Хлопчик ніжно обіймає тата за шию, зазирає у вічі, щось тихенько шепоче йому на вушко. Я ж, наливаючи у горнятко чай, роблю вигляд, що не помічаю лагідного зворушливого спілкування між маленьким Владиком і його батьком, – по-військовому міцної статури чоловіком.

Позивний "Шустрий" - Віталій Домащук. Фотоз альбому бійця.

- Ніколи не думав, – розпочинає свою розповідь Віталій Домащук, що доведеться стати учасником і очевидцем жорстокої, несправедливої, кривавої бійні, яка зветься у сучасному світі «АТО» або «неоголошена війна».

Ще у 14-му, коли все лише розпочиналось, я зрозумів, що події в Криму можуть піти за придністровським сценарієм, а депутати Донецької міськради ініціюють проведення референдуму з метою федералізації регіону. Тоді хіба тільки дурень міг не здогадатися, що з’явилася серйозна загроза щодо суверенітету України, її цілісності. Тоді й пішов  до військкомату - «призиватися».

- Бач, який патріот! Іди-но ти, хлопче додому, буде нова хвиля мобілізації – викличемо, а поки працюй, відпочивай, – окинувши мене пильним оком, суворо зауважив капітан.

Слухаючи оповідь Віталія, мимоволі подумалося:

- Сам пішов, «призиватися». Бо, мабуть, небайдужою для нього є доля країни, є за що перейматися і кого захищати! – І у підтвердження моїх думок малий синочок Владик, награвшись моїми колекційними статуетками, знову влаштувався на колінах тата і слухає, допитливо ловить кожне батьківське слово:

– У наступну хвилю мобілізації я вже був призваний. Мені, я вважаю, дуже поталанило: я потрапив до 130-го окремого розвідувального батальйону, командиром якого був призначений славнозвісний підполковник Микола Капінос, де військова дисципліна була на рівні та й ставлення до простого солдата з боку командирів було нормальним. Правда, спочатку я пройшов навчання на одному з військових полігонів. Велику допомогу ми отримали від британських військових фахівців в плані консультацій з підвищення і вдосконалення фізичної підготовки вояків. Британці навчали нас різним прийомам ведення бою, озброїли ґрунтовними знаннями з тактичної медицини.

Там, на Сході, в мої службові обов’язки входило перевезення поранених бійців з поля бою до найближчих медичних установ, бо ж я, також я санітар. мав надавати пораненим першу медичну допомогу разом з лікарем.

Уважно слухаючи військові спомини цього молодого чоловіка, я не можу втриматися від стандартного, майже традиційного запитання:

– Віталію, чи було вам страшно в бою? Що вразило на все життя, що закарбувалось у пам’яті?

Він замислився. Але пауза була недовгою:

– Якщо вам хтось колись скаже, вгамовуючи своє самолюбство, що там не страшно, – не вірте! Страшно! Під час бою гуде небо, стогне і здригається земля.

При цих словах обличчя малого Владика витягується у німому запитанні, він переводить схвильований погляд то на батька, то на мене, ніби шукаючи відповідь для себе: «Чи можливе таке, щоб земля стогнала, а небо гуло?» Тато розуміє реакцію сина і, щоби відволікти його увагу, пропонує йому розглянути малюнки у дитячих книжечках. Коли малий заглибився у кольорову царину малюнків, ми продовжили розмову:

– Але, виявляється, є ще страшніші й небезпечніші речі, ніж страхіття бою. Найжахливіше для мене, коли на твоїх очах йдуть з життя и твої побратими, а ти нічим не можеш зарадити. Особливо шкода молодь. Ви запитуєте: «Що закарбувалось у моїй пам’яті?» Мабуть, ніколи не забуду один випадок: з поля бою привезли на броні до нашої санітарної машини молодого бійця. Коли ж почали перевантажувати пораненого на нашу машину, то побачили картину не для слабодухих: тіло хлопця буквально плавало в крові. Як на гріх, наш лікар займався іншими пораненими в медсанбаті, я був один – і за водія, і за санітара. За мить пригадав усю науку британських консультантів. Почав оглядати бійця і з жахом побачив, що життя вже покинуло хлопця, тіло за всіма ознаками було мертве. Кров заважала знайти злощасну рану. Від напруги я спітнів, нервував під поглядами трьох десятків товаришів вбитого бійця. А вони не вірили в його смерть, бо кілька хвилин тому він був поряд, як і вони порався біля снарядів, виконував команди командира, злісно матюкався в найзапекліші миті.

Ні! Такого бути не може! Він має бути живий! Шукай місце поранення і рятуй його! Ну, швидко! Важлива кожна хвилина! Рятуй, рятуй же його! –Кричали мені десятки чоловіків, що оточили мою «санітарку» міцним кільцем. Деякі з них у нервовій напрузі гримали на мене: «Роби все, щоб він вижив!» Я ж намацав, нарешті на закривавленому тілі місце потрапляння кулі – а це була потилиця – і зрозумів, що безпорадний: таке влучення може гарантувати тільки смерть! Як міг, пояснив воякам про рану, несумісну з життям.

