«Той, хто врятував одну душу, врятував світ» – медаль із таким написом разом із  почесним званням «Праведник народів світу» отримують від Ізраїльського національного інституту пам’яті катастрофи і героїзму «Яд-Вашем» ті, хто під час Другої світової, ризикуючи собою і своїми родинами, рятували та переховували євреїв. Серед них і тисячі українців. Анастасія, Андрій та Валентин Черемухи із села Харалуг Корецького району теж належать до когорти тих, хто долучився до цієї жертовної місії, зберігши життя трьом євреям. За це їхні імена навічно вписані на табличках стіни пошани в Єрусалимі, а у гаю Праведників на їх честь посаджено дерево.

Хоча до часу, коли їхня родина дочекалася таких почестей, дожив лише Валентин Черемуха. Його спогади – це сторінки трагічної історії, які є застереженням про небезпеку, що таїть у собі ненависть одного народу до іншого, яка породжує жах, біль, смерть, вони також як засторога наступним поколінням, що таке ніколи не повинно повторитися. 

Медаль Валентина Черемухи

«Моя мама Анастасія Черемуха лікувала зуби в дантиста-єврея в селі Межирічі й іноді ночувала у сім’ї Теслерів, коли потрібно було затриматися на другий день. Весною 1942 року німці знищили значну частину єврейського населення в Межирічах. А тих, які залишилися живі, перемістили в гетто. Восени, коли поширилися чутки, що готується друга акція знищення, Клара Теслер прибігла до моїх батьків із проханням, щоб вони заховали їхню родину. І мої батьки дали згоду, адже були віруючими, сповідували закони Біблії, й не могли відмовити людям, які потрапили в страшну небезпеку, хоч і самі мали трьох малолітніх дітей. Мені на той час було 13 років, а в євреїв 13-літній хлопчик вже вважається дорослим чоловіком. Тому й медаль Праведника народів світу отримав лише я, а мої молодші сестри вже ні, а вважаються лише членами сім’ї Праведників».

 Така справа була дуже ризикованою. І все ж родина Черемух забрала Клару Теслер, її брата Есроеля та племінника Мотеля Тененбаума з гетто.

«Ми приїхали в Межирічі, де була домовленість з юденратом, що Клару Теслер випустять із гетто. Моя мама мусила занести шпик і шнапс, щоб їх могли відпустити. Мама пішла, а я сидів на возі через одну вулицю від гетто, навпроти будинку лікаря Гороховича. Якби поліцаї підійшли, мусив сказати, що мама пішла до лікаря, і я її чекаю. Ми привезли їх додому трьох. Клара, один мій одноліток, а один дев’ятилітній. Батьки їхні загинули й були закопані в кар’єрі». 

Врятованих ховали переважно на горищі, а коли знали, що в село мають приїхати карателі, то вони залазили у сховок. 

«У хаті була селянська піч, де хліб випікався, а під нею підпіч із дверцятами, де зберігали картоплю. Там на трьох людей було 2,5 метра. Менший ніяк не хотів лізти до схрону. Тісно там, ще й повітря бракувало. Але поряд була комора, й стовпи, на яких вона стояла, пропускали під піч струмінь повітря. Коли євреї туди ховалися, мама замазувала вхідні дверцята глиною, висипала з чавунця жарини (вони постійно стояли на припічку), щоб швидше висихало й тоді це ставало непомітним для чужого ока».

Восени і зимою євреїв переховували під піччю, а навесні переселили їх за три кілометри в поле, де збудували стійло для худоби. І малий Валентин, виганяючи корів на пашу, носив врятованим їсти. Із харчами було дуже сутужно, бо восени німці забрали все збіжжя, залишивши родину на голодну смерть. Тож прогодувати сім’ю з восьми чоловік – п’ятеро своїх та троє врятованих – було надзвичайно важко. А ще був страшний ризик, адже йти хлопцеві доводилося через центр села і будь-хто міг поцікавитися: а кому це дитина стільки їжі несе. До того ж, потрібно було боятися не лише карателів, але й сусідів та близьких, щоб не накликати нової біди. Коли фашисти навідувалися в село, то всі жителі утікали, щоб не потрапити до їхніх рук, а згодом, упевнившись, що небезпека минула, поверталися назад. Євреї ж в той час залишалися сидіти під піччю. 

