Рівненський пересмішник Юрій Береза: «Лірика має брати читача за серце, а гумор – за печінку…»

18.12.2017 13:28   Джерело: RvNews
Опубліковано : Яна Замкова

Із поетом-гумористом  Юрієм Березою ми познайомилися доволі давно. Якийсь час, коли разом працювали в одному з друкованих видань, майже кожен робочий день розпочинався з прослуховування його нових віршованих гуморесок, афоризмів чи ба – навіть лірики, – всього, що написав за ніч. Як признається сам автор: «Пишеться і під сонцем, і під зорями. То вже муки, з якими не розійтися».

Отож і натворив за своє життя вже 20 книг лірики, гумору і сатири, публіцистики. Назбирав і чимало відзнак за свою «писанину» – є лауреатом літературної премії імені Остапа Вишні, просвітянської імені Григорія Чубая, володарем диплома Всеукраїнського фестивалю гумору «Лауреат Нобельської премії». А от 2017 рік завершив виданням тритомника «Усмішкою витру сльозу» та книгою літературних пародій «Перелаз на Парнас». А вже стукає в двері й нова книга лірики, гумору та сатири «Що кому», яку Юрій Павлович підготував до друку. 

null
Юрій Береза з юними читачами

- То з чого ж все починалося? – цікавлюся.

- Не знаю, як це було в інших сміхотворців, а мій сміх починався зі ... сліз. У кількарічному віці я умудрився прикласти до розпечених дверець плити свою долоню. Трішки старшим запхнув руку в колесо млина. Ще старшим - підставив лоба домашньому Рексові. На диво, опіки та рани швидко гоїлися, і я знову брався за своє. Очевидно, таким чином шукав свою майбутню професію. Коли вже був старшокласником, так старанно попрацював довбешкою по колгоспних грудомахах (школа допомагала підшефному господарству «впорядковувати» зорані поля), що на руці з'явився нарив і довелося звертатися до хірурга. Тут уже був натяк на те, що в майбутньому мені випаде запекла боротьба за впорядкування життєвого поля і що та битва буде з ґулями на лобі.

Власне, змалечку мріяв я стати... зброярем чи заводським конструктором. Бо любив крадькома від батьків разом із братом вирізати зі щойно прибитих штахетин пістолети та автомати, а з картоплин трактори та автомобілі. За одне і друге одержував від батьків прочухана, оскільки в паркані з'являлися все нові і нові дірки, а в льоху все меншало і меншало картоплі. А коли пішов до п’ятого класу, то замість готування домашніх завдань заходився ні з того ні з сього писати римовані рядки.

Опісля крадькома від рідних вислав одне зі своїх творінь у редакцію шепетівської міськрайонки. Й оперативно одержав відповідь: «До друку не годиться. Але пиши». У тому ж п'ятому класі вийшов переможцем загальношкільного літературного конкурсу, за що дирекція рідної Городищенської восьмирічки вручила приз - томик розповідей про героїв Другої світової.

Приз, очевидно, додав мені натхнення, бо старшокласником таки надрукувався в місцевій газеті. Яка то була радість, коли поштарка принесла в наш дім свіжі періодичні видання, в одному з яких я прочитав власну гумореску «Синульо!», в якій йшлося про те, як син не поступився місцем в автобусі... рідній матері. Прочитавши її в газеті, батьки чи не вперше засміялися з моєї витівки. А бабуня угледівши ту писанину, дала настанову: «Пиши, до чогось допишешся!». І я почав писати.

Як же складалася літературна бографія далі, по виході з сімейного гнізда? Хто додав життєвих премудростей?

Справжній смак до публікацій відчув у студентські роки, ставши членом літстудії навчального закладу. Тоді в Рівненському державному педагогічному вже навчалися відомі літератори та журналісти Володимир Ящук, Василь Лящук, Любов та Микола Пшеничні, мій брат Микола... Згодом до нашого дружного гурту пристали молодші таланти Микола Тимчак, Михайло Дубов. Кожна з'ява в тій чи іншій газеті бодай кількох рядочків сприймалася як шмат сала в період безгрошів'я. А отриманий куций гонорар як крихта Нобелівської премії.

