Ця невигадана історія сталася з моєю гарною знайомою, рівнянкою. Сюжет склало саме життя, мені лише залишилося огорнути цю оповідь у художню привабливу словесну обгортку та з великим материнським бажанням попередити наших рідних відчайдушних україночок добренько подумати, чи варто ставити на кін любов найрідніших людей та й ризикувати власним життям, прямуючи у незвідані іноземні мандри. 

– Мамо, я їду до Італії! – ще з порогу оголосила Віта, похапцем роздягаючись у передпокої і стрімко прямуючи до своєї кімнати після напруженого робочого дня.

– До Італії? Чому до Італії? Ти що серйозно наважилася на такий авантюрний крок? Адже поїхати за кордон це не жарти! Чужий світ, інші закони, нарешті, різний менталітет, інші життєві принципи, а також нездоланний мовний бар’єр! Можливо, спочатку усе слід добре зважити, поміркувати? Ну, що ти, доню, собі надумала? – здивовано і водночас бентежно зреагувала на доньчину заяву Світлана Олександрівна.

– Мамо, ну що тут думати? Телефонувала Олена. Кличе до себе. Каже, що з житлом проблем не буде, вона орендує двокімнатну квартиру, там і мені знайдеться місце. Обіцяє до мого прибуття підшукати для мене роботу. Матусю, ну сама подумай, що мене тут чекає? Працюю з ранку до ночі, а що маю? Все ж таки їду не на порожнє місце і в невідомий світ, як ти кажеш. Оленка там уже два роки, а її мама, тітка Ліля – аж вісімнадцять. Знає, як кажуть, всі ходи і виходи. Вони мені обіцяють допомогти влаштуватися. Там уже є багато наших, не пропаду!

– І все ж таки я б подумала, чи варто це робити. Ти розумієш, що ти, дівчина з гарною освітою, будеш там у статусі служниці? Чи готова ти до такої трансформації з твоїм незалежним характером? Не поспішай, прошу тебе, все добре обміркуй, – ставлячи вечерю на стіл, наполягала мати.

– Мамо, ну про що тут міркувати? Тільки час гаяти. Ось до Нового року слід і поїхати.

– Віто, а як же ти поїдеш? Мови не знаєш? Віза не відкрита! Хіба що до дідька в зуби! Ой, доню, доню, гаряча твоя голово! – Сідаючи навпроти дочки, промовляла пані Світлана,

– Мамо, не роби з цього трагедію! Хто не ризикує, той не п’є шампанського. За місяць усі свої справи влаштую, мову підучу. Слава Богу, наразі в Інтернеті можна знайти стільки різних варіантів аудіоуроків, аби тільки було бажання і час. Ну, якось потрібно ж вибиратися з цих злиднів. Он у тебе – вища університетська освіта, ти досвідчений шанований викладач, а яка  в тебе зарплатня? Сама кажеш, що ледве зводиш кінці з кінцями та чи недарма кажуть: «Риба шукає, де глибше, а людина – де краще», – з впевненим виглядом зазначила Вікторія.

– Так то воно так. Але є ще й таке прислів’я: «За малим поженешся – велике згубиш».

– Мамо, це не про мене!

Цієї ночі і дочка, і мати, лежачи в різних кімнатах у своїх ліжках, довго не могли заснути: кожна по-своєму обмірковувала новину. Світлана Олександрівна, знаючи запальний, упертий характер дочки, знала, що відговорити від її наміру поїхати на роботу за кордон, буде дуже складно. Ще в рожевому дитинстві до маляти пристало характерне прізвисько – «Залізна Кнопочка». Тому і нервувала, і не знаходила собі місця мати. На цей раз не допомогли заснути навіть «Трикардин» і тепле молоко з медом.

Віта ж міркувала практично-прагматично: мова – не проблема. Завтра ж куплю українсько-італійський розмовник, в Інтернеті скачаю уроки. Навушники є, ось і вправляйся в Italiano. Слід забігти до подруги в турагентство і замовити путівку. Швидше за усе – до Польщі. А з Польщі на літак до Мілана. А в аеропорту мене зустріне Олена. Нема чого боятися: так робила більшість моїх знайомих. І нічого! Влаштувалися! А щодо мами… Ну вона, як завжди, трохи «повиступає», а потім звикне до думки, що мені слід їхати.

