Кожна маленька дитинка починає усвідомлювати себе, починаючи з імені, що вона приміром – Даринка, дівчинка, а це її мама і тато, дідусь і бабуся. Коли підростає та Даринка та йде в садочок, там їй кажуть, що живемо ми в державі Україна, наш герб тризуб, а прапор – в жовтому і блакитному кольорах. Ще діток вчать, що мова наша українська, що народний стрій наш – вишиванка. З садочка діти знають і те, як звучить наш гімн. Це перша особистісна й національна ідентифікація.

У багатьох людей ця самоідентифікація на цьому рівні й залишається. Проте чи цього достатньо для свідомого громадянина держави Україна, який відчуває себе приналежним до української нації? Ні. Треба бути компетентним у питаннях, що таке народ і що таке нація, держава, та як це співвідноситься зі мною, моєю родиною і чи залежить життя й потужність цієї нації від мене? Треба, щоб ми та наші діти знали причину, чому одні народи зникають з карти світу, а інші живуть віками, створюють потужні держави? Що лежить в основі сили одних і слабкості інших? Як у тій дитячій казці про Кощія Безсмертного треба знати, де те яйце, в якому захована голка нашої невмирущості й сили.

І, на моє переконання, в тому й наша біда, що наш ворог це знає, а ми ні. У нашій школі не передбачене вивчення ні етнології, ні націології, тому ми й не усвідомлюємо речей основоположних, найістотніших, які б треба було б розуміти, аби наш ворог не маніпулював нами й не знищував нас зсередини. Бо ж сучасні війни – то не тільки надпотужніша зброя. Хитрий завойовник робить інакше. Він тихою сапою завойовує народи методом інформаційної війни. От, п’ятий рік у нас війна. Скількох вже похоронили й ніколи не повернуться ті молоді, красиві, сповнені життєвих сил хлопці, яким ще б жити та й жити.

А от водієві маршрутного таксі, який щодня перевозить сотні людей, чомусь сумління на чоло не давить, що як на похороні веселитися, так само неприпустимо в такий час, коли ворог нас б'є й катує, крутити по радіо на весь салон російську попсу або ж шансон . Бо ж у цей час не тільки цілодобово стріляють на сході України. В цей час помирає в російській тюрмі ні в чому не винний український режисер Сенцов,  гниють у ворожих катівнях сотні українців. То як можна? Чи думав той водій, що може в салоні автобуса їде вдова чи матір убитого росіянами солдата? Як їй це чути? Тема самосвідомості кожного з нас тісно переплетена з долею України. І це досить широка тема.

Повернімося до мовленого вище. Один і той же історичний ворог як у середньовіччі, так і у ХХ сторіччі починаючи з першої його чверті, неспроста винищив фізично наших українських письменників, художників, священиків, кобзарів, учителів – усіх носіїв українського духу, й, зокрема, хочу сказати і про вчених–теоретиків у сфері націології та української історії.

Степан Рудницький. Фото з мережі Інтернет

Хочеться згадати про унікальну особистість Степана Рудницького. Мало кому відоме це ім’я. А це наш український вчений, етнолог і географ початку ХХ сторіччя. Береш його праці, читаєш абзац-другий і думаєш: як же просто й мудро, зрозуміло навіть для дитини він каже про складні речі. Подивитися в парку на дерева та порозглядати їх спонукає Рудницький. «Чи знайдете бодай два дерева, абсолютно однакові?» – ставить питання. Звісно, що ні. І вчений проводить аналогію з людьми. Бо як серед дерев нема бодай двох однакових яблунь чи дубів, так і серед людей. Немає навіть двох однакових людей, навіть коли це рідні брати чи сестри, навіть коли близнята – вони також різні. Так він підводить до думки, що кожен з нас, людей, є індивідуум, унікальний і неповторний. А від людей веде до народів. Бо ж те саме стосується й окремих народів. Кожен народ має свої характерні для нього риси. Свій національний характер, свою самобутню й неповторну культуру.

Коли замислитись, то на чому базується туризм? Ми їдемо в інші країни, щоб побачити культуру того чи іншого народу, що витворив той народ в архітектурі, в ужитковому мистецтві, музиці, звичаях і традиціях, кулінарному мистецтві, яку створив інфраструктуру для якісного життя, розвитку й відпочинку людини. У кожного народу все інакше. Саме цією своєю інакшістю ми, люди, й цікаві одне одному. Так само й народи цікаві одне одному тим, що у нас різні ресурси й різні підходи до використання цих ресурсів, у нас різне мислення, різне бачення речей. За Рудницьким, саме це і є унікальністю усіх народів і рас планети Земля, що ми різні, неподібні один до одного, особливі. Всі разом ми і складаємо ту унікальну світову мозаїку, яка цілісно й творить ту гармонію, про яку хіба міг мріяти Творець світу. Майбутнє націй і народів, які творять держави, Рудницький бачив лише у гармонійній співпраці в усіх можливих сферах.