До праці над словом нас спонукали прекрасні вчителі: викладач кафедри української літератури Микола Кузьменко, його колеги Іван Шанюк, Петро Лещенко, Йосип Голомбовський, Каленик Шульжук... А правильно і художньо-виразно читати написане вчив Борис Степанишин. Утім, серйозні речі я читав кепсько. А ось твори Остапа Вишні на «відмінно». Саме в усмішках Павла Михайловича знаходив ключ до розуміння дотепного і дошкульного. А ще прилучався до сміху Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Леоніда Глібова, Микити Годованця, Павла Глазового...

Допоки не познайомився на одному з вечорів гумору в студентській аудиторії в Рівному з Євгеном Дударем. Він ще більше спонукав «кусатися» веселим словом. Завдяки Євгену Михайловичу ще другокурсником надрукувався в славнозвісному «Перці». І лише тоді перестав сумніватися у своєму літературному хисті.

Гумор та сатира – це рідні брат та сестра, але характер у них різний. А от зброя і у сатири, і у гумору одна – це сміх.

Так. Хоч письменник-сміхотворець не сценічний актор, який має працювати жестами, мімікою, наголосами, іншими засобами виразного художнього читання. Але письменник вкладає в слова свій внутрішній світ. Якщо він це робить талановито, то читач клубок його дотепу розмотає.

До речі, різницю між гумором та сатирою з'ясував для себе ще в юному віці, коли одного літнього спекотного дня вибрався разом зі своїм другом на сільський ставок рибалити. Видряпався кожен з нас на «свою» вербу, аби було краще видно поплавці закинутих вудочок та менше палило в голови настирливе сонце. Ото сидимо на крихких гілках, чекаючи кльову. Аж раптом гілки затріщали, і я побачив, як сторчма з верби падає додолу мій друг... Мені стало смішно. Та коли друг гепнувся об землю, у мене затряслися руки. Я миттю зліз зі свого кучерявого дерева. Дивлюсь, той лежить край води і не дихає.

Стрімголов почав набирати в долоні воду і лити її на голову бідоласі. Він застогнав. Сяк-так виволік його на сухий берег. А на місці, де приземлився друг, виявив... мертву жабу! Звідкіля зеленій було знати, що з неба на неї звалиться людина? От вам і гумор. А гумористика як жанр, я в цьому впевнений, не зникне ніколи, як не зникне сама людина. Людина ж приречена на усмішку. Інакше вона не людина. Отож мене й дивують вислови деяких колег, котрі такий жанр, як гумор, називають нікому не потрібним. У цьому випадку відповідаю: світ врятувався тому, що він сміявся… Якщо ж сучасники перестануть творити смішне, не дай Боже, український читач просто звернеться до їхніх попередників: Руданського, Глібова, Гоголя. І таки сміятиметься. Бо є з чого.

null
Фото надане Я. Замковою

Пане Юрію, Ви часто зазначаєте, що лірика має брати читача за серце, а гумор за печінку. Чому так?

Це справжня правда. Щодо лірики, то журливе слово, як і смішне, потребує таланту, мудрості, працьовитості. Та ще поваги. А про гумор кажуть, що це рятувальний круг на хвилях життя. А ще він схожий на камінь, який здатен потягнути тебе на дно. Особливо тоді, коли влучиш ним у ціль. Об'єкти висміювання інколи ладні тебе втопити в ложці води… Хоча їхня образа додає сил і натхнення. Пригадую, приїхав у гості до батьків у рідне Городище. Мати ще в порозі каже:

Ти ще пишеш гуморески? Не пиши, бо вже сусіди не вітаються!

З'ясувалося, що образився на одну мою мініатюру, опубліковану в місцевій газеті, сусід. Бо впізнав у її «персонажеві» себе. Хоча, забожуся, зовсім не його мав на увазі, коли писав твір. Довелося сусіда за чаркою довго в цьому переконувати.

Звідки ж берете теми для писання?

