У Рівному вшанували пам’ять великого актора Володимира Сніжного
Опубліковано : Галина Данильчук
У Рівненському краєзнавчому музеї зібрались актори театру, студенти, які навчаються театральному мистецтву, друзі й шанувальники того, хто все своє життя присвятив його величності Театру.
В цьому році виповнюється 80 років від дня народження Народного артиста України Володимира Адольфовича Сніжного, актора Рівненського академічного українського музично-драматичного театру. Його серце, що завжди було наповнене добротою і любов’ю, зупинилося п’ять років тому.
В музейній залі оформили невеличку виставку, де помістили численні фото, документи, афіші. Цей архівний спадок передав до музею дослідник життя і творчості Володимира Сніжного, упорядник книги «Володимир Сніжний: життя віддане театру» (2015) Богдан Столярчук.
Про знаного рівненського актора тележурналіст Олексій Бухало зняв програму «Так було». Актори Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру згадували свого товариша.
З почутого на вечорі пам’яті
Ніна Ніколаєва, Народна артистка України:
«Починаєш розуміти цінність цієї людини в твоєму житті тоді, коли її вже немає. Ми прийшли в театр разом, ми разом вчилися. І потім я, і Володя були призначені на головні ролі. І так все життя, до старості, коли нам вже головних ролей не давали. Наша робота – це для нас було основне в житті, всі наші пріоритети були там, на сцені. Він любив театр і театр йому віддячував взаємністю. Глядач любив його шалено, безмежно в будь-якій ролі. Він був прекрасною людиною і зовні, і внутрішньо. В театрі можна створити щось вартісне тільки завдяки любові. Він ніколи не залишався байдужим ні до кого. Він кожного умів якось обігріти, наділити увагою, підказати, підтримати. Він робив це дуже делікатно. В нас ніколи не виникало професійного конфлікту на сцені, хоча між акторами таке явище помічається часто. Він завжди працював на партнера. Він ніколи не тягнув ковдру на себе».
Ліна Ізарова, Народна артистка України:
«Ми вчились разом в театральному у викладача Карасьова і нас звали «карасьовцями». Курс наш був несамовитий, закоханий в театр. Це був курс особистостей. І особливо відзначався Володя, який вже з 2-го курсу був старостою. В театр він закохався, будучи ще зовсім молодим, коли займався в самодіяльному театрі, там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Майєю, яка чекала його, поки він прийде з армії, поки закінчить інститут та почне працювати в театрі. Почали ми з ним працювати ще в інституті у виставі «Дядя Ваня». У «Варшавській мелодії» кращого образу Віктора, ніж його зіграв Володя, я не бачила. Він був людиною з тонким гумором. Я ніколи не думала, що з нього буде путній викладач. А він віддавав себе студентам до часточки. Володя був людиною, яка весь час себе виховувала. В нього було багато платівок і коли він приходив додому, то слухав класичні твори, щоб збагачувати себе. Він був закоханий у Омара Хайяма, завжди читав його, а ще – сонети Шекспіра. Він жив справжнім життям. У нього була улюблена робота. Він жив театром. Всі свої знання, всі сили він віддавав тій роботі, яка була суттю його життя».
Надія Крет, заступник директора театру:
«Його всі любили, особливо любила молодь. Навіть молоді актори були з ним на «ти». У нього ніколи не було заздрості. Якщо хтось отримав якусь хорошу роль, чи якусь похвалу від дирекції, він сприймав це як своє. Якось склалося так в останні роки, що ми стали дуже близькими друзями. В останні роки його життя, він вів себе так, наче відчував свій швидкий кінець. Пам’ятаю, як у серпні місяці відійшов від нас Народний артист Гаврюшенко і його труна стояла на сцені театру. Дивлюсь і не бачу Сніжного, а він вийшов на балкон. Я підійшла до нього й запитала: чому ти тут ходиш? А він каже: я приміряюся як буду лежати на сцені. Мав він таку звичку прийти в наш кабінет, тихенько сісти на диван і сидіти. Якраз я збиралась у відпустку. Він зайшов, попив кави, подарував мені коробку цукерок. «Що це таке?» – питаю. «А це за те, що ти у мене є». Дуже любив своїх колег. Був дуже толерантним. На нього не можна було ображатися. Любив природу, любив свою дачу. Ще досі на моїй клумбі любистки його ростуть. Мені іноді здається, що він просто тимчасово відсутній і має повернутися».
Галина Цьомик, Заслужена артистка України:
«Перша моя зустріч з Володимиром Адальфовичем була, коли мені було 14 років. Я вперше приїхала в Рівне і потрапила у театр, який мене давно манив. Це був мій товариш, мій вчитель, великий актор для мене. В моїй пам’яті зберігся вперше побачений його образ, його голубі очі зі сцени пронизували глядача. Темпераментний, емоційний! А вистава! Здавалося, я потрапила в казку. Тоді й сказала собі: я теж хочу на цю сцену, хочу бути актрисою! І так склалася доля, що коли я приїхала в наш театр з Києва після навчання, то тут був Сніжний – мій ідеал з дитинства. Я ставала струнко, коли йшов Сніжний, той актор, який ще був у дитячих мріях. Він уособлював все, чим манив театр. Я вчилася в нього. Був не тільки моїм вчителем на сцені, але й у житті. Ми стали колегами по сцені. Ще були сусідами по дачі. Він був великий інтелігент, весь наповнений добротою і тому люди тягнулися до нього».
Такими от спогадами сповнилася музейна зала. А він, красивий, одягнений у вишуканий білий костюм та у білому капелюсі дивився з портрета і, здається, посміхався. І його колегам за життя сказані ним слова: «Після нас залишаються тільки вицвілі афіші та людська пам’ять. І тільки від глядачів залежить, наскільки довго ми залишимось у їхньому серці».
Джерело: RvNews
Подаруй книгу воїну: в Рівному триває важлива волонтерська акція 
