Кожна людина зберігає в пам'яті найвідповідальніші моменти свого життя, що стали переломними у всій її подальшій долі. Для  рівнянина Василя Жереб’ятьєва таким етапом була  війна. Чоловік  дізнався  про неї з екранів кіно, не з повістей  і не  з романів..., а пройшов крізь бої, лихо, голод і холод, і вижив у тій смертельній борні тривалістю у 1418 днів і ночей. Його спогади – це шанобливе ставлення до пам’яті про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні.

Василь Васильович Жеб'ятьєв

 Василь Жереб’ятьєв народився в Тамбовській області. Закінчив гімназію і мріяв про  навчання в іституті, адже мав атестат із відзнакою, що давав право на вступ без екзаменів. Але це був 1940 рік. В країні діяв закон, який вимагав від чоловіків спочатку відслужити в армії й лише після цього здобувати фах. Отож відпочивати не довелося: вже через 10 днів прийшла повістка із військкомату і хлопця призвали на службу до  армії. Коротке навчання, присвоєння звання заступника політрука і непроста  служба на фінському кордоні.

 «Там став підривником, адже  Карельський перешийок  – це переважно каміння. І щоб  вирити траншею,  потрібно було не копати, а підривати. А про те, що наближається війна, для нас стало зрозуміло, коли на Карельському перешийку німці висадили дві свої дивізії. Після цього  ми вже спали, не роздягаючись, тільки відпускали пасок».

 22 червня була неділя. Був гарний світанок. Ще сонце не піднялося, не заграло всіма барвами, але відразу й потьмяніло. 

«І враз почалася стрілянина. Я вперше побачив, як летять снаряди. Вибухи один за одним. Але ми були непогано закриті:  каміння служило нам як захист. Майже місяць утримували з піхотою свій відрізок, поки не були кинуті на нас свіжі сили й  тоді довелося відходити. Проминувши Виборг, який вже був занятий, добрались до Ленінграда. Звідти нас перекинули до міста Луга. Отримали ділянку на болоті. Німці туди не пішли, адже боялися не повернутися, а ми там перебували понад рік. Постійні дощі й холод, ось що запам’яталося найбільше. Було нестерпно важко».

 І знову  були гіркі шляхи відступу. Згарища на місці сіл, міст, руїни там, де зовсім недавно вирувало життя. А  вже в 1943 році ситуація змінилася: відступи змінилися наступами. І знову постійні бої, нове короткочасне навчання  й вже у званні молодшого лейтенанта  Василь Жереб’ятьєв брав участь у форсуванні Дніпра.

 «Почався бій. Мені дали в руки прапор. Зовсім поряд розірвався снаряд. Отримав незначне поранення й контузію. Впав без свідомості  разом із прапором. Я не знав, що той солдат, який біг поряд,  вихопив у мене прапор і поніс далі.  Отож, коли прийшов до тями, думка про те, що прапор потрапив до рук ворога, не давала спокою. Адже існувало твердження, що в такому випадку полк буде розформований. Вже пізніше довідався, що прапор був врятований».

Відразу після бою німці попідбирали поранених, контужених,  повантажили на машини і відвезли в табір для військовополонених. Це було поблизу Умані. 

Кілька тижнів німці тримали військовополонених на голодному пайку, а тоді позаганяли у вагони і повезли у невідомому напрямку. Думка тікати визріла відразу.  

 «Один із бійців примудрився сховати ніж. Отож надумали вирізати дно в підлозі, але це було дуже небезпечно, адже довелось би вискакувати на ходу поїзда, що рівносильно смерті. Зупинилися на думці, що будемо різати двері. І в цей момент зупинка.  Відкривають вагон, обшукують, знайшли ніж, який викинули на підлогу. А далі  прикладами почали нас заганяти знову у вагон, а дірку забили дошкою».

 І знову невідомість й тільки стукіт коліс поїзда заглушував страх: адже ніхто не знав, що чекає попереду.

«Добрались до  Перемишля. Звідти до Ченстохова. Там були доволі довго. Працювали важко, а годували препогано: 200 г хліба з просяного борошна і макухи та баланда. Коли ж радянські війська стали все ближче підходити до кордонів, то намагаючись зберегти безоплатну робочу силу, німці почали переправляли  нас вглиб Європи».

