За всіма ознаками новий день Христині Опанасівні нічого доброго не віщував. Вона, вочевидь, піднялася не з тієї ноги, спросоння наступивши на хвіст своїй улюблениці Мурці, котра мирно спала, розкішно розпластавшись на м’якому килимку  між капцями  своєї господині. Кошеня несамовито заверещало, підстрибнуло, вигнуло спину, прийняло бійцівську стійку «до бою!».

   – Ну, все, все, я ж не хотіла,– заголосила, беручи до рук потерпіле створіння, і, визнаючи свою провину, бабуся лагідно погладила  тваринку й додала:

   – Ну, вибач, моя кралечко. Пішли на кухню, я дам тобі молочка.

Фото з мережі Інтернет

   Але гармонізувати стосунки між господинею і її «кралечкою» сьогодні, мабуть, не судилося. Обіцяне бабине «молочко» за допомогою тієї ж Мурки ще вночі згубило свою красиву статичну форму в прозорому скляному глечику й трансформувалося у велику молочну річку на  підлозі, а її береги облямовували небезпечні гострі скалки. Від побаченого новоутвореного  нерукотворного художнього «натюрморту» Христині Опанасівні стало зле. Спершу руки опинились на ділянці серця, потім долоні стиснули бідну голову:

   – Люди добрі! І що ж це ти, негіднице, наробила?! Скільки раз я тобі казала,  що на стіл вистрибувати не можна?  Монстряка ти недоладна!

   З серця старенька схопила віника і заходилася повчати свою вихованку:

   – Геть з моїх очей! Дулю тобі, а не молока! Яка ж ти погань! Я їй:  «Мурочко, Мурочко, на тобі мойвочки, молочка», а ти, дідькове сім’я, ось таке вичверила? Плюгавка ти невдячна, – стаючи навколішки та збираючи скляні скалки і витираючи ганчіркою залиту молоком підлогу, –виговорювала баба Христя своїй невдячній співмешканці, котра ошелешено, з острахом визирала  з-за рятівної шафи.  

   Настрій Мурчиної господині був  остаточно зіпсований. Наразі майбутні плани на день не здавалися їй уже такими важливими й оптимістичними. Сьогодні вона мала їхати на ринок, щоб прикупити помідорів для консервування. Одягнувшись і ретельно перевіривши усе для базарування, розгнівана бабуся стрімко рушила до виходу. Її розбурхана психіка зненацька підказувала помститися кішці, залишивши її без сніданку. Вже на порозі Христина Опанасівна зненацька кинула оком на свою «плюгавку». Й уздріла виразну жалісливу картинку: киця сиділа біля своїх мисочок і мовчки сумними очима дивилась у порожній посуд, ніби чекала, що там чарівним способом можуть самі  по собі з’явитися найкращі її ласощі – «мойвочка» та «молочко». А сьогодні після її нічних походеньок і хазяйчиного лементу вона погодилася б і на звичайнісіньку варену картоплю.

Це видовище розтопило лід у серці Христини Опанасівни. Вона різко змінила азимут, енергійно  поставила сумку на підлогу і попрямувала до холодильника.

   «Військовий конфлікт» на побутовому ґрунті набував позитивних ознак, бодай тимчасового, але перемир’я.

   Серпнева спека особливо сьогодні дошкуляла Христині Опанасівні, та й вільного місця в тролейбусі для неї не знайшлося. Її дратувало все: і ці дівчата з розмальованими, як пасхальне яйце писками, з неймовірними «модними» дірками на колінах, і ці бридкі неголені старі чоловіки в різнобарвних коротких штанях-шортах: «Ну, точнісінько, як у Вовка з відомого мультфільму «Ну, погоді!» Ото вже мода! Ходять, вважай, у трусах по місту привселюдно, демонструючи усьому світу свій варикоз!»

    На наступній зупинці звільнилося місце і Христина Опанасівна присіла, полегшено зітхнувши: «Далі поїду як біла людина».

Але її вдоволення тривало хіба мить: біля неї вмостилася огрядна білявка з кучериками, незбагненними штучними віями і червоним, як кров манікюром. Не гаючи ані хвилинки, пані витягла з сумочки смартфон і завелася. За кілька хвилин увесь тролейбус знав, що вона побувала на морі в Скадовську. Та що відтепер скільки житиме, туди не поїде: «…приїхала, вважається, на море, а через клятих медуз мусила купатись у платному басейні». Потім пішла докладна інформація про ледачу, недбалу невістку та її матір, та ще про їхню тітоньку, про онука дружини брата і про коня Будьонного. Три зупинки перебування біля розкішної пані здалися  Христині Опанасівні наругою над її волею і свободою, і порушенням всесвітньовідомої «Декларації прав людини». І коли нарешті пані-телефономанка вийшла на зупинці «Кооперативний коледж», бабуся полегшено зітхнула.

