Шлях життя не передбачиш, хоч кожен бажає бачити його якнайкращим. Не міг передбачити своєї долі й Петро Гловацький. Народився хлопець у мальовничому куточку українського села Підлісці, що у Млинівському районі на Рівненщині.

Сім’я була гарна, працьовита. Росло у Дениса та Варвари Гловацьких четверо діток – троє синів та дочка. Взаємини між подружжям були такі, про які мріяла б кожна пара. Хоча життя їхнє було нелегке. Треба було орати, сіяти, тримали худобу.

Тато Денис дуже любив рибалити. Був одним з найкращих рибалок на селі. Цю любов прищепив і маленькому Петрусеві. Ще зовсім малим вхопить хлопець вудку і гайда до річки, тільки білява голова з-поміж лугової зелені видніється. Хотів, як тато, приносити мамі Варварі рибу, з якої вона зварить смачну юшку. А вона пильнувала за синочком, щоб не йшов до води сам, бо Стир – неспокійна та глибока річка, береги обривисті та круті.

Дуже кортіло мені побувати в тому селі, де народився мій тато. На сьогодні Підлісці – це село маленьке, неперспективне, далеке від міста. Тут вражає тиша. Не чути дзвінких дитячих голосів, жвавого гомону молоді. Більшість мешканців – літні люди. Там, на сільському цвинтарі, спочивають мої дідусь Денис і бабуся Варвара.

За свого життя бабуся любила їздити в Підлісці, провідувала родину та обов’язково заходила на могилу до дідуся. Розповіла мені, що дуже любила свого Дениса. Казала: «Любилися ми, як ті голуби».

Проте недовго тривало тихе родинне щастя. Чи, може, хто зурочив? Хто теє знає? Але в привітну тиху хату ввірвалося горе. Денис трагічно загинув, коли старшій дитині було 7 років, а найменшій – 6 місяців. З Варчиних очей виллялося чимало сліз. Вона не знала, як буде жити далі без Дениса. А її й не питали.

Свекор зі свекрухою, бог знає з яких помислів, але вирішили відділити невістку з дрібними дітками, по суті позбавивши її, молоду вдовицю, єдиного дому. Переїхала вона з дітками в село Городниця Острожецького району на Рівненщині, поближче до Луцька. Щоправда, чоловікові батьки придбали там для неї землю й побудували посеред поля хатину. Там жінка й оселилася зі своїми дітками.

Десь років сім було мені тоді, коли тато брав мене з собою до бабусі Варвари. Все для мене було там новим і дуже цікавим. І лише тепер переосмислюю, скільки біди пережила моя бабуся, як важко було їй піднімати дітей. Не раз думаю: як могли свекри молоду невістку (вочевидь не було їй тоді й 25 років) з чотирма маленькими дітками отак вивезти в інше село та поселити в самотній хатині в полі? Бачу те обійстя, як тепер. Маленька хатинка з солом’яною покрівлею, без підмурівка, стояла на підвалинах з двома невеличкими віконцями. Одна єдина кімната, де була піч і плита. Ще були сіни та комора. У дворі ріс розлогий волоський горіх, поруч простенький льох для зберігання овочів. Невеликий хлівець для худоби. Під горіхом прив’язаний біля будки кудлатий білий пес.

Сусідами були вітри. Бо до першої людської оселі бабусі Варці було дуже далеко. Проте вона все життя носила від них на коромислі воду для всіх потреб. Взимку, як замете, то для худоби сніг топила. Бідувала бабуся. Одним тільки багате було вдовине серце – любов’ю до своїх дітей. Усю душу їм віддавала. Вони – її радість і надія. Пестила, відповідала на всі дитячі нехитрі запитання, пісень їм співала, казок розказувала. І діти росли добрими й слухняними.