Але вже було певне послаблення для в’язнів, змінилися охоронці. І от на кордоні з Францією, коли зупинився поїзд, Василю Жереб’ятьєву  з кількома іншими полоненими вдалося втекти в ліс.

 «Йдемо, йдемо, а куди не знаємо. Побачили невелике поселення. На краю села колодязь. Чоловік і жінка прийшли по воду. Ми й вийшли зі схованки. Вони дивляться на нас, ми на них, а порозумітися не можемо. І тут я почав малювати зірку. Тут чоловік щось сказав жінці й кудись побіг. Нам просто повезло, адже син цього чоловіка, як з’ясувалося, був у партизанському загоні. Так ми й потрапили до французьких партизанів».  

Із перших днів окупації французькі патріоти розпочали боротьбу з гітлерівськими загарбниками. Розгорнувся рух Опору, в якому активну участь брали  як французи, так і представники інших національностей. Особливо багато було поляків та іспанців.

«Привозять два станкових кулемети. Французьких. Вони відрізнялися від наших, що були  на триногах, а їхні із сидіннями, як косилки. Наші системи я знав добре, інші ж показували на курсах, так що з усім розібрався та  й ще декількох чоловік навчив».

Разом із французькими «макі» Базиль, як називали Василя Жереб’ятьєва у загоні, брав участь у багатьох розвідувальних операціях. Дані, які вдавалося роздобувати, допомагали у виконанні  різних завдань. Найбільше запам’яталася операція зі знищення залізничного мосту в місті Бурж. Серед білого дня партизани приїхали на автомобілі в район диверсії, крадькома наблизились до мосту, безшумно «зняли» вартового і приступили до мінування. За кілька хвилин від мосту залишились одні уламки.

«Отримали завдання знищити міст. На завдання виїхали четверо. Вибухівку нам скинули парашутом. Приїхали в парк. Красивий такий парк. Нас зустріли, винесли поїсти.  Я говорю, що нам треба поспішати, а командир  відповідає: «Я  не хотів би померти голодним. Давай  поїмо гарненько. І вже після того ми міст замінували. А тут наближаються два локомотиви з  Буржа. Що робити? Ми їх пропустили, а тоді міст підірвали».

Партизани наводили жах на окупантів, пускаючи під укіс їхні поїзди з військовою технікою та живою силою.   Але з  відкриттям «другого фронту» ситуація змінилася.

«Прилетів Шарль де Голль  й партизанським загонам повідомили, що вони стають підрозділами французької армії.  Я підняв руку і через перекладача говорю, що ми громадяни Радянського Союзу і ввійти до складу французької армії не можемо, адже давали присягу іншій.  Я сказав, хто такий, що робив у загоні. Де Голль мені подякував. Але, кажу, що ми б хотіли продовжити воювати на боці Радянського Союзу.  Десь через два тижні нам виділили два автобуси, продукти. Французи  нас проводжали зі сльозами на очах. Тут згодом під’їхали представники  радянської військової місії. Говорять, що в місті Гренобле формується військовий збірний пункт. Представили нас генералу. Мені й запропонували стати начальником цього збірного пункту».

Василь та Анастасія Жереб’ятьєви

Саме там  Василь Васильович  зустрів свою майбутню дружину Анастасію Данилівну, яка працювала медичною сестрою у військовому госпіталі. А вже після повернення на батьківщину вони одружилися, стали  лікарями й багато-багато років присвятили медицині Рівненщини. Спочатку робота в онкологічному диспансері, а пізніше – в залізничній лікарні, яка  за керівництва Василя Жереб’ятьєва стала найкращим медичним закладом серед залізничних лікарень колишнього Радянського Союзу.

В.В.Жереб’ятьєв на робочому місці в лікарні. Сімейне фото

За свою лікарську практику Жереб’ятьєв зробив тисячі операцій, які повернули здоров’я  багатьом рівнянам.  Василь Васильович прожив довге, насичене різноманітними перипетіями життя, і його спогади підтверджують, що прожив життя недаремно.