Віталій замовк, по його обличчю пробігла помітна тінь:

– Бачили б ви, як вони сприймали мою констатацію смерті свого товариша, – задумливо подивився вбік і після паузи продовжив:

– Водночас юрба замовкла, стихла. Мій «вирок» не відразу всі усвідомили, а коли усвідомили, як за наказом, враз зняли каски і шапки і стояли мовчки над тілом свого побратима і великий жур безшумно котився по щільному колу чоловіків, одягнених у військову зелено-жовту лапату форму.

Я зрозумів, що цей вояк був для них не тільки товаришем по службі, а й справжнім відданим другом, людиною неординарною і дорогою. А ще я подумав про те, що десь живуть його батьки, які плекають надію на щасливе повернення сина та на його підтримку в старості. Пізніше я дізнався, що звали його Андрій Брик, а родом він був з Дерманя, мій земляк. Війна зробила сиротами двох його дітей. Ось такі мої невеселі спогади, – зажурено промовив колишній вояк.

Побратими. Зліва направо: «Шанс», «Шустрий», «Бурий», «Псих», «Ребус». фото з альбому бійця.

Я намагаюсь перевести розмову на щось веселіше, щоб трохи зняти психологічну напругу оповідача:

– Знаю, що в сучасній армії поширені звертання-позивні. А який позивний був у вас?

Чоловік усміхається, хитро примружується:

– Цікавий позивний і дуже влучний – «Шустрий»!

– «Шустрий»?! 

– Так, «Шустрий», мабуть за мою вдачу, за природжений бурхливий темперамент. Я і малим був швидким і легким на підйом. А на фронті при виконанні особливо моїх службових обов’язків, рятуючи життя людей, лише таким і слід бути.

– А чи багато бійців все ж таки вам пощастило врятувати, доставити в розташування медичних установ?

– Не можу відповісти. Я їх не рахував. Зрозуміло, багато, адже наша санітарна машина Mercedes-Benz Sprinter була обладнана сучасним медичним обладнанням. До речі, вона – подарунок від волонтерського батальйону «ДАР» – допомога армії – Рівне. Я думаю, якби зробили б соціальне опитування щодо важливості цього дарунка для української армії, то я впевнений, що подяк на адресу цій організації було б достатньо для її серйозної нагороди. Бо ця нагорода всенародна!

– Не вперше чую від бійців, які побували в зоні АТО, що під час бою вояки і моляться, і матюкаються, і пісні співають. Віталію, я вважаю це за нормальне явище на війні. Що ви скажете?

– Правильно думаєте і правильно вважаєте. На війні під час бою буває все. Різні люди, різна психіка, різне виховання, так що хлопці і матюкаються, і моляться. Але особисто я переконаний, що віра в Бога, віра в його допомогу, за моїми спостереженнями, у багатьох з моїх побратимів народилася саме там, під кулями і вибухами. Пригадую такий випадок. Після бою вантажили ми поранених вояків у санітарну машину, лікар оглядав їх місця поранення. І буває ж таке! В одного з них він виявив досить цікавий факт: у кишені бушлата лежала маленька книжечка «Біблія», очевидно, з великою любов’ю і надією на спасіння покладена матір’ю або дружиною бійця. Під час обстрілу куля влучила саме в неї, що відхилило траєкторію польоту залізної смерті. Таким чином, ця маленька священна книжечка врятувала життя молодому хлопцю, лише спричинивши незначне поранення. Ось так! Як після такого не повірити в силу Господа? В захист Матері Божої? – Віталій помовчав, а потім ніби підвів риску під своєю розповіддю:

– Недарма кажуть: «Всі ми ходимо під Богом».

У шибки легенько стукотить осінній дощ, за вікном сутінки поступово змінюються темрявою, а в кімнаті тепло і ясно.

– Мабуть, багатьом нашим західникам цікаво дізнатися, як ставилося до вас населення Донбасу? Чи зустрічали ви там відвертих, справжніх патріотів серед місцевого населення?

Чоловік задумливо відводить погляд убік, зосереджується:

 – Чесно? По-різному. Одні бачили в нас запеклих бандерівців, інші – ставились індиферентно, деякі – доброзичливо. Моя служба припала на 2015 рік, думаю, населення Донбасу вже тоді почало усвідомлювати «перевагу» і всі принади «Русского Мира». Ось пригадую такий випадок. Було це на підконтрольній нами території. Якось пішов я до міського ринку купити собі шкарпетки. Ходжу обираю, роздивляюсь. Продавчиня уважно придивляється до мене, запитує, звідки я. Почувши мою відповідь, віддала потрібний мені товар задарма. Я так і не зрозумів, чи сама звідси, чи з’явилась реальна довіра до нас? Хто зна?

