У роки Другої світової на території Рівненщини нацистами було знищено понад 95 тисяч осіб єврейської національності. 

Про те, як у Рівному в урочищі Сосонки відбувався нечуваний за своїм масштабом злочин, дуже детально відображено у свідченнях самих представників німецької поліції, які стояли на своїх постах у щільному ланцюзі до місця страти, також тут були деякі журналісти. Свої свідчення залишили навіть деякі виконавці того страшного злочину. Ці свідчення зібрані в дослідженні історика Олександра Круглова «Знищення євреїв у м. Рівне на початку листопада 1941 року в світлі німецьких документів». 

Репродукція картини ізраїльського художника Йосипа Зільберберга, який був врятований рівненською родиною Озарчуків. Полотно зберігається у Рівненському обласному краєзнавчому музеї

«Я особисто бачив, як євреїв групами по 20 чи 30 чоловік відводили на край викопаної ями. Дехто з них чинив спротив, їх підганяли ударами палиць. Окремих збивали на землю силою. Деякі євреї, котрі стояли перед могилами на колінах чи сиділи навпочіпки, голосно плакали й кричали, натомість інші були спокійними. Їх розстрілювали у потилицю з пістолетів. Мене особливо схвилювало те, що серед жертв було дуже багато маленьких дітей аж до немовлят, яких члени «могильного батальйону», як ми називали підрозділ СС, хапали, високо піднімали і тоді розстрілювали… На все те мусили дивитися ті нещасні, котрі чекали своєї черги на розстріл.  Стояли жахливий крик, плач і благання помилувати. Особливо голосно кричали й плакали маленькі діти…»

Так описує побачену жахливу картину співробітник штабу командуючого Вермахтом німецький журналіст Ганс Пільц, зазначивши вагомі деталі: роздягали догола тільки перші тисячі приречених, потім вже сильно поспішали і розстрілювали одягнених. Під час розстрілу діти були відділені від батьків і один з есесівців розстрілював тільки дітей.

«Все побачене було для мене таким жахливим, що я не міг довго залишатися на місці страти» – свідчив Пільц. Проте бажання знати, як і що тут відбувається приганяло цього чоловіка до місця страти ще декілька разів. Він бачив заповнені дощенту трупами ями і до кінця вже не було куди ті трупи складати й вони просто валялися в грязюці. Найгірше було тим приреченим, котрі були в кінці колони. Їх не встигли розстріляти до кінця дня й залишили очікувати смерті на місці страти цілу ніч.

Дорога смерті. Місце розстрілів у Сосонках

 До ранку 7-го листопада маленьких дітей та деяких старих людей вже не треба було вбивати – вони самі повмирали від лютого холоду. Ті ж, котрі ще були живі, настільки замерзли, що вже самі жадали смерті.

Пільц та ще багато інших свідків та учасників злочину згадують і з’явлений на місці страти знак грядущої за сподіяне зло небесної кари – сильне згущення чорних хмар на небі та торнадоподібний вітер, який раптом знявся, шарпаючи за поли та пронизуючи до кісток вбивць та їхніх останніх жертв.

 Коли читаєш ці свідчення, важко повірити, що таке могло бути й що отаке звірство над людьми чинили теж люди. Чи то люди? Як це масове людиновбивство могла витримувати їхня психіка? Як могли вони виконувати такі звірячі накази?

Невже не було серед тих, які стали причетні до цього жахливого злочину волею долі таких, у душах яких зронилася бодай крапля жалю, заворушилося сумління? Чому вони не чинили спротиву?

Документи і свідчення підтверджують, що такі люди були. У документах, опублікованих Кругловим, читаємо про переданий напередодні цих жахливих подій в оперативний відділ підполковника Кітцингера особистий лист майора Вальтера Декерта, в якому він висловив різко негативне відношення до убивств євреїв на Україні й просив перевести його до іншого місця служби. Однак це прохання було відхилене, і Декерт залишився в Рівному.

7 листопада посеред ночі в його двері хтось постукав. За дверима стояла страшна скривавлена оголена жіноча постать, у якій він ледве упізнав дівчину-єврейку, яка напередодні працювала в його відділі прибиральницею. Вона розповіла, що під час розстрілу в неї якимось дивом не влучили кулі. Вона впала в рів і прикинулась мертвою. Увесь день пролежала серед трупів, а вночі виповзла, обійшла варту, яка вночі вже не була такою пильною і прийшла в місто. Німецький офіцер надав нещасній першу необхідну допомогу, цілий день переховував врятовану єврейську дівчину в підвалі штабу, а вночі його фельдфебель, також посвячений у цю справу, непомітно вивів її за місто.

Сучасні рівняни мають знати й пам’ятати, що і серед окупантів були люди. У тій велетенській ямі, де знайшли вічний спочинок 17 з половиною тисяч загиблих насильницькою смертю рівнян єврейського походження, лежить і кілька німців, офіцерів Вермахту. Тих самих, яким було наказано виконували злочинний наказ. Не витримавши страшного видовища страти тисяч мирних людей з маленькими дітьми, вони лягли в яму разом з ними.