Світлана Олександрівна не раз намагалася навести дочку на розум, та все було марно. Віта з ентузіазмом узялася за підготовку до виїзду в омріяну країну до найкращої подруги.

Минув місяць. Як і планувала, дівчина виїхала з туристичною групою до Польщі перед Новим роком – 27 грудня. А 31-го вранці вже відлітала з Катовіце до Мілану.

Світлана Олександрівна не знаходила собі місця: «Як вона там? Чи перетнула вже кордон? Адже за часом дочка вже має прилетіти до Італії. Чи все гаразд?» Ввечері прозвучав довгоочікуваний телефонний дзвінок: «Мамо, я вже в Італії в аеропорту Бергамо.  До Падуї буду добиратись сама, Олена не зустріне, бо захворіла. Не хвилюйся, якось доберусь, аби поліція не причепилася».

Перші слова доньки принесли матері полегшення, а ось останні – знову навернули на тривожні думки. Вона прожогом кинулась у вітальню, зазбиралась: «Мерщій до центрального собору, лише Бог мені допоможе!». Обійшла і поклонилась іконам усіх святих, довго стояла і щось шепотіла, чи то молитви, чи то своїми словами просила у Господа  доброї долі для своєї кровиночки, замовила сорокоуст.

Тепер пані Світлана вставала і лягала зі щирою молитвою за свою Віточку. Вночі знову не спалося, думки обсіли, як діти біля хворої матері: «Вона ще в дорозі. Господи, хоча б не трапилося з нею щось погане, щоби не накликала на себе біду. Нелегалка! Напучувала її, навчала, щоби вдягнена була скромно, в щось непомітне, аби зовнішність не викликала ніякого інтересу в оточуючих. Чи пам’ятає, чи зробила, як говорилося?»

Вранці наступного дня дочка знову зателефонувала і бадьорим голосом запевнила матір про благополучний приїзд до Падуї. Із захопленням  розповіла про теплий прийом Олени та її мами, про Різдвяну красу італійського міста. Запевнила, що за роботу вже домовлено, але прийдеться трохи почекати: тільки-но скінчаться свята і вона вийде на роботу. Буде доглядати якусь стареньку синьйору. Того вечора за весь цей час відсутності дочки вдома Світлана Олександрівна вперше заснула спокійним цілющим сном.

За взаємною домовленістю з матір’ю Віта телефонувала раз на тиждень, по неділях. Розповідала, що з подругою відвідали неповторну казкову Венецію. Дочка піднесено оповідала про нові враження, про нові знайомства з різними людьми. Захоплено реагувала на італійські архітектурні шедеври і мистецтва, про вражаючі звичаї і традиції італійців.

Минув ще один тиждень. У телефонній розмові дочка сповістила, що та обіцяна постійна робота накрилася мідним тазом. Так що Віта поки що перебивається тимчасовими підробітками, як вони там кажуть – «на заміні». Але надію не втрачає: тітка Ліля і Оленка допоможуть.

І Світлана Олександрівна так само щиро вірила у порядність своїх колишніх сусідів і друзів, в їх обіцяну допомогу. Адже перед від’їздом Віти у неї відбулася серйозна розмова з Лілею по телефону, котра запевнила її  в успішному завершенні заробітчанської епопеї. Але минали дні і тижні, а Віта все ще не мала постійної роботи та й підробіток траплявся нечасто. По неділях вона зустрічалася з землячками, просила допомогти в пошуках роботи, ретельно вивчала на вулицях оголошення. Українки уважно вислуховували, обіцяли та чомусь дивились на неї вичікувальним поглядом. Для Віти кожен день завершувався рясними слізьми, які тихо скочувались на маленьку подушку-думочку і на надувний синій матрац, який кожного вечора слугував дівчині з України тимчасовим прихистком на італійській кухні в орендованій Оленою квартирі.

