Сьогодні уся студентська спільнота святкує Міжнародний День студента. Острог має давню освітню традицію, адже у 1576 році князь Василь-Костянтин Острозький, саме в Острозі, заснував перший вищий навчальний заклад для східнослов’янських народів. Тому, ще з XVI ст. це місто гордо носить звання студентського.

З 1994 року, коли було відновлено славнозвісну Острозьку академію, кожної осені вулиці маленького містечка заповнюються гомоном молоді, яка приїздить з різних куточків України навчатись до НаУОА. Незважаючи на те, що навчання в одному із кращих університетів України вимагає багато сил та часу, креативні та активні спудеї також встигають долучатися й до громадського та культурного життя міста.

З нагоди Дня студента я поспілкувалась з цікавою, перспективною та непосидючою Софією Котович. Дівчина добре знає історію Острога, адже вже не перший рік волонтерить у Музеї історії НаУОА й проводить екскурсії університетом. Вона добре вчиться та встигає багато подорожувати.

Під час вручення стипендї голови РОДА. Фото з архіву Софії Котович

Нещодавно активність Софії було відзначено й на обласному рівні. У липні цього року, вона була у числі найобдарованіших студентів Рівненщини та отримала стипендію від голови Рівненської ОДА Олексія Муляренка. Про свої досягнення студентка багато говорити не любить, але дещо цікаве все ж розповіла…

– Софіє, розкажи трішки про себе.

– На диво, часто запитують, чи я не першокурсниця, відповідаю: «Так, тільки магістратура». Я з Львівщини. Вже п'ятий рік живу в Острозі. Маю диплом бакалавра спеціальності «Літературна творчість», а зараз вивчаю українську філологію.

Щаслива мить отримання диплома баккалавра. Фото з альбома Софії Котович

– Чому ти обрала Національний університет «Острозька академія»?

– Питання без відповіді. Не було конкретної мотивації, про вищу освіту мала туманне уявлення. Словом, я не можу зарахувати себе абітурієнтку до людей, які свій вибір роблять цілком свідомо, їздять на дні відкритих дверей, дізнаються про склад кафедри. У мене радше навпаки. Але я точно знала, що не хочу до Львова і Києва, і що академія – заклад, де поєднані традиція і сучасність, що імпонувало.

– Чи була ти знайома із давньою історією університету?

– Спочатку не більше, ніж про це написано в шкільній книжці з історії. Навіть менше – просто знала, що заклад важливий для тих часів, трохи про Острозького, мала дуже загальне уявлення, але все ж враження позитивне.

– Якими були Твої перші враження від міста? Що запам’яталось найбільше?

– Перші «острозькі» враження були помилкові, як і в багатьох, хто сюди приїжджає потягом. Запам’ятала стан «перекотиполе», коли шукаєш на вулиці бодай одну людину, щоб запитати, де академія. А ще «нестандарт» парку – годі забути тих баранчиків. Міста майже не бачила, бо мала дуже обмежену кількість часу. Не знала, що до замку всього 5 хвилин ходу. Коли приїхала сюди вдруге, започаткувала традицію гуляти невеликими вуличками, далі від центральних.

– Із чим у тебе асоціюється студентське життя?

– Швидкий темп, багато можливостей, відкриттів, гарне коло спілкування. І не без переломних моментів, досвіду «як не робити». Ціла мозаїка асоціацій.

– Яка із сучасних традицій академії тобі найбільш до вподоби?

– Мелодія початку і закінчення заняття. Як не крути, а це щось невід’ємне, впливає на тебе. І йдеться не тільки про контраст із деренчанням шкільного дзвінка.

– Софіє, що тобі найбільше подобається в навчанні в НаУОА?

– Для мене у процесі навчання надважливою є роль викладача. Подобається, коли справді діє правило «старший серед рівних». Як би не звучала назва предмету, йдеш на заняття, знаючи, що буде цікаво, якщо викладач – компетентна, відкрита людина. На щастя, у мене завжди була невелика група, така собі камерна атмосфера, а ще й і в маленькій аудиторії, тому заняття практично легко могло бути у вигляді конструктивної розмови на певну тему, а не в режимі питання-відповідь-оцінка.

– Як ти проводиш своє дозвілля?

– За час навчання я часто вирушала у більші чи менші волонтерські мандри, брала участь в літературних заходах, культурних фестивалях, різних проектах.

У мандри. .Фото з альбому Софії Котович

Більшість за межами Острога. Але й тут є що робити, хай як би заперечували це скептики. Бувала на відкритих лекціях, презентаціях, концертах, конкурсах, змаганнях, встигала підпрацьовувати. Інколи все це за один тиждень, а єдина проблема – як розтягнути час. Цінним досвідом є волонтерство в музеї академії, це новий погляд на те, що навколо тебе інша атмосфера.

– Чи доводилось тобі брати участь у загальноміських акціях/святкуваннях?

– Минулого року я була учасницею студентського театру, тож брала участь у фестивалі «Острог – Ренесанс». Перед цим співорганізовувала проект «Твоя країна» в Острозі, ми намагалися зробити так, аби наші гості якомога краще познайомилися з містом, співпрацювали з острожанами, тож певним чином це також загальноміська акція. Також брала участь у польсько-українській програмі обміну, під час якої ми облаштовували територію біля Центру туристичної інформації. Та ще багато було інших заходів, про які вже і не згадаєш.

– Як ти вважаєш, чому іноді трапляється, що студенти мало інтегруються у міське життя?

– Не можу говорити за всіх. І залежно, про що йдеться. Може, комусь достатньо того, що відбувається в академії, а хтось дуже зосереджений на навчанні і вважає громадську активність зайвою, хтось спробував – і не вийшло. Хоча, як на мене, зараз місто відкрите для співпраці зі студентами, тож інтеграції бути.

– Чи змінилася твоя думка про Острог за роки навчання?

– Більше дізналася про історію – так, більше зрозуміла його сучасний стан – так, але думку не змінила. Острог завжди був для мене по-своєму затишним, а головне – перспективним. Де ж починати нову справу, як не в Острозі, тут так багато лакун не заповнено.

– Як плануєш відзначити День студента?

– Ніколи не святкувала цей день гучно, максимум посиденьки за розмовами, але згадалася цікава річ. На другому курсі я написала своєрідний «лист першокурснику»: про що шкодую і чому радію. Все це стосувалося мого «великого» досвіду студентського життя. Цікаво було б зробити щось подібне зараз.

Фото з особистого архіву Софії Котович