Свідчення про це залишила 26-літня Бася Залуська, яку разом з дочкою також врятував з місця страти німець Густав Крюгер, у якого вона працювала прибиральницею.

«У якусь мить я помітила, як кілька учасників страти кинули свою зброю й побігли в напрямку до ям. Я чула, що начальник гестапо Беєр збуджено кричав їм услід: «Що трапилось, друзі євреїв? Наказ є наказ!» Коли ж цей крик не подіяв і тих кілька німців, що бігли, як божевільні стрибнули до ями - Беєр став стріляти по них зі свого кулемета. Так ці німці загинули разом із євреями».

 Непоодинокі випадки врятування деяких євреїв чи єврейських дітей окремими рівнянами. Не всі їхні імена відомі. Тоді про це воліли мовчати. Про двох десятирічних сестричок знає зі слів однієї із врятованих Євгенія Кремінська, яка була сусідкою. 

«Тьоті Май’ї  із сестрою не було й десяти літ, як їх привели до Сосонок на смерть. Всім веліли роздягнутися й стати в чергу на розстріл. Вони зробили як усі, проте коли підходила їхня черга, посувалися назад і знову ставали в кінець черги. Так було декілька разів. На них звернув увагу чоловік, до якого на воза складали одежу. Роздивившись, чи ніхто не бачить, звелів їм лізти на воза і накрив їх одягом. Потім вівдвіз їх на товарну станцію до вагона, куди складали цей одяг та відправляли в Німеччину. Показав дівчат тому, хто приймав і пакував речі у вагоні й той теж заховав їх у вагоні з одягом.  Випустив у Варшаві. Хоча вижити у тих поневіряннях вдалося лише одній дівчинці, тьоті Май’ї, яка повернулася згодом у Рівне і прожила тут життя», – розповідає рівнянка Євгенія Кремінська. 

Історію вже покійної врятованої та її сестри, яка згодом все ж загинула від руки окупанта, як чимало історій інших порятованих євреїв, упродовж довгого часу ніхто не знав. Були й інші такі поодинокі історії. Врятувались через замішання, яке виникло у катів з набоями, і сестри з родини Берзон. Хоча вижити й жити, залишити по собі нащадків судилося лише Марії.

Із сім'ї Лернерів вижити судилося лише Марії (друга справа). Фото з мережі Інтернет

Нині центр «Мнемоніка» займається пошуком свідків, встановленням прізвищ, а ще – відродженням пам’яті про полікультурне Рівне, розповідає його активіст Петро Долганов:

 «Ми створили віртуальну мапу об’єктів історико-культурної спадщини міста, плануємо ще вшанувати пам’ять одного з Праведників народів світу Якова Сухенка… Проводимо щорічні конференції  «Політика вшанування пам’яті жертв геноцидів», де в академічному середовищі обговорюємо проблему включення етнічних меншин до української національної пам’яті, адже традиційні етнічні меншини – це частина української політичної нації, вони заслуговують на належне відображення у підручниках  історії». 

Чи поніс хто відповідальність за масові розстріли мирного населення в Сосонках? Воєнним трибуналом Київського воєнного округу засудили до 15 літ таборів колишнього вахмістра роти «Остланд», який сам не вбивав, а лиш стояв у ланцюгу очеплення довкола місця страти. Суди відбувалися і у Федеративній Німеччині. Причетних до масових убивств було виявлено десятки. Проте з огляду на те, що вони були солдатами і виконували наказ їхні справи були закриті. До смертної кари був засуджений лише один: колишній охоронець табору військовополонених у Рівному Фрідріх Бергеман, який добровільно забажав брати участь у масових розстрілах.

За масштабом втрат єврейського населення в Україні трагедія в Рівному, яка відбулася 75 років тому,  займає сумне третє місце  після Києва (34 тис.) та Кам’янця-Подільського (23 600). 

Проте за радянських часів трагедія замовчувалась. Скромний камінь із надписом, що тут були страчені 17 з половиною тисяч радянських людей, появився в урочищі Сосонки. лише у 1967 році. Новий меморіал з єврейськими іменами тих, хто тут покоїться, що написані на івриті, з’явилися уже в роки Української Незалежності.

 «Голокост, що призвів до винищування однієї третини євреїв і незліченних жертв з числа представників інших меншин, буде завжди служити всім народам застереженням про небезпеки, що таять у собі ненависть, фанатизм, расизм і упередженість", - йдеться в резолюції Генеральної Асамблеї ООН. 

Вшанування пам'яті жертв голокосту в Сосонках.

З метою вшанування жертв Голокосту на Рівненщині упродовж цих днів відбуваються жалобні заходи. Також жителі населених пунктів провідують людей, які мають звання «жертва голокосту» та «праведник України», запалюють лампадки та покладають квіти до місць розстрілів.

Маємо про це пам’ятати. Маємо вшановувати пам'ять невинних жертв. Для того, щоб подібні злочини більше ніколи не повторилися.