Вчорашня новина про те, що відійшов у вічність Левко Лук’яненко, потрясла український світ. Для всіх, хто усвідомлює, ким для України був Левко Лук’яненко, якої історичної ваги й значимості ця постать – це дуже велика втрата.

1991 р. Проголошення Незалежності України.  Фото Олександр Клименко - з мережі Інтернет

Сам Левко Лук’яненко в одній зі своїх книг писав, що людей, які є носіями ідей, їх генерують, можуть бути проводирями нації в кожного народу, в кожному суспільстві є лише п’ять  відсотків. В українців  з огляду на той геноцид і масові репресії та втрати, які мали місце в нашій історії в ХХ сторіччі, цей відсоток ще менший.

З останніх фото. Фото з мережі Інтернет

Левко Лук’яненко один з тих світочів нашої нації, силу духу якої система зламати не змогла.  27 років (подумайте тільки – 27 років!) Левко Лу’яненко відсидів у радянських концтаборах, а 24 серпня 1991 року саме йому судилося стати одним з авторів Акту про Незалежність Україна. Саме за цей документ, написаний його рукою, проголосувала Верховна Рада.

Важко сказати, чи увійдуть в історію усі наші президенти, але Левко Лук’яненко – постать таки історична. Це незборимий велетень духу, який не зрадив ні собі, ні Україні ради якої жив.

Левко Лук'яненко народився 24 серпня 1928 року в с. Хрипівка Гроднянського району Чернігівської області. Лук'яненко - український дисидент і політик часів СРСР, співзасновник Української Гельсінської групи, політик і громадський діяч, народний депутат України, Герой України, письменник, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2016 року. Встиг побути народним депутатом кількох скликань. Півтора місяця не дожив до дня свого народження, до 90-річного ювілею, який у нього мав бути в той же день, що й день незалежності України – 24 серпня.

Фото з мережі Інтернет

Українського дисидента Левка Лук'яненка лікували у Феофанії від наслідків інсульту. За словами дружини Героя України Надії Лук'яненко, її чоловік перехворів на лейкоз, пізніше у нього були проблеми з тромбами і лейкоцитами.

Згадаймо його, яким він був. Це світлина з Музею політичних репресій, якщо він ще існує, в колишньому концтаборі "Пєрмь-36".

Політв'язень Левко Лук'яненко. Фото з мережі Інтернет

13-15 грудня 1988 року в селі Костарєвому, в Пермському краї, де Левко Лук’яненко відбував останні місяці свого останнього заслання, він написав цю оповідь «Прощавай Сибір».

Левко Лук'яненко
ПРОЩАВАЙ СИБІР

Сибір вразив мене безмежністю простору. Не те щоб грандіозністю величі, як голі гори Кавказу, а нескінченною безмовною пустельністю. З Томська в Колпашево мене везли в легковій машині з незагратованими вікнами, і я міг втішатися відкритістю оглядання. Коли ми сіли в машину, я запитав старшого лейтенанта: “А далеко до Колпашева?” — “Та ні, не далеко. Дрібниця. Годин за сім доїдемо....” А потім у Березівці люди казали щодо своїх знайомих: “Та ось тут поруч живе Іван Іванович... Та ось біля Парабелі... Їздив ось до Путіна...” І це “ось тут”, “ось поруч”, що означало сусіднє селище, яке відповідно до українського розуміння я звик сприймати як звичайну відстань між селами три-п'ять кілометрів, тут, виявляється, означає вісімдесят, сто, двісті кілометрів — дивовижно!

Під крилом літака за ледь задимленим ілюмінатором були галявини і дерева, дерева і галявини. Галявини круглі, продовгувасті, довгі і вузькі, прямі й вигнуті, а поміж цими галявинами сосни, ялини і ще якісь хвойні дерева. Це не суцільний масив. Це безліч ділянок найрозмаїтішої форми і величини, що оточують галявини такої ж вигадливої форми.

Чого більше: лісу чи галявин поміж лісом? Що тут: галявини в лісі чи ліс на безкраїй рівнині, перемежований галявинами?

Я запитав у сусіда по сидінню:

— Що це, колгоспні лани?

— Та ви що, це болото!

— А отам далі?

— Болото. Все навколо болото.

— Як болото?

— А отак: уся Томська область — суцільне болото.

— Чому стільки поваленого, покрученого лісу, до того ж більшість не великі дерева, а молоді, підлісок?

