Сьогодні, як ніколи, нам потрібне живе Шевченкове слово.

В пору провесни, коли природа збуджується до життя, припадають Кобзареві роковини. І є у тому певний величний символ. Певна обітниця. Щоберезня його слово несуть нам поети і письменники, літератори, актори, учителі, діти, студенти.

От тільки б зуміти нам почути Шевченка. Вслухаймося. Бо ніхто не сказав краще. Розпочалося вже третє сторіччя від його народження, а його слово звучить так пророче, так по-сучасному, немов це сьогодні про нас написано.

«Схаменіться. Будьте люди!» Хіба не про нас, тих, хто, приховуючи свої ганебні діла, всілякими методами лукавлять перед власним народом на телеекранах?

В устах Шевченка «будьте люди» – означає «образ Божий багном не скверніте».

«Будьте люди» – це значить бути народом, як наші славні козацькі прадіди, щоб стати сильною нацією. Пам’ятати про своє коріння, як пам’ятали діди. Дбати про честь свого роду, як дбали вони.

«Схаменіться!» – відчуйте той сором, що відчуваю я – за ваше духовне каліцтво, душеубогість, – через віки будить нашу приспану свідомість Тарас Шевченко. – Бо «нема на світі України, немає другого Дніпра». Окрім того, що «научатися чужому», треба ще й уміти «не цуратися свого» – шанувати свою мову, боронити свою рідну землю, примножувати дідівську славу своїми ділами.

Був він свідомий, що своєю сильною, сповненою гідності поезією випростає тих, хто «похилився», став «душеубогим», що збудить волю до життя й боротьби, на сприятливий ґрунт посіє зерна національної гідності й честі.

Як мудрий батько, якому сором тавром обпікає чоло за недбалих та невдячних синів, Шевченко звертається «до рабів незрячих – «гречкосіїв», до «німих підлих рабів», «овечих натур», «капусти головатої», різних повітових «громадівців», до «мільйонів полян, дулібів і древлян», як стисло в «Юродивім» окреслює він українську національну дійсність, – і просить схаменутися, прозріти.

До останнього подиху Тарас Шевченко вірив, що з тіла наполовину мертвої нації, проголошеної «неісторичною», наперекір «законам» канонізованого матеріалізму й раціоналізму, дивом зродиться нове покоління, що з гнилого, зараженого рабством серця нації «вицідять сукровату, і наллють живої, козацької тії крови, чистої, святої...»

Це була його відвічна мрія. Видиво, яке невпинно стояло перед очима щирого сина своєї матері-вітчизни – сильна, горда, гідна свого ймення Україна. Навіть вмираючи, в останні свої дні, Шевченко не зрікся своєї мрії.

Ось останні, майже невідомі для нас рядки:

Минуло все, та не пропало.

Остались шашелі: гризуть,

Жеруть і тлять старого дуба...

А од коріння тихо, любо

Зелені парості ростуть.

Далі цей вірш вибухає типово-шевченківським пророцтвом:

Аж зареве, та загуде...,

Розтрощить трон,

Порве порфиру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі!

В образі старого дуба, що з нього, точеного шашелями, виростають зелені пагони незнищенного, оновленого життя, – сконцентрована вся органічна й убивча для усіх типів ненаситних смертотворців, – філософія вічно живого Шевченка.

Шевченка, що разом з природою кожної провесни оновлює нашу свідомість, вдихає могутній дух снаги до життя, до боротьби – у наші зневірені, спраглі справедливості душі.

Тож, пиймо його слово. Слухаймо. Вбираймо в себе його «вогонь в одежі слова». Щоб не помилитися. Піти вірною стежкою. Шукати, знайти й обрати собі гідних проводирів і натхненників.

Людмила МАРЧУК