Про те, що гумор треба черпати з життя, я зрозумів уже в далекому поліському селі Глинне, де починав учителювати. Якось редактор районної газети по телефону попросив написати статтю про шефську допомогу сусідньої школи місцевому господарству. Охоче погодився. Дістався того села, розшукав керівника, відрекомендувався як позаштатний кореспондент. Гостинний керівник господарства запросив до себе додому на обід. За щедрим столом з'ясовували деталі шефської допомоги. Сумлінно занотовував у блокнот почуте. Коли ж повернувся з відрядження і почав писати матеріал, не знайшов у записах одного: урожай якої сільгоспкультури допомагають господарству збирати тамтешні школярі.

Оскільки в нас, на Хмельниччині, звідкіля я родом, ми, школярі, щоосені поралися на бурякових плантаціях, вирішив: і тут, на Поліссі, збирають цукристі. Тож так і завершив допис. А через кілька днів, коли матеріал за моїм підписом з'явився в районці, у мою школу зателефонував редактор газети і роздратовано запитав: "Де ви бачили на наших полях цукрові буряки? Щойно керівник господарства, де ви побували, телефонував..."

Я чесно розповів про свою аналогію. Редактор спочатку гнівно засопів у трубку, але потім щиро розсміявся.

  Пане Юрію, книжок ви межи люди пустили чимало. Яка з книжок вагоміша перша чи останній тритомник?  

Перша моя книга з'явилася у львівському видавництві «Каменяр». І називалася вона «Щастить же людям!». Потім у тодішньому «Радянському письменнику» під однією палітуркою з іншими сміхотворцями побачила світ моя збірка «Хронічне нещастя». А далі державні видавництва з розпадом Союзу припинили свою роботу. Відтак довелося шукати спонсорів і видавати наступні книги в місцевих видавництвах. Таким чином видав книги гумору і сатири «Дефіцитний фанат», «Не роззявляйте рота!», «Оглядини з виграшем», «Не вішай носа в шафу!», «Безпрограшна лотерея». Якщо в цілому взяти їхній зміст, то вони в тій чи іншій мірі є відображенням і моєї творчої та життєвої біографії, у якій знайшлося місце і студентській, і вчительській, і журналістській дорогам. А стосовно тематики, то тут і побут, і політика, і сама творчість.

Особливо достається не вельми шанованій братії: крутіям і шкуродерам, бюрократам і хабарникам, розпусникам і брехунам, кар’єристам і демагогам всім тим, кого варто невтомно гамселити нищівною голоблею сміху в ім’я перемоги добра над злом.

Наше українське книговидання сьогодні не на висоті. Насамперед із-за фінансових причин. Письменники ж наші і далі пишуть у шухляди. А серед них є дуже багато обдарованих. Це стосується і нашого краю. Щоправда, світло в тунелі починає з'являтися завдяки обласним програмам розвитку книговидання та книгодрукування в Україні. Завдяки державній програмі й побачив світ мій тритомник «Усмішкою витри сльозу». Отож, коли покласти на терези тоненьку першу книжку і тритомник, то зрозуміло, що переважить. До того ж і нервових витрат остання забрала набагато більше. Але зустріч із першою ластівкою завжди буде щемливішою. Зрештою, хотілося б, аби жодна з написаних книг не залишилася поза увагою читачів, додавала терплячим і працелюбним українцям настрою та віри в краще України.

null
Гуморист Ю. Береза. Фото надане автором

«Про смішне пише серйозно, а про серйозне - смішно», - характеризують творчість гумориста колеги по перу. А його брат поет Микола Береза зазначає: «Юрія знають як гумориста, сатирика. А нещодавно вже й як лірика. Все, що написав мій брат - читаю, не завжди хвалю, але щось беру собі від його гумору і не тільки». Тож хай кожен, читаючи гумор Юрія Берези, знаходить в ньому і для серця, і для розуму.

null
На презентації нової книжки виступає брат гумориста - поет Микола Береза. Фото надане Я. Замковою

Адже, як зазначила поетеса Неоніла Диб’як, в запасі Юрія Берези достатньо гірких пілюль, пекучого перцю, магічного часнику, їдкої хлорки в епітетах, метафорах, промовистих образах і деталях, аби протистояти всьому недоброму і згубному в нашому житті. А ще в кожному його творі чималий заряд животворчої енергії, яка додає читачам оптимізму, сили духу, бажання перемагати у боротьбі за міцну, красиву і порядну Україну.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   972