— Немає грунту. Нема на чому дереву стояти. Ні за що вчепитися корінню. Поки маленьке — тримається, а тільки-но підросло, подме вітер, і воно валиться.

Річища рік так химерно вигинають свої улоговини, що вони зовсім не знають, куди їм текти. У них немає напрямку, у них нема поривання, у них немає волі досягти своєї мети — влитися у велику ріку, аби далі дістатися океану. Усе — ліс, болота, річки — безформне, нікуди не спрямоване і незрушне. Тут нема життя як осягнення якоїсь мети, досконалості. Либонь, ця величезна земля, що зачаїлася під льодом і снігом, має таку саму величезну силу приборкати непогамований людський дух, втишити пристрасті, загасити цілеспрямованість і довести бурхливу натуру людини до стану глибокого умиротворення й спокійного споглядання непорушної природи і далеких непорушних мерехтливих зірок.

Під літаком той самий холодний пейзаж. Скільки летимо, він анітрохи не змінився. І правобіч, і лівобіч такий самий. Скрізь усе однакове. Та й чи летимо? Може, зависли у повітрі на одному місці? Чи літаємо по колу? І який сенс куди-небудь летіти, коли однаково в будь-якому новому місці вся природа така сама, як і ось тут в цю мить під літаком?

Бр-р-р... Зимно. Не від 35 градусів морозу, а від позбавленого життя, безлюдного і одноманітного обширу.

То ось що вбивало тут революціонерів! Вони дичавіли. Або обертались на ченців, відлюдків. Лише один з семи-восьми засланців повертався до революційної діяльності. Решта тут дотлівали. І не дивно: ця одвічна непорушність схиляє до думки про таку ж одвічну непохитність Росії з її безладними, але так само одвічними і непохитними порядками. Не може тут розвинутись який-небудь бурхливий рух.

А може, вони не безладні, ці порядки? Може, вони саме й відповідають духові цієї природи, духові цих безформних боліт, лісів та річок, що нікуди не пориваються? Може, в цій зачаєній непорушності й полягає гарантія цілості: адже завжди голову розбиває той, хто біжить, а не той, хто сидить? Ні-і, це не зачаєна непорушність, це непорушність дрімотна...

Поки моя думка безконтрольно літала від завіконних пейзажів в Тобольськ до Грабовського, на Кару до Софії Богомолець, до долі Калюжних і знову поверталася до ось цих не історичних, але натуральних засніжених лісів і боліт, літак підлетів до Березівки і щасливо опустився на лижі.

За вказівкою парабельської міліції мене поселили в робітничому гуртожитку, а оскільки за мною встановили і адміністративний нагляд забороною виходити з гуртожитку від 10-ї години вечора і до 6-ї години ранку, то щовечора після 10-ї години приходив міліціонер Балашов і перевіряв, чи я на місці.

Гуртожиток був переповнений засланцями, колишніми засланцями і вербованими — взагалі народом, який знає в'язницю не лише зовні,— тому поставилися до мене доволі добре. Дізнавшися, що я сидів за політику, то один, то другий зверталися з різними запитаннями. А загалом не нав'язувалися і більше робили свої звичайні справи у вільний від праці час: грали в карти, пили брагу, грали на гітарі, співали, сварилися, інколи — билися.

Мене поселили в кімнату на п'ять осіб із спокійними людьми. Вони ставились до мене дуже добре, але у них був свій ритм життя і змінити його вони не мали змоги, через те виходило так, що я спав не більше чотирьох-п'яти годин на добу, а інколи й зовсім мало. Це не сприяло поліпшенню здоров'я після в'язниці. Треба було переходити на квартиру.

В гуртожиток КДБ влаштував мене для себе пречудово: постійний гамір не давав мені можливості нормально спати, і від цього боліло серце, від нерегулярного харчування — розлад шлунка, і три мешканці кімнати зобов'язані постійно стежити за мною і доповідати про всі дрібниці в моїй поведінці.

Певна річ, це не завадило мені розпочати широке листування, але на щось більше в таких умовах сподіватися було годі. Понад те, погіршення здоров'я могло взагалі вивести мене з громадського життя. Я ж плекав у серці нездоланний потяг до пера і паперу.

Вже до середини місяця визначився характер взаємин з офіційною частиною села. Вона складалася лише з кількох чоловік, та оскільки це влада, до того ж підтримувана всесильною постаттю ЧК, то саме вона і створює атмосферу громадських відносин у селі.