З кожною наступною телефонною розмовою Світлана Олександрівна почала відчувати у настрої дочки певний спад, напівприховану дратівливість. Добре знаючи особливості її характеру: незламність, незалежність, нечувану ще змалку самостійність, вона серцем відчувала якісь неприємності, які приховує дочка. Помилитись у своїх припущеннях вона не могла: різкі переміни в поведінці Віти красномовно свідчили про її неспокій. Матір у розмові намагалася вивідати істинну причину помітних ноток суму і тривоги в голосі дочки. Проте Віта кожного разу запевняла, що в неї все добре. Після такої розмови Світлана Олександрівна довго сиділа нерухомо, вдивляючись в одну точку, важко зітхала і прямувала до кухні пити серцеві краплі.

Сьогодні материнське серце віщувало біду. Його не можна обдурити або відвернути від недоброго передчуття. Гарячі нестримані сльози тихою рурочкою збігали по щоках пані Світлани, підсоливши губи, опинялись на підборідді й механічно витирались долонею. Голова повна думок: «Чим і як я можу їй допомогти? Що я можу зробити в цій ситуації? Документів для проїзду за кордон не маю. Гроші, які були в закапелку, усі віддано дочці».

 Потім жінка сама себе заспокоювала, чи то діяли заспокійливі краплі й пігулки: «Можливо, дочка ще не адаптувалася до нового соціуму, не звикла до статусу служниці? Все ж навкруги чуже! І люди, і мова! Хіба ж то легко чути весь час чуже слово? А як же ж вона з тими сеньйорами спілкується? Це ж яке нервове напруження! Вони ж також, мабуть, не задоволені, бо спілкуються, ніби з німою. Молодість! Молодість! Скільки гуль наб’є на лобі, поки збагатиться життєвим досвідом?!»

Два тижні зовсім без зв’язку. Різні варіанти прокручувала в голові Світлана Олександрівна щодо порятунку своєї доньки. І все ж таки вихід знайшла! Зателефонувала рідній сестрі Лілі, розповіла про жахливу ситуацію, попросила передати через Лілю, щоби Віта терміново зателефонувала.

І невдовзі дочка справді озвалася. Але те, що пані Світлана почула, повергло її в справжній шок. Саме зараз, о дев’ятій вечора її Віта стояла зі своєю валізою посеред вулиці чужого міста, в чужій країні і… майже без грошей. Пані Світлана схопилася за серце:

– Доцю, дорогенька, що трапилося? Як таке могло статися? Повертайся назад. Ти не уявляєш, на яку небезпеку ти себе наражаєш: документів на легальне перебування в країні не маєш! Мовою майже не володієш! А що, як поліція зупинить! Що буде з тобою! – бідкалася пані Світлана.

– Мамо, куди мені повертатися? Там, де я працювала останні два тижні, я вже не потрібна, прибула з відпустки їхня постійна служниця, а Оленка з матір’ю мене, вважай, вигнали. Я, як непотрібний баласт, на їхньому примарному обрії купленого за «єврики» щастя.

– Вигнали? Як це?! Поясни! Оленка збила тебе з пантелику, не могла  діждатися, коли ти вже приїдеш і тітка Ліля не давала спокою! А тепер …вигнали? А що ж ти таке вчверила, за що ви так враз горшки побили? Доню, зізнайся, що ж ти вже таке встругнула, що вони так жорстко до тебе поставились?

– Мамо, не враз. Це вже три місяці тривало… Довго пояснювати. Приїду, розкажу. Знаю одне: я нізащо до них назад не повернуся. Думаю, де роздобути грошей, щоби повернутися додому, – розмова на цьому різко перервалася. Чи то багата уява намалювала матері безталанну картину, чи то Світлані Олександрівні здалося, але вона в телефонній слухавці почула придушений схлип Віти.

Пані Світлані стало зле: «Моя дочка, Залізна Кнопочка, плаче? Я не знаю її такою! Це означає лише одне: трапилося щось страшне і непоправне. Зрозуміло, що Віта налаштована на рішучі і безповоротні дії. Так, я не помиляюсь: її голос дрижав, мало не зривався на плач».