Якщо хтось спостережливий, то погодиться зі мною, що коли людина самодостатня, гармонійна, внутрішньо наповнена знанням, мудрістю, духовністю, вона ніколи не стане нікому заздрити чи зазіхати на добро сусіда. Так і у народів. На переконання Степана Рудницького – немає народів кращих і гірших: кожен має свою особливість, свої здобутки, свої цінності, свій характер. Треба тільки змалку виховувати діток у повазі один до одного, як сутностей унікальних, чим і цінних, вагомих. Те ж саме і у народів, націй. Все просто.

Ось така проста і мудра картина світу, панацея від конфліктів і воєн. Праці українського вченого Степана Рудницького щодо побудови взаємовідносин між народами й державами у 20-х роках ХХ сторіччя видавались масовими тиражами в Празі, де він, професор географії та декан філософського факультету у Вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова, жив і працював, та й у всій Європі, були перекладені різними мовами. Проте ці геніальні думки світ або не готовий був у тій добі сприйняти, або не зрозумів чи не почув.

Конфлікти між людьми розпочинаються там, де один вважає себе вищим, кращим, значимішим від іншого і тим надає собі право глумитися над меншим і слабшим. Так і між народами та націями. Там, де одна раса ставить себе вище над усіма іншими, починається расизм і геноциди. Ми це спостерігали в ХХ сторіччі, чи не найкривавішому за всю нашу історію.

Трагедія Рудницького й інших вчених, які вже на початку ХХ сторіччя застерігали світ від глобальних катастроф, в тому, що світом заволоділа комуністична марксистсько-ленінська ідеологія, яка поставила класи вище над народами й націями та задля підкорення народів пішла на найстрашніший злочин: фізичне винищення національних еліт. Далі за планом було насадження на здезорієнтованих, паралізованих тотальним страхом простих людей ідеології інакшої, потрібної правителям – Сталіну й політбюро задля перемішування в плавильному казані радянської імперії всіх народів – «республік-сестер» і формування особливого типу людини – людини радянської.

Сам Рудницький став жертвою того режиму, бо такі як він були режимові не те, що не потрібні, а небезпечні, тому й приречені на знищення. У 1926-му він на свою біду з Праги повертається в Україну, але вже в рамках СРСР. Кілька років його не чіпають, хоча стежать. У 1929-му — керівник кафедри географії ВУАН, комісії краєзнавства, Музею антропології та етнографії імені Ф.Вовка. А у 1933 — заарештований органами НКВС СРСР і 3 листопада 1937 розстріляний у числі т.зв. «Соловецького етапу» в урочищі Сандармох у Карелії.

Місце розстрілу Соловецького етапу. На деревах - портрети розстріляних. Фото з мережі Інтернет

Минуло сторіччя з часу, коли наші теоретики (як С. Рудницький, І. Бочковський, В. Старосольський, М. Міхновський та інші) намалювали нам схему нашого національного й світового щастя, а світ і досі цього не сприйняв, не зрозумів. Світ роздирають суперечності, конфлікти, війни. Як у байці Глібова: «А вищий нижчого тусає та ще й б’є, затим, що сила є…» Наша всесвітня трагедія в тім, що світом правлять особи не завжди мудрі й далекоглядні. Навпаки! Навіть не завжди психічно врівноважені й адекватні. А народи не чують голосу інтелектуалів. 

Ми, українці, сьогодні готуємося до 27-ї річниці незалежності нашої держави й не до кінця усвідомлюємо. у якій складній ситуації ми нині перебуваємо. Насправді наша незалежність у великій небезпеці. Тож маємо дуже добре пам’ятати, що з карти світу завжди зникали й зникають далі (історія повторюється!) народи слабкі, недружні, роздрібнені (ворог же діє за принципом «розділяй і владарюй»). А ще народи, в яких наступив суцільний склероз або національне безпам’ятство. Де індивіди керуються лише тваринними інстинктами: щоб було що їсти-пити й ще видовищ не бракувало. Ще важить, у що вбратися, чим похизуватися (авто, дачі, дорогі курорти). А те, хто ми, чиї сини, хто наші предки, яка наша мова, яке наше покликання, куди ми всі разом йдемо, хто нас веде й куди, до чого прийдемо, якщо нічого не зміниться – от у цьому багатьох тисячам, а то й мільйонам наших співвітчизників пам’ять відшибло. Нації, які втратили пам'ять, приречені. Це, на жаль, істина, перевірена часом, плином історії. Про це кажуть теоретики, як минулі, так і сучасні. Дуже не хочеться, аби це сталося з нами, українцями.