«Отож комусь із нашої сім’ї треба було піти й подивитися, чи не знайшли євреїв, чи не спалили хати, чи не чекають карателі на нас. Почали ми радитися. Мама до батька каже: «Ти Андрію не підеш, бо хто ж піклуватиметься про сім’ю?» Батько – у відповідь: «А в тебе мала грудна дитина. Хто її буде годувати?» Тож випадало йти мені. Пішов я в розвідку. Підходжу – двері розчинені. Стукаю, де вони сидять, чи живі, питаю. «Живі, живі!» – у відповідь. Побіг я з цією доброю звісткою до батьків і ми повернулися в село».

 Дев’ять місяців родина Черемух переховувала родину Теслерів. А тоді на сімейній раді було вирішено відвести їх до партизанів за річку Случ аж на Житомирщину. І доправляти туди врятованих довелося знову ж таки 14-літньому Валентину. У партизанському загоні, почувши, що хлопець розмовляє польською мовою, якої навчився від Клари, дали йому ще одне доручення: довести до польських партизанів Армії Людової радянського офіцера-розвідника. Але сталася страшна прикрість: на одному з польських хуторів, де заночували, їх викрили. Офіцера розстріляли на місці, а Валентинові ракетницею сильно пошкодили коліно. Довго поляки лікували його самостійно, а коли підійшла Червона Армія – передали в госпіталь, де він перебував ще шість місяців. І як вважає, лише милість Божа врятувала його від участі залишитися калікою. А от євреї, яких відвів до партизанів, благополучно дочекалися приходу Червоної Армії.

«Нашим врятованим після звільнення 14 січня 1944 року було дозволено виїхати до Польщі. І зв’язок з ними обірвався. Тоді страшно було про це будь-де згадувати, що ми таку місію виконували. А потім десь у 1962 році вони вже з Канади, через Червоний Хрест, розшукали нас, хоча ми вже тоді не жили в Корецькому районі, а переїхали до Рівного.  Мама питає мене, як і що їй з цим робити, як поводитися? А я тоді вже на цілині був, мав партквиток і боявся, щоб за зв’язки із-за кордоном не було неприємностей. Проте все вляглося й відтоді почалося між нашими родинами листування. А вже згодом надійшло повідомлення про присвоєння родині звання Праведників народів світу. Спочатку мала відвідати Ізраїль мама, а коли її не стало, то у 1990 році на запрошення єрусалимського інституту Яд Вашем отримувати почесну медаль поїхав я сам. Тут, в інституті, встановлені таблички з іменами Праведників із усіх країн світу. Анастасія, Андрій Черемухи і їхній син Валентин серед них. Це велика честь».

Валентин Черемуха. Фото з родинного архіву

А в 2008 році й батьківщина – держава Україна – відзначила тих, хто у важкі воєнні часи рятував своїх співвітчизників-євреїв. Указом Президента України Валентин Черемуха був нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня.

Нащадки врятованих приїздять до Межиріч кожні два роки. Тут на місці кар’єру між Невірковим та Дивенем, де знайшли останній спочинок тисячі євреїв, на кошти єврейської громади і зусиллями Валентина Андрійовича споруджено меморіал.

Загалом на своєму життєвому шляху цей чоловік мав багато доброго і чимало складного. Доля кидала його по різних куточках великої країни. Спочатку навчався у Львові, тоді в Омську, працював і на рівненському «Азоті», викладав у Інституті водного господарства, а тоді потрапив до Тюмені, де затримався на цілих 13 років. Але ніколи він не полишав надії повернутися додому, в Україну, де все дороге й рідне. Приїхавши із Сибіру, Валентин Андрійович придбав в селі Загороща клаптик землі, побудував будиночок із чудовими садом та городом. Але назавжди в пам’яті залишається той період, коли один неправильний крок міг закінчитися трагедією для родини, та внутрішнє переконання завжди брало верх – по-іншому вчинити не можна.