А як виросли сини, то постукало в хату інше горе – війна. Забрали на фронт Петра, а через якийсь час пішов і Володя. Розривалося серце матері. Залишився біля неї молодший – Дмитро та дочка Люба. Стали німці забирати молодь на примусові роботи до Німеччини. Як врятувати сина? Що робити? Надумала відправити сина до брата на друге село. Послухався Дмитро материної ради – пішов. Побув трохи у дядька й закортіло йому повернутися додому. Вирушив полями навмання, щоб від лихого подалі, вернувся до матері й наче сам Бог навернув його до того. Бо в той же день у дядьковому селі, як тільки він пішов, німці влаштували облаву й усіх, кого з молоді вхопили, відправили до Німеччини. Вже не йшов Дмитро ніде, бо хто зна, де безпечніше. Був з матір’ю, допоки не призвали і його на строкову службу до армії.

Тим часом двоє старших синів воювали на різних фронтах. Петро був поранений, лежав у Москві в госпіталі, набачився всього. Жахіття війни ще довго стояло перед його очима. Молився, як навчила його мати і просив у Бога одужання, щоб повернутися додому, на Україну. В найважчі миті, коли нестерпний біль пронизував усе тіло, казав: "Боже, врятуй! Допоможи вижити. Обіцяю тобі, що як повернуся живим додому, служитиму тобі усе життя". І судив Бог йому вижити й повернутися. Сповнив він обітницю, дану Богові. Став священиком.

Свято-Покровська церква с. Велика Омеляна

А сина Володю Варвара Гловацька так з війни й не дочекалася. Загинув у 1944 році. Похований у Відні, в братській могилі. Таких нещасливців, як він було багато.

Усе своє життя моя бабуся не вірила, що її сина немає серед живих. Чекала. Казала: «Він десь є. Ще обізветься». Материнське серце не хотіло вірити, що втратила сина навік.

Проте тішилася тим, що повернувся Петрусь. Через якийсь час одружився, став священиком.

Відслужив свій термін у війську, повернувся до матері й Дмитро. Зустрів свою долю, створив сім’ю. Звила своє родинне гніздо і дочка Люба.

Залишилася в маленькій з хатині посеред поля бабуся Варвара сама. Вже як збудував Дмитро своє власне житло, тоді забрав матір до себе, в місто Луцьк й прожила вона з ним до останнього свого подиху.

А Петра доля повела на парафію, що біля славетного Почаєва. Там народилася і я, його дочка. Тішуся, що поблагословив мене Бог народитися в такому благодатному краї, обраному Матір’ю Божою, де ступала її нога. Пізніше ми переїхали на Рівненщину, очелилися в селі Велика Омеляна й цей край став для мене найріднішим.

Отець Петро

Батько і дочка - Петро і Лариса Гловацькі. Фото 60-х рр.

Життя священика в радянські часи було непростим. Безбожна влада використовувала всілякі важелі для утиску священнослужителів. Я дитиною також відчувала цю зневагу, насмішки на собі, коли навчалася в школі. Проте не хочеться мені нині зачіпати цю болючу тему. Можу сказати лишень, що пишаюся тим, що я дочка священика. Та ще й якого священика!

Отець Петро з парафіянами

Мій батько став священиком за покликом душі й вірою й правдою служив православній церкві в с. Велика Омеляна майже 58 років. Тому й поховали його біля церкви, яка була йому рідним домом – Свято-Покровської. Там, як добрий пастир, знайшов він свій вічний спочинок, залишивши свою общину назавжди. Проте залишив по собі добру пам'ять. В останню путь прийшли його відпровадити надзвичайно багато людей. Так завершився життєвий шлях мого тата, того Петруся, що бігав стежкою до Стиру. Мріяв він тоді, може, й про інше життя, але Господь навернув його на дорогу служіння православній вірі, церкві й людям. Отець Петро був хорошим священиком, наставником і просто хорошою людиною.

З вірянами на Трійцю

А для мене добрим батьком. І в цьому неабияка заслуга тієї змученої життям худорлявої жінки, по жилавих, порепаних від важкої праці руках якої, можна було прочитати її життя.

Могила  протоієрея Гловацького на церковному подвір'ї

Моя бабуся Варвара прожила важке життя, проте виховала добрих чуйних дітей, котрі ніколи її не забували. Передала любов свою у спадок новим поколінням – навчила своїх синів і дочку любити й шанувати один одного. І вони свято дотримувались маминих настанов, бо такий закон життя.