І ще. Мене вразило те, що і там є люди, які ризикують власним життям кожного дня заради ідеї, які віддані Україні, які у такі скрутні часи не приховують своїх переконань і відстоюють свою точку зору щодо справедливої оцінки ситуації в державі. Так в одному з містечок недалеко від лінії фронту ми побачили кав’ярню, над покрівлею якої майоріли українські прапори – жовто-блакитний та червоно-чорний. Господиня кав’ярні – місцева сорокап’ятирічна жінка. Ось такі факти, я вважаю, багато про що говорять.

Я доливаю в горнятка гарячий чай. Запах м’яти і шипшини благодатно лине й заповнює простір кімнати. Владик, акуратно склавши в рівненький стос книжечки, знову сідає на коліна батька. Милуюся, дивлячись на цю випадкову картинку: батько і син, чоловік і малюк, заступник-оборонець і маленьке життя, яке потребує захисту. Не можу не запитати ще про одне, на мою думку, дуже важливе:

– Віталію, побувавши на лінії вогню, ви здобули новий життєвий досвід. А чим збагатилася ваша душа? Врешті-решт, чи змінився ваш світогляд?

– Безперечно, я отримав корисний життєвий досвід. По-перше, я побачив війну, не тренування на полігоні, не якусь її імітацію, а реальну – з кров’ю і жорстокістю. А звідси – і зміна світогляду й сприйняття, здавалося б, звичних життєвих подій і понять. В тих, хто був на війні, зовсім інші критерії оцінки життєвих реалій, більше розвинене відчуття цінності та швидкоплинності життя, більш загострене почуття справедливості.

По-друге, я саме там зустрів справжніх друзів. Деякі з них тепер стали для мене не тільки побратимами, а навіть більше – братами. Я би міг багато хорошого розповісти про них. Про їх відданість і мужність, про військову мудрість, про щирі бажання допомогти в тяжку хвилину тому, хто цього потребує. З вдячністю і повагою згадую про начмеда з позивним «Шанс», про чудового лікаря психотерапевта (позивний – «Псих»), про бійців: щиросердного «Бурого», старанного і відданого «Ребуса», зосередженого і цілеспрямованого «Фазу», про доброго і безпосереднього «Зомбі», щирого українця «Лямпу».

І зараз ми підтримуємо зв’язки, телефонуємо один одному, зустрічаємось, пригадуємо нашу службу, допомагаємо один одному чим можемо у житейських справах.

Завершуючи нашу відверту розмову, запитую:

– Віталію, що б ви хотіли сказати людям, своїм співвітчизникам, посилаючись на свої враження про пережите і побачене на сході України?

  – Нелегке запитання! Не вмію гарно говорити, і повчати не люблю. Кожен живе, як уміє. Хоча, – можу сказати словами свого улюбленого американського письменника Террі Гудкайнда: «Якщо ви погоджуєтеся, що ми візьмемо на себе всю тяжкість війни, щоб ви насолоджувалися свободою і жили у відповідності з вашими принципами, тоді ви повинні внести свою лепту, нікого не вбиваючи, але внести її ви зобов’язані». Будь ласка, – доглядайте за пораненими, допомагайте сім’ям, чиї чоловіки пішли воювати, будуйте дороги, щоб по них надходило постачання для армії. Існує багато чого, чим можна допомогти, але допомагати ви повинні обов’язково».

А від себе я скажу таке: «Війна не може стосуватися тільки військових, або лише певної частини населення країни, вона стосується всіх і кожного! І кожен повинен подумати, чим він може допомогти нашій перемозі над ворогом». 

На мирній землі. Зліва направо: «Зомбі», «Шанс», «Лямпа», «Шустрий», «Тихий», «Фаза», «Псих», посередині – Владик

***

Осінній день куций. Темрява, як вправна ґаздиня, розвісила на голі дерева свої чорні напівпрозорі покривала, які безжально мокнуть під дрібним холодним дощем. Все живе кудись надійно сховалось.

Провівши моїх чудових гостей, я ще довго думала над тим, про що розповідав Віталій Домащук. І, дивлячись у суворій задумі в заплакане від дощу вікно, і споглядаючи на мокрі вигинисті гілки дерев, які так нещадно рвав і розхитував вітер, уявила пронизливу картину: хтось в цей час сидить у теплій світлій оселі й дивиться телевізор, читає книжки, спілкується з друзями, грається з дітьми, вечеряє з коханою дівчиною у крутому ресторані, а хтось в цю осінню холодну ніч мокне під дощем в окопі і лише може мріяти про це, захищаючи таке наше життя. Пам’ятаймо про це.