   Думки Христини Опанасівни мимоволі повернулися до ранішнього інциденту. Шкода було розбитого скляного глечика. Такий він був гарний, та й для неї особливо дорогий. Колись подарувала його найкраща, найщиріша людина, з котрою вони з самого дитинства обіруч  йшли по життю, разом отримували і долали перешкоди долі, радились, сумували і раділи,  разом навчалися жити, любити і долати часи страждань і втрат. Несподівано рано пішла з життя дорога її наперсниця, залишивши по собі добрий слід і купу нездійсненних мрій і незавершених справ.

Тож цей чудовий скляний глечик – не лише посуд, а й пам’ять про віддану, вірну подругу. Христина Опанасівна картала себе за свою необачність:

– Хіба ж не можна було налляти те кляте молоко у звичайнісінький літровий слоїк? І взагалі, не потрібно бути такою толерантною щодо кицьки. Це ж мале звіря. Воно як мала дитина – грайливе, безпечне, і це слід враховувати.

 – При першій же можливості віддам це шкідливе кошеня у «добрі руки», – вирішила жінка. – Досить з мене!  

    Ранішній інцидент з кошеням і розбитим глечиком налаштовував почуття літньої жінки на доволі критичну оцінку усього сущого:

- О, а у цієї красуні, мабуть вдома немає люстра: ці ноги під довгу спідницю треба ховати, а вона, дурепа,  натомість немов зумисне свої кривуляки демонструє. Тепер це називається «людина без  комплексів». А де ж відчуття краси, естетики? – зітхаючи, копирсалася у своїх думках-відчуттях-враженнях Христина Опанасівна, все ж оціночність у ставленні до людей сформувала у ній її минула професія – викладача-психолога.

 Оголошена зупинка  «Ринок» визволила й повернула свідомість  пасажирки до реальної дійсності.

   Помідори виявилися на сьогодень занадто дорогими і дбайлива досвідчена  господиня вирішила діждатися слушного часу, адже сезон тільки в розпалі. «І тут не пощастило», – зауважила про себе Христина Опанасівна, – як день зранку не задасться, так і далі підуть всі справи шкереберть».

Але її оптимістична душевна організація запротестувала й видала зовсім іншу оцінку ситуації: - Та, годі вже сварити долю: проїхалася, побула серед людей, трішки провітрилася, купила інші необхідні продукти, тож якась користь і в цьому є.

   Зворотній шлях такий же, як і на ринок. Спека, сонце нещадно шкварить, пасажири сваряться через вікна в транспорті та люки вгорі, бо одним повітря не вистарчає, а другим дошкуляє протяг. Тяжко стояти, живцем можна зваритися в сауні на колесах. Аж ось симпатичний високий парубок із модним «оселедцем» на голові запропонував старенькій присісти. «Вже, яке полегшення! А ще кажуть, що в нас погана молодь!» – зауважила Христина Опанасівна.

  - Ну, нарешті, видряпалася з цього пекла! – вийшовши з улюбленого народного транспорту і витерши спітніле чоло, промовила  бабуся. І тут задзвонив телефон. Телефонував син Славко з Києва. Розпитав про життя-буття, розповів про успіхи дочки Ліни. Цього літа вона спромоглася вступити на навчання до Могилянки. Невістка Віта передає їй теплий привіт. Наразі сім’я збирається на літній відпочинок до моря, а на зворотному шляху планують заїхати й до неї, рідної матусі, свекрухи і бабусі.

  - Господи! Мале мавпеня! І що ж ти тут без мене наробила? Га? Тільки-но, мабуть, по стелі не ходила, а так, бачу, кругом була. Добре, що двері у велику кімнату зачинила, – сплеснула в долоні  баба Христя, тільки-но відчинивши вхідні двері квартири.

Проте, коли зазирнула у зеленкуватого кольору пластмасову Мурчину вбиральню, її обличчя набуло світлого доброго виразу. Жінка нахилилася до кошеняти, відомим навченим жестом рук покликала його до себе. Кішечка спритно стрибнула до рук господині. А Христина Опанасівна виразно, з нотками схвалення й задоволення вимовила: - О, так ти, я бачу, не така вже й нездара, все ж таки мої уроки «гарних манер» пішли тобі на користь! Скоро з тобою будемо зустрічати гостей. Не підведеш мене, чуєш? Не осоромиш?

   І викладаючи на кухонний стіл куплені продукти, лагідно мовила:

-То, що, бешкетнице, зголодніла? Розумнице ти моя! Іди-но сюди до мене, моя кралечко, я дам тобі мойвочки, а потім і молочка.