Вивчаючи село, вже наприкінці місяця твердо упевнився, що настроїти його проти мене не вдасться, що на провокацію проти мене майже неможливо знайти тут людину, а це з погляду майбутнього надзвичайно важливо. Люди на моєму боці. Переважна більшість жителів села суджені, у недавньому чи більш віддаленому минулому були репресовані і їхні діти. Але вони не хочуть боротися. Вони хочуть мирно жити. Вони не хочуть псувати стосунки з властями, тому співчувають і ладні допомогти, але тільки в приватному спілкуванні. І то дяка Богові! Оця людська доброта, виявлена у приязній усмішці чи вітанні, у щирій розмові, добрій пораді втішала серце і дуже допомагала бачити в Сибірі не лише суцільний холод і відлюдність.

За такого ставлення людей навіть найжорсткіше ставлення начальства стає терпиміше. Щоразу, коли викликали в контору для чергового наскоку і своєю наступальною несправедливістю, мов лещатами, стискували всього, як пружину, душу проймав холод: усі люди, що там, поза стінами начальницького кабінету, є немічні, зовсім безсилі, чужі — власне кажучи, байдуже, пасивне тло, на якому відбувається моя одноособова сутичка з організованим у державну силу насильством. Незатишно і холодно. Вийшовши з кабінету, простуєш у цьому холоді, мовби у якомусь невидимому коконі. Та ось здибуєш одну, другу людину із спокійним і зовсім не ворожим обличчям, і холод відступає, і серце знову виповнюється теплом. Сталева стиснута пружина мало-помалу послаблюється, і в душі відновлюється потрібна рівновага.

Все-таки нині заслання — це не заслання сталінських часів, навіть не заслання початку вісімдесятих років. Ось бодай зв'язок із зовнішнім світом. Колись і від рідних важко було дістати лист, а тепер? До мене почали надходити листи не лише від рідних і близьких, а й з-за кордону — це ж диво! Я почав одержувати допомогу від своїх українських друзів і встановив з ними співробітництво. З Москви виступив на мій захист неофіційний журнал “Гласность” з його редактором С. Григор'янцем. Запропонували співробітництво Олексій Смирнов, Віктор Пестов (із Свердловська), “Экспресс-хроника” та ін.

В кінці травня зазнайомився з двома чудовими людьми: Оленою Микитівною Санниковою з Москви та Станіславом Вячеславовичем Божком з Томська. Вони приїхали в Березівку наприкінці травня. Мали намір повернутися наступного дня вахтовим літаком, але цей літак відлетів раніше обіцяного часу, і мої друзі (на мою втіху і їхню прикрість) лишилися ще мало не на дві доби. Вони ознайомили мене із станом правозахисного руху в Москві і Томську. Я ознайомив їх у загальних рисах із своєю судовою справою та уральськими політзонами.

А далі звернулися до проблеми майбутнього перебудови. Вони більше бачили світу, ніж я, бо спілкувалися у великих містах, а мене з камери парабельської міліції міліціонер провів до літака, і Березівка — мій перший відкритий світ. Протягом десяти років тілом я був у руках наглядачів, а душею — у газетах, книжках, журналах. На основі цієї інформації я виробляв своє розуміння суті змін та уявлення про майбутнє. І було воно у мене оптимістичне. Мої молоді гості, грунтуючись на ширших спостереженнях життя, висловлювались не вельми оптимістично. Виходив дуже цікавий обмін з приводу найболючіших проблем дня. Заразом зробили прогулянку за Березівку Наримським шляхом. Він іще як слід не підсох, і ми, вибираючи сухіші місця, вийшли на пагорбок і вмостилися на зваленому дереві. Сонце яскраво сяяло, і хоч воно ще не встигло нагріти повітря, його тепле проміння приємно ніжило землю. Станіслав В'ячеславович, старий сибіряк, розповів мені про вкрай потрібний мінімум застережень проти енцефалітного кліща, якого багато в томських лісах, і я потім намагався не забувати його порад. Принаймні, вертаючись з лісу, згадував про них і оглядав себе.

