Аби ви не подумали, що Лариса Вдовиченко не сповна розуму, одразу ж зазначу, що це – ерудована, освічена людина. Колись ми разом навчалися в одній групі в педінституті, та й працювала вона на кафедрі в цьому ж інституті. Три роки тому пішла на пенсію і з’явилися у неї непередбачувані піклування, які чим далі, то все більше переростають в проблему, яку самотня жінка самотужки вирішити не може.

Фото автора

А почалося все з того, що в дворі її будинку, що по вул. Набережній, 10-А, як і в багатьох інших дворах Рівного, живуть голодні безхатченки-коти. Двоє-троє з них вона з жалості стала підгодовувати. Зважаючи, що наші люди напрочуд байдужі, викидаючи своїх «улюбленців», котиків у пані Лариси щоразу збільшувалося, бо дехто помітив, що таким чином їх можна «прилаштувати»…

 – Знаєш, – розповідає Лариса, – люди це побачили і практично щомісяця хтось підкине у наш двір або кішечку, або й виводок кошенят. І хворих, і колишніх домашніх… Тепер на моєму утриманні, на моїй невеликій пенсії, близько 40 котиків з цієї округи.

– І як же це?

– А так. Хворі живуть у моїй квартирі, мушу носити їх до вже знайомих ветеринарів, частина живе в дворі, в підвалі, прибігають поїсти і з сусідніх будинків. Години годування котики знають.

– І як їх усіх прогодувати? Тут з одною-двома кицьками витрати…

– Не питай. На один день, аби їм тричі дати їсти, потрібно не менше 150 гривень. А це – найдешевші продукти: бички, курячі шийки, найдешевші харчові відходи, консерви…

– І як же це тобі вдається?

– За ці роки продавці мене вже знають, довіряють… Якщо кому заборгую, то в день пенсії віддаю борги. Сама лишаюся ні з чим. Що могла продати з квартири, вже продала. Приміром, була велика бібліотека книжок, килими, тощо. Знаю, що це психологічна прив’язка до тварин, відмовитися від яких не можу.

– І що ж робити?

– Якщо чесно, я у повному відчаї. Бо вирішення проблеми не бачу, та й сусідам це не подобається. Але куди їх подіти? Ходжу, роздаю в «хороші руки», прошу людей, щоб брали додому. Кицьок, які народжують, ношу на стерилізацію. Доглядаю за кицьками-мамами, турбуюся про кошенят. Слава Богу, добрі люди знаходяться, адже все платне. Однак цього замало. Нікому це не потрібно, а так у нормальній країні бути не може.

– Ларисо, я знаю, що всі тваринки мають імена, доглянуті, чистенькі, вони різних мастей, навіть рідкісних порід. Видно, що «котяча мама» Лариса любить їх так, як, можливо, не кожна людина турбується про своїх власних дітей.

– А що робити далі? – запитує Лариса. – Я можу переїхати в інше місце, але як залишити цю велику котячу родину напризволяще? Кому?! Серце кров’ю обливається.

Фото Анни Лимич

– Правда, не знаю, що відповісти. Наша держава прагне бути європейською, проте, скажімо, там, де я була за кордоном, ніде не бачила бродячих котів. Немає там такого кричущого безладу з домашніми тваринками, немає такої байдужості до цієї проблеми. Усе чомусь лягає на плечі милосердних людей, котрі, нехтуючи своїм особистим життям у повному розумінні слова, беруть на себе обов’язки і функції держави.

– А поки ще уся ця котяча громада, в основному кицьки, чітко знають, що в них є людина, яка про них дбає. Чи знайдеться ще хтось, аби подбати про бездомних? Так, скажете ви, у нас і людей вистачає безпритульних, скільки завгодно, а тут – коти! Але різниця вагома – не коти роблять людей бездомними, а люди котів, які й про себе не можуть попіклуватися толком!

– Допоможіть! – читаю в очах цієї мужньої і мудрої жінки Лариси Вдовиченко, яка повсякчас жертвує собою заради спасіння живих істот, яким Бог, як і нам, людям, дав право на життя. І чи ми самі вибираємо свою долю, або, може, вона приходить до нас? Допоможіть! Або наша байдужість знищить і нас самих.