написана від руки на аркуші звичайного учнівського зошита довідка, датована 1953 р.:

«Справка выдана 19 августа 1953 г. гр. Буре М.И., жительнице села Городница Острожского района Ровенской области в том, что корова масти черной – ее собственная». Таку довідку з підписами голови та секретаря сільської ради і печаткою обов’язково повинна була мати при собі людина, яка збиралася продати свою корову на базарі.

Держава контролювала все. Без відома органів влади селянин не мав права й кроку ступити. Очевидно саме в ті роки й народилася відома в народі російською мовою приказка: «Без бумажки – ти букашка».

Особливо цікавим документом є розрахункова книжка по обов’язковій поставці молока державі у 1950 р. Наведу кілька «заповідей» із пам’ятки молокоздавця на останній сторінці цієї книжки. Пункт 1 гласить: «Своєчасне виконання свого зобов’язання по здачі молока державі являється першою заповіддю молокоздавця.» У другому пункті читаємо, що «Справою честі кожного молокоздавця являється дострокове виконання свого зобов’язання».

Особливо вагомим є третій та п’ятий пункти: «За ухилення від свого молокозобов’язання винні притягуються до карної відповідальності. За здачу фальсифікованого молока, з якого зібрані вершки, або розведеного водою молокоздавець та приймач притягуються до карної відповідальності».

Деякі пункти видаються нам сьогодні комічними: «Видоювати корову потрібно до останньої краплини, тому що в останніх струйках молока найбільший процент жиру».

У цих документах – життя родини, її піт і кров, її сльози. Тут – невблаганний дух того жорстокого часу. А скільки було таких родин!

В усі часи державу завжди годували прості громадяни, трудівники-колгоспники та робітники. Коли перекинути місток у сьогодення, то її знову ж таки годує головним чином звичайний працюючий громадянин. Ще малий і середній бізнес, який сьогодні ледве животіє. А у порівнянні з іншими європейськими країнами ми з найнижчим рівнем доходу платимо найбільше податків. Поповнюємо постійний дефіцит бюджету ми – прості люди, український народ. Не мільйонери й мільярдери, які свої нечесно зароблені прибутки ховають у офшорах, а пересічні громадяни, що живуть на одну зарплату.

Попри це владоможці нагорі не стомлюються вигадувати, за рахунок чого іще можна було б збільшити побори з народу.