Згадаймо сьогодні українську скульпторку Теодозію Бриж…
Гадаю, що маю право і подаю в день її уродин уривки зі своєї ще не опублікованої книжки про нашу землячку, життя якої я наче прожила разом з нею, пізнаючи її зі спогадів людей з найближчого до неї кола.
Автор : Людмила Марчук
За силою художнього вираження Теодозію Бриж порівнюють із такими всесвітньо відомими скульпторами, як Олександр Архипенко чи Огюст Роден. Із сильним характером, бездоганними професійними якостями, непересічним талантом митця і глибиною національного світобачення – в радянській Україні вона не могла реалізуватися як митець у повній мірі. Тому що не могла жити всупереч собі. Не могла творити того, що суперечило її сумлінню й не відповідало баченню.
Жити ж геніальній скульпторці випало у тому часі, в якому треба було свою творчість вправляти у загальноприйняті рамки методу соціалістичного реалізму. Блискуча дипломна робота Бриж «Данило Галицький», яка була схвалена мистецьким загалом і оцінена найвищою оцінкою, невдовзі вже не задовольняла високих вимог авторки. Як пише Богдан Горинь, «звільнившись від натуралістичного вирішення образу, Ф. Бриж захоплюється імпресіоністичною манерою й психологізмом («Невже це кінець», «Горе» та інші). Головну увагу скульпторка акцентує на внутрішньому житті, на експресивності образу, не завжди рахуючись з пластичною мовою скульптури, не завжди дбаючи про цільність композиції».
Згодом у скульптурі Бриж викристалізувалися її основні характерні риси –глибокий психологізм, драматизм, занурення у внутрішній світ образу.
Без огляду на іронічних критиків і відверто ворожих та заздрісних критиканів, вона чесно йшла дорогою своєї місії.
Ми багато розмовляли про скульпторку і її скульптуру із колегами та друзями Теодозії Бриж та її колегами з мистецького кола. Спогади Євгена Безніска, Марти Токар, Ліди Долішньої, Миколи Петренка, Федора Стригуна та інших людей, а також різних років публікації в ЗМІ стали тією основою, на якій була створена моя книжка «Теодозія Бриж: скульптор і скульптура у рамках доби», яка нині вже підготовлена до друку і очікує лише коштів, які збираються засобом «з миру по нитці…»
У мене є переконання й віра, що книжка вийде друком саме цього року, бо це рік її 90-річчя. Саме 18-го лютого 1929 року вона народилась у селі Бережниця Дубровицького району.
Борис Возницький мріяв розмістити роботи Бриж у французькому Луврі
Великий знавець мистецтва академік Борис Возницький мріяв, аби після Пінзеля світ відкрив скульпторку – Теодозію Бриж. Колишній директор Львівської національної галереї мистецтв зараховував її до десятки кращих некомерційних скульпторів світу ХХ-го сторіччя і всерйоз мріяв організувати в Луврі виставку її робіт. На жаль, здійснити свій задум хранитель українського мистецтва не встиг. Тож гідна подиву мистецька спадщина геніальної скульпторки світові поки що невідома. Ба, через ряд певних об’єктивних і суб’єктивних причин недостатньо відома вона і в Україні.
Скульптурна спадщина Бриж навдивовижу значна і варта того, щоб її експонувати в Луврі. Хоча те, що відлито в бронзі чи цементі, це навіть менше шостої частки того, що створила скульпторка за 43 роки невтомної праці у Львові, в майстерні на вул. Мартовича, 5. А це понад двісті робіт.
Встановлено у пам’ятниках, пам’ятних знаках та барельєфах лише 32 скульптури. З них – шість вже по смерті мисткині зусиллями її чоловіка та сина.
З-під стека Теодозії Бриж вийшло і цілий ряд пам’ятників людям, які залишили свій слід в літературі, науці, громадській та релігійній діяльності. Це вчений Юрій Дрогобич (Котермак), українські поети Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Григорій Сковорода, митрополити Мстислав (Степан Скрипник), Петро Ратенський. Є в доробку Бриж скульптури, створені за біблійними мотивами, як серія пророків Ісайї та Єремії включно до розп’ять Христа.
Багато років працювала вона над літературними персонажами до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» й створила неповторні образи, що, без сумніву, є шедевром садово-паркової пластичної скульптури. У творчій скарбниці Бриж також образи творів Василя Стефаника, пластичні композиції «Ікар», «Двоє», «Перемога» і ще багато чого іншого в гіпсі, що, давно діставши високу мистецьку оцінку, все ще чекає свого часу на встановлення в більш довговічному матеріалі.
Географія розташування встановлених у бронзі, камені чи цементі скульптур Бриж головним чином зосереджена в Галичині та на Волині. Ряд барельєфів та меморіальна скульптура належить Львову, княжий цикл зосереджено у Володимирі Волинському, пам’ятник Ярославу Мудрому височить у Богуславі, вченому Юрієві Дрогобичу-Котермаку – в Дрогобичі, меморіал князеві Святославу встановлено на місці його загибелі у Сколе біля Гребенева.
У парковій зоні біля музею Лесі Українки в Колодяжному милують зір і бентежать душу персонажі з «Лісової пісні» – Мавка, Лукаш і Доля, інша Мавка з Лукашем прикрашає сквер біля санаторію «Лісова пісня» у Шацьку. Пам’ятник поету Шашкевичу височить у його рідному селі Новосілки Буського району, що на Львівщині, а на батьківщині скульпторки у селі Бережниця Дубровицького району, що на Рівненському Поліссі, ще у 1964 році встановлено погруддя Тарасові Шевченку.
«Шістдесятництво викристалізувалося у майстерні Фани…»
Особливо вагомим було те мистецьке середовище, на сприятливому ґрунті якого формувались і шліфувались скульптор Теодозія