Матір у розпачі закрила очі, обхопила голову руками:

– Господи! Як же мені тобі допомогти? Адже нас розділяє не лише відстань, а й кордони! А що ж тобі зараз робити? Ніч же насувається! А на вокзалі ти відразу потрапиш у поле зору поліцейських!

І тут раптом блискавична думка пронизала свідомість пані Світлани! Десь там в далекій Італії працює її університетська подруга Людмила. Однак, в якій частині Італії знаходиться це містечко Реджио-Емілія – невідомо. Але її телефон вона має.

 – Слід спробувати. Можливо, вона допоможе. На все Господня воля. Пані Світлана повернулась до шафи, на якій вряд стояли невеличкі іконки й почала гаряче до них молитися і просити Господа-Бога і Матір Божу про допомогу дочці, пригадавши в імпровізованій щирій молитві притчу про блудного сина, згорьованого батька і щасливе повернення сина у батьківське обійстя. А тоді пані Світлана нервово стала шукати потрібний номер. І от нарешті рятівну «соломинку» знайдено!

Людмила поставилась до інциденту з великим розумінням:

– Так, ситуація не для слабовитих! Де, в якому місті Віта знаходиться?

 У плутаній  емоційній бесіді колишніх однокурсниць виявилося, що відстань між населеними пунктами зовсім мала – 30 миль. «Транспорт ще ходить, нехай сідає на автобус та їде до мене. Я її зустріну. На ніч прилаштую, а далі побачимо», – виважено, з явним співчуттям запропонувала Людмила – баданта з п’ятнадцятирічним стажем. І після невеликої паузи додала:

– Багато років тому, в страшні 90-ті ти допомогла мені влаштуватись на  викладацьку роботу за фахом, пам’ятаєш? Вочевидь, прийшла моя черга відплатити мені за добро.

Звичайно, Світлана давно забула за те «добро». Адже це було зо два десятки років тому. Та й наразі їй не давала спокою єдина думка: врятувати дочку. Які вже тут спогади?

Ніякі вмовляння Людмили залишитись дівчині в Італії і спробувати ще раз пошукати  щастя, не змінили наміри Віти повернутися на Батьківщину. Її бажання було непоборним і остаточним. Гроші на дорогу люб’язно позичила та ж Людмила. Віта знову мала ризикувати! У закордонному паспорті давно скінчилася віза. І якщо прискіпливі прикордонні служби це виявлять, то запахне смаленим! І попри все, Віта пішла на ризикований крок. Вона не поїхала автобусом, а полетіла літаком, так їй радила мамина подруга. Так безпечніше.

І коли лайнер з Мілану приземлився в міжнародному аеропорту «Жуляни», Віта – багатостраждальна «жабка-мандрівниця», ступивши на трап літака радо зателефонувала мамі: «Мамо, я вже в Україні! Розумієш, в Ук-ра-ї-ні!»

А в рідному місті в маленькій, але затишній квартирці-«хрущовці» на кухні метушилась пані Світлана, готуючись до гідного прийому дорогої гості, виготовляючи голубці й вареники з вишнями – улюблені страви своєї донечки. 

***

 Минуло ще кілька років. Віка працювала в Польщі за своїм фахом, наскладала грошенят і таки придбала собі квартиру в рідному місті, відкрила власну справу. Вдало вийшла заміж.  Людмилі виповнилося 70 років й вона також повернулася в рідне місто до своїх дітей і онуків. Світлана Олександрівна вже на пенсії, багато читає, пише мемуари та разом із вірною й надійною подругою Людмилою відвідує світські заходи. Оленка нарешті вийшла заміж за італійця, отримавши соціальний статус – «сеньйора», але по суті залишившись для Джузеппе тією ж самою бадантою, котра й досі доглядає його стареньку матір і тримає будинок в чистоті й порядку. Тітка Ліля живе самотньо при старій сеньйорі: миє, чистить, прибирає, гонорово поглядає на новоприбулих україночок, але мріє влітку навідатись в Україну, де й досі стоїть міцно зачиненою її трикімнатна квартира. Щоправда, іноді в ній з’являються тимчасові мешканці, але квартира дуже сумує за своїми справжніми господарями. І чи повернуться вони коли-небудь? Хто знає?