Анна Легка

Анна Легка

журналіст

Мама Леся, або Як бабуся не віддала онуків соцслужбам

11.12.2018 22:26   Джерело: RvNews
Автор : Анна Легка

Жителька Квасилова Олеся Антонюк, бабуся двох хлопчиків – семирічного Сашка та п’ятирічного Давида розповіла, як вона нині справляється з вихованням хлопців сама, практично без сторонньої допомоги.

– Соціальні працівники, – розповідає уповноважена особа служби у справах дітей Квасилівської селищної ради Віта Дмитрівна Кисельова, – люди делікатної професії. Їм доводиться працювати з різними верствами населення, аби забезпечити соціальну стабільність в підпорядкованому їм населеному пункті. Їхньої опіки потребують діти-сироти та діти позбавлені батьківського піклування, сім’ї, котрі опинилися в складних життєвих обставинах, люди похилого віку…

–Жодну із цих історій, – ділиться Віта Дмитрівна, – неможливо забути. Люди залишаються сам-на-сам зі своєю бідою і тільки завдяки підтримці сторонніх небайдужих людей та соціального працівника їм знову вдається повернутися до спокійного, розміреного життя.

Є у Квасилові родина, якою опікується Віта Дмитрівна, та котра потребує особливої підтримки та допомоги. У гості до них ми й завітали.

62-річна Олеся Василівна Антонюк замінила своїм онукам обох батьків. Мама хлопчиків померла, а тато з певних причин залишив сім’ю.

– Молодший Давид тільки-но народився, як втратив маму, а через два місяці у нас на порозі уже стояли соціальні працівники, – розповідає бабуся хлопчиків Олеся Василівна. – І тут з’явилася загроза того, що дітей від мене можуть забрати. Адже я вже багато років хворію. І соціальні служби вирішили, що з дітьми я не впораюсь.

Відтоді почалася бюрократична тяганина. Жінку навіть намагалися вмовити покинути власних онуків, натякаючи, що через стан свого здоров’я вона не зможе ними опікуватися.

– Та як би я змогла жити після цього? – каже жінка. – Мені говорили, що там і умови догляду будуть кращі, й іграшок багато буде. А що, мовляв, зможете дати дітям ви – хвора та стара жінка? Та я була категоричною. Дома і стіни рідні. Ось часто тепер запитую в Давида: «А що, синку, хотів би ти залишитися жити в садочку, там багато друзів, там, може, цікавіше?» «Та ні, мамо Лесю, – так називає мене онук,– як же я буду без тебе та без Сашка?». От що – дітям не потрібні іграшки та забави. Їм рідні люди потрібні, любов та ласка. А хто ж їм даватиме це в дитячому будинку? Чи змогла б я спокійно спати, знаючи, що мої діти там і чи, може, їх там хтось ображає? Нехай у мене не такі вже й великі достатки, але для своїх онуків я зроблю все. У них є і одяг, і книги, й іграшки, і різні смаколики. Та найголовніше, вважаю, батьки повинні дати своїм дітям – це виховання. А оскільки у них тепер тільки я, то стараюся бути по-батьківськи суворою і по-материнськи турботливою.

У квартирі бачимо багато книжок. Молодший Давид несе показати свою улюблену енциклопедію. Хлопчик вивчив її практично напам’ять. Бабуся каже, що ніяких телефонів і комп’ютерів в домі немає, адже вона проти цього. Діти повинні змалечку дружити із книжкою і більше приділяти уваги навчанню та рухливим іграм на вулиці.

– А яке ж то дитинство, коли малюк майже цілодобово сидить у «стрілялках» ? – переконана бабуся.

– Дуже багато, – веде далі мову Олеся Василівна, допомагає нам сільська рада, і власне соціальні працівники. Адже саме вони посприяли тому, що діти залишилися вдома.

Вдячна жінка й своїм родичам, котрі приходять підсобити по господарству, подругам, які не забувають і частенько телефонують запитати, чи не потрібна, бува, якась допомога. Підтримують і сусіди.

Звісно, розповідає жінка, бували й недоброзичливці, котрі говорили, мовляв, вона взяла дітей під опіку для того, аби отримувати державну допомогу.

– Я мовчки проковтнула ці звинувачення, – говорить Леся Василівна. – Поки тривав процес оформлення опіки, я ж утримувала онуків лише на свою пенсію. Та й до того, можна сказати, гляділа їх лише я. І ні у кого не просила жодної копійки. Тож сумління моє чисте. Якщо ж мої діти мають право на ці виплати, то чому б нам їх не отримувати? То ж два хлопчаки. Швидко виростають з усього одягу, а про взуття марно й говорити. А так – я можу забезпечити їх усім необхідним. Поки школяр у мене один – Сашко, а скоро до школи піде й Давид. Самі знаєте, скільки коштує нині зібрати дитину до школи …

null
 Фото авторки статті

– Мав минути деякий час, аби всі побачили, що я справляюся зі своїми обов’язками і тепер мені уже ніхто не закидає ніяких звинувачень. Навпаки, багато хто пропонує мені свою допомогу. Мушу сказати, мені частіше траплялися хороші люди, котрі мене підтримували і підтримують. За що їм вдячна. Адже без моральної підтримки друзів я б навряд чи впоралася із ситуацією, котра склалася у моїй сім’ї, – зізнається Олеся Антонюк.


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу rvnews.rv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews
Загрузка...