В кінці лютого приїхала колишня дружина. Квартиру начальство відмовилось надати (хоч спершу й обіцяло). На третій день нас прийняла в порожню частину своєї квартири вчителька англійської мови. У селі її називають непрактичною. Справді, хіба “практична” людина прийме до себе на квартиру дисидента (та ще, подейкують, з якоюсь націоналістичною закваскою), до якого начальство вже неодноразово виявляло неприховану ненависть? А перед цим ця непрактична жінка написала скаргу в санепідемстанцію на продаж у магазині зіпсованого порошкового молока. Санепідемстанція перевірила, змусивши списати близько 500 кілограмів, — великий збиток! Начальство, звичайно, довго не забуває таких витівок своїх підлеглих. “Практичні” люди після поносу просто не стали його купляти, а вона написала скаргу. Не вміє жити. Тому й пустила на свою квартиру до весни політичного засланця. Навесні її нетямущий чоловік з дощок, одержаних для ремонту квартири, збудував літню кухню. У Березівці літня кухня — це щось подібне до дачі городянина: її важко дістати, і чим краща вона, тим більшу заздрість викликає. Тож квартира стоїть невідремонтована, а поруч красується літня кухня з білих свіжих дощок! Вже лиш заздрість мала настроїти проти нього всіх недоброзичливців.

Коли минуло півтора місяця і дружина поїхала, начальство поставило вимогу виселити мене. Спочатку він так-сяк тримався, спираючись на дружину, та коли після цієї злощасної кухні начальство вдалося до ультиматуму: якщо не виселить мене, подадуть рахунок за дошки й оштрафують, він здався і зажадав виселення. Я, звичайно, одразу виконав початкову умову: виселитися в будь-який час і за будь-якої погоди, тільки-но вони цього зажадають.

Та світ не без добрих людей. Одним з-поміж таких людей, який взагалі не мав бажання йти на велике загострення з начальством, був Дементьєв. Він охоче водив мене по Березівці і показував бараки з порожніми квартирами і все радив відремонтувати одну з них. Водив навколо села і показував городи, упорані й занедбані, і радив узяти один з них чи скільки змога.

Він був переконаний, що кожен, закинутий безжальною долею у Березівку, спочатку її кляне і тільки й думає, як би з неї вирватися, далі перестає проклинати, але так само думає про виїзд, потім бажання виїхати зменшується, і він врешті-решт робить висновок, що ліпшого місця у Совітському Союзі нема, і лишається у ній назавжди. Згодом він починає розуміти, що й міліціонер Балашов чоловік зовсім не злий і не намагається робити зло іншому просто задля своєї втіхи, як це досить поширено серед міліціонерів. “Березівка ще не цілком увійшла до складу Радянського Союзу, — жартував він. — У ній радянська влада встановлена лише наполовину”.

Він водив мене по тайзі, показував ягідні місця, показував лікарські рослини і на диво глибоко пояснював хімічний склад і лікувальні їхні властивості. Після чверті віку табірного життя він знайшов у Березівці спокійний затишок і дорожив ним. Сприймаючи життя як явище індивідуальне й індивідуальністю обмежене, він і мені передрікав довге і спокійне життя в Березівці після першого періоду ворожнечі з владою і пов'язаних з цим хвилювань.

Отож всупереч сподіванням кадебіста з квартири я пішов не в гуртожиток, а за допомогою добрих людей переселився в порожню квартиру. Це була не квартира. Це були чотири стіни. Але в цих стінах невдовзі була поставлена грубка, знайдені, поставлені і засклені віконні рами, жінки побілили стіни й стелю, електрик провів електропроводку, хтось дав ліжко, начальство дало дощок і фарби, я зробив різні полички для посуду, білизни та одягу. Коли днів за двадцять приїхали Божко й Санникова в гості, квартира була цілком пристойним житлом, як на місцеве уявлення, ясна річ.

На ніч ми з Станіславом В'ячеславовичем провели Олену Микитівну до моєї землячки Гані, а самі розмістилися у квартирі. Оскільки в кімнаті було одне ліжко, я запропонував його гостеві, а сам мав намір лягти на підлозі на дерев'яному щиті (про благодійні якості якого я добре знав з досвіду табірного життя і тому зробив його передусім). Станіслав В'ячеславович категорично відмовився від ліжка, посилаючись на мій більш літній вік. Я поступився. Він укрився великим кожухом і, як сказав завтра вранці, чудово виспався.

Я сподівався мати в цій маленькій квартирі затишок і порівняно непогані умови для читання, листування з друзями і, можливо, скромної публіцистичної творчості. Та де там! Воістину правда: чорт не може спокійно заснути, коли за день не зробить кому-небудь капость. Так вийшло і тут. Прилетів у Березівку уповноважений КДБ і наказав мене виселити. Начальство, яке перед цим сприяло ремонтові, нараз приймає постанову звільнити квартиру. Прокурор району дає санкцію на адміністративне виселення, і судовий виконавець врешті-решт виганяє мене з квартири.

Оскільки потенційних благодійників попереджено про те, щоб не прийняли мене на квартиру, то я мав повернутися в гуртожиток. Але так не вийшло. Знайшовся чоловік (Олександр Старанов), який не побоявся прийняти мене до себе.

Квартира ця складалася з маленьких кухні, кімнати і спальні. Спільними зусиллями ми її трохи відремонтували, обладнали поличками, і я знову мав місце для своїх занять.

В кінці вересня мене знову відвідав Станіслав В'ячеславович. Виявляється, діставши моє повідомлення про виселення з квартири, він, Микола Кащеєв, Микола Карташов та інші томські правозахисники постановили допомогти мені — зібрати гроші й купити який-небудь будиночок у Параболі. За їхнім дорученням Божко приїхав умовляти мене на переселення з Березівки в Парабель. Умовляти мене було зайве, оскільки я й сам три дні вже шукав там квартиру, та не спромігся знайти. Божко пояснив, що в Сибіру насправді легше буває купити, ніж знайти квартиру.

Через тиждень приїхала Олена Микитівна. Вона з парабельськими знайомими мала шукати будинок, а тим часом частина дня минала в дискусіях, а потім до півночі працювали над перекладами. Вона показала мені свої переклади кількох віршів українського поета В. Стуса. До цього я не знав, що Олена Микитівна пише вірші. Це відкриття було для мене великою радістю. І коли вона попросила мене зробити підрядники, я з великою охотою згодився. Ще б пак! Адже це щаслива можливість посприяти ознайомленню російського аматора поезії з віршами мого побратима й товариша по ув'язненню в уральській зоні. І хоча вона вибилася зі сну і в мене почало боліти серце, ми й далі перекладали спогади про Стуса — статтю-звернення до ЮНЕСКО про святкування 50-літнього ювілею поета з самвидавського часопису “Український вісник” нашого відомого літературного критика і публіциста Євгена Сверстюка, поки не закінчили.

Під час минулої зустрічі із Станіславом В'ячеславовичем він казав про поганий стан здоров'я Олени Микитівни внаслідок перевантаження роботою і, м'яко кажучи, несистематичністю її розпорядку дня і просив мене, зважаючи на мою вікову перевагу, примусити її не працювати вночі і більше звернути увагу на своє здоров'я.

На жаль, я цього не спромігся зробити. Як я міг це зробити в тих квартирних умовах та ще при моєму особистому бажанні якомога більше сприяти її праці над перекладами Стуса?!

Про купівлю будинку мова зайшла на третій день. Дяка Богові, що Тамара Львівна Половникова підхопила ідею і зголосилась допомогти Олені Микитівні.

Наступного дня вони поїхали до Парабелі. Я почувався досить зле. Пішов до сільського лікаря і попросив направлення в районну лікарню. У Парабелі ми зустрілись у наших знайомих Єпанчинцевих. На той час Олена Микитівна і Тамара Львівна знайшли житло, і ми разом подалися його оглянути. Це була половина старого-престарого будинку. Один ріг нахилився, дах старий, але всередині доволі просторо, окремо лазня, є гарний город. Власниця продавала його за 3000 карбованців.

На той час з Томська повідомили, що до кампанії збирання грошей прилучилася протилежна сила і всіляко силкується стати на перешкоді.

Олена Микитівна і в Парабелі так само звечора довго не лягала спати і стала почуватися вкрай погано. До того ж вільні дні її закінчувалися, і вона мусила їхати. Ми провели її на теплохід. Всю подальшу біганину по різних установах і кабінетах з дивовижною енергією і діловитістю здійснила Тамара Львівна. По-перше, вона позичила 2000 крб. і зробила можливою купівлю до того, як назбирають гроші у Томську, і незалежно від тамтешніх протидіючих сил; по-друге, усі переговори в кабінетах вона проводила сама і тим самим зробила можливим мій вихід на сцену аж у найостаннішу мить. Це був вирішальний чинник, оскільки він дав можливість попередити втручання КДБ і міліції. По-третє, попередити втручання міліції допоміг той факт, що, крім посвідчення засланця, я мав свій звичайний паспорт, і нотаріус, оформляючи справу, просто не знала, що я засланець. (Коли я перебував ще під адміністративним наглядом, мені надіслали паспорт з уральської зони, щоб підштовхнути на поїздку за межі Парабельського району, а потім спіймати і покарати за порушення правил адміністративного нагляду. Провокацію задумували без міліції, і вона не знала, що паспорт у мене на руках. Після прописки паспорт у мене забрали, але купча була вже укладена, і на всіх спробах загнати мене в гуртожиток була поставлена крапка). Щоб помститися, начальник міліції покарав мене за те, що в Березівці я не хотів виселятися іншого приводу не знайшлося,— зобов'язавши мене ходити до міліції 10, 20 і 30 числа кожного місяця на реєстрацію до квітня 1989 року.

Я трохи походив до парабельського терапевта, а Олена Микитівна, виявляється, захворіла на пневмонію із ослабленням серця, її поклали в лікарню, де вона пролежала цілих півтора місяця, перш ніж могла поїхати до Москви.

У придбаному житлі роботи виявилося дуже багато. Оскільки мої речі по дорозі з Березівки застряли і замерзли десь у Наримі, довелося позичати найпростіший інструмент. Сусід виявився діловою людиною, але без допомоги моїх доброчинців Єпанчинцевих мені було б скрутно.

Це дуже добрі і навдивовижу гостинні люди. Вони недавно переселились у нову простору квартиру, яку ціле літо будували-добудовували та доводили до ладу, і ще не встигли натішитися новим затишком, як на їхні голови звалилася купа гостей. Я напочатку гадав, що наша навала навряд чи дає їм щось інше, крім неприємних турбот. На щастя, я помилявся. Олександр Васильович позичив мені весь свій інструмент і робочий кожух, а Тамара Андріанівна щось з постільної білизни на випадок приїзду гостей. В наступні тижні вони надали чималу допомогу в інших поб.утових питаннях, що так потрібно в перший період життя на новому місці. Обоє вони освічені й начитані люди (він біолог, вона філолог, директор середньої школи), передплачують силу періодики і за безліччю службових справ та вихованням двох діток якимсь дивом встигають прочитати нові публікації не лише цікавої публіцистики, а й художніх творів. Вже по закінченні ремонту я часто навідувався до них, і завжди їхня добродушна гостинність та обговорення проблем перебудови затримували мене довше, ніж я спочатку гадав. Певно, як і всі земні істоти, вони не янголи. Відмінність типів зумовлює відмінність поглядів, але, з другого боку, вона ж рятує від страшенної нудьги. Адже гармонія також неможлива там, де звуки усі рівні. Попри їхню відмінність, вони однакові у прагненні зробити добре діло іншому, і я завжди буду вдячний В. Божкові, який зазнайомив мене з цим подружжям.

3 грудня мене повідомили про звільнення із заслання, видали паспорт і відпустили на всі чотири боки. Скоро я поїду в Україну.

Читаючи за юних літ Жуля Верна, Стівенсона, “Дерсу Узала” Арсеньєва і мріючи про подорожі в далекі країни, я ніколи не мріяв про Сибір. Коли вивчав історію революційного руху і долі декабристів, кирило-мефод'ївців, петрашевців і Грабовського, Сибір відштовхував мене, як лід відштовхує голу руку. Коли я сам став на шлях боротьби за демократію і свободу України, я боявся його, можливо, лише трохи менше, ніж божевільні. Тепер полишаю Сибір з іншим почуттям, яке не могло б виникнути без тих чудових людей, з якими велінням долі я познайомився.

Звичайно, з погляду інтересів України це знову зло, бо всеприйнятність Сибіру поглинає багато українців і послаблює напруженість на Україні, так потрібну для боротьби за її національні права. Але ж ми не лише українці і росіяни, не лише “політики”, а ще просто люди, і в цьому чисто людському розумінні я не можу не згадувати тутешніх добрих людей своїм добрим словом. Я тут не став своїм. Я тут гість. Але вони господарі гостинні. І коли б їм випало бути в Україні, я дякував би Господу, якби він дав мені змогу бути не менш гостинним господарем щодо моїх гостей.

13-15 грудня 1988 року, с. Костарєво.