Уперше за багато років українські телеканали не ризикнули показати фільм, який давно став своєрідним атрибутом новорічних свят, - “Іронія долі, або З легкою парою”. Через участь у ньому російської актриси з “чорного списку” невмируща комедія Ельдара Рязанова, яка відображає цілу епоху з нашого минулого, і сама потрапила до того списку.

Першого січня 2016-го року виповнилося 40 років відколи по центральному каналу радянського ТБ уперше показали “Іронію долі”. На жаль, творець комедії Ельдар Рязанов не дожив до ювілею. А створено фільм 41 рік тому, у 1975-у. Коли народився жарт про те, що, мовляв, якщо 31 грудня не покажуть “Іронію долі”, то Новий рік не настане, уже ніхто й не пригадає. Принаймні 39 років поспіль Новий рік мільйони глядачів зустрічали разом із героями Рязанова.

Фото колишнього села Тропарьово і новобудов, де знімали "Іронію долі"

Для когось із сучасників цей фільм, можливо, “мура” і “відстій”, але ті, кому за... вкотре дивляться його, роблячи для себе все нові й нові відкриття. Для них це не просто фільм про неймовірну історію кохання, - це частинка їхнього життя, можливість повернутися у своє далеке минуле, у свою молодість.

Тут і нижче - типові забудови у Рівному середини 70-х років ХХ століття

У тих, кому нині за..., Новий рік ще й досі асоціюється з терпким запахом хвої, екзотично-солодким ароматом апельсинів, які можна було в ті часи купити здебільшого лише під Новий рік, вистоявши довжелезну чергу. Зрештою, як і шампанське, розчинну індійську каву, майонез для традиційного олів'є... Утім, у мешканців таких міст, як Рівне, й такої можливості часто не було. Сорок років у цілого покоління тих, кого колись називали радянським народом, Новий рік асоціювався також і з неперевершеним фільмом Ельдара Рязанова. Утім, уже не тільки це покоління, а й їхні діти цитують напам'ять уривки і про “какая гадость эта ваша заливная рыба”, і про “каждый год 31 декабря мы с друзьями ходим в баню», і про “мелкие кусочки”, наспівують “вагончик тронется...”.

Фільм увібрав у себе риси тодішнього нашого життя з будинками, зведеними за типовими проектами, з типовими квартирами, меблями. Здавалося, й Новий рік тоді також святкували за типовим сценарієм — передсвяткова біганина за дефіцитними смаколиками, салат олів'є, новорічний “Голубой огонек” по телевізору, вітання радянському народові, гості, ранок і кінець новорічної казки. Та що там Новий рік! І життя тоді, здавалося, будували за типовим проектом, придуманим кимось “зверху”: знайомилися, одружувалися, робили кар'єру, отримували квартири, “діставали” по-блату дефіцити, відпочивали так, як усі, щоб нічим не вирізнятися з натовпу.

Рівне середини 70-х залишалося усе тим же тихим провінційним містечком, попри статус обласного центру, й нічим особливим на той час не вирізнялося. Населення міста у 1975-76 роках становило заледве більше 130 тисяч. Усього рік минув, як у місті запустили перший тролейбус. У 1975-у звели нове приміщення для театру ляльок. А обласний краєзнавчий музей переїхав у колишнє приміщення першої рівненської гімназії на сучасній Драгоманова, яке до того займав обком компартії.

Тут і нижче на фото у Рівному 70-х поєднуються старі квартали із новими забудовами

У розпал так званого брежнєвського застою місто жило своїм звичним життям. Мешканці його, давно махнувши рукою на “керівну і спрямовуючу”, будували комунізм кожен окремо в окремо взятій сім'ї, викручуючись, хто як може.

На зміну тісним “хрущовкам” прийшли так звані “панельки” - багатоквартирні будинки, зведені за типовими проектами. Опинившись у районі таких новобудов, ошелешений одинаковістю споруд, громадянин запросто міг повторити історію героїв “Іронії долі”. Мікрорайони Рівного у середині 70-х дедалі щільніше обростали такими забудовами. Утім, за типовими проектами зводили тоді й інші споруди — сільські клуби і міські Будинки культури, Палаци дітей та молоді (Рівненський не виняток), магазини, бібліотеки й кінотеатри. Таких типових споруд 70-х у Рівному було безліч. Влада намагалася стерти бодай якусь неординарність з життя громадян, як на рівні суспільному і побутовому, так і на рівні духовному. Усі повинні були бути єдиним радянським народом з єдиною радянською мораллю і мисленням.

Недаремно фільм Рязанова розпочинається із сатиричної мультзаставки про небачене поширення у містах і містечках СРСР типових архітектурних проектів, що формують скрізь однотипну й безлику міську забудову. Однак новорічна історія знайомства Жені і Наді тим і вразила нерозбещеного радянського глядача, що була нетиповою серед звичної рядянської сірятини. Від неї віяло якимось ненашим життям. Вона змушувала замислитися, чому ми так нецікаво живемо, чому дійсно чоловіки “перестали лазить в окна к любимым женщинам”? Виявляється, уперше побачити людину в новорічну ніч, і вже через кілька годин не уявляти свого життя без неї - так теж можна? Усупереч так званій радянській моралі. І в цьому немає нічого, вартого осуду.

Новорічна торгівля на вулицях міст з рум'яними круглощокими і круглобокими голосистими продавчинями, “побуткомбінатівські” Діди Морози і Снігуроньки, обов'язковий лапатий сніг, який, здавалося, падав тоді якось по-особливому, ялинки на площах і в скверах, обвішані паперовими і гумовими надувними іграшками, передсвяткова метушня, мама, котра пішла зустрічати Новий рік до подруги, щоб донька чи син могли влаштувати свою долю. Це все — про нас, про наше не таке вже й далеке минуле.

За 40 років у нашому житті сталося чимало змін, у тому числі й у підходах до святкувань. Проте у кожного є свій “типовий” сценарій зустрічі Нового року, можливо, він навіть чимось нагадує історію, розказану Ельдаром Рязановим. А хтось, можливо, вважає, що саме цей “типовий” проект з минулого якраз і не варто змінювати? І, здається, достатньо новорічної ночі заблукати десь у міських кварталах, збудованих у 70-і, як у якомусь із дворів обов'язково зустрінеться такий собі Женя Лукашин, який, підстрибуючи від холоднечі у легких черевиках, примовляє: “Надо меньше пить, пить надо меньше...”.

Цього разу “Іронію долі” на новорічні свята не показали. Через антиукраїнські висловлювання виконавиці Валентини Тализіної. Але у фільмі є ще Лія Ахеджакова, яка підтримує Україну і засуджує путінський режим. Та й загалом фільми Рязанова (який, до речі, також підтримував Україну) складно віднести до тих, які прославляють радянський устрій, радше навпаки. Згадаймо його “Карнавальну ніч”, “Гараж”, феєричну у висміюванні так званої радянської культури “Забуту мелодію для флейти” (історію про Тамбовський хор можуть оцінити лише ті, хто за часів СРСР працював у сфері культури, - прим. авт. ) , “Службовий роман”, “Вокзал для двох”.

Вочевидь, “Іронія долі” - для багатьох аж ніяк не ностальгія за радянськими часами, радше це спомин про їхні нетипові мрії у заформалізованому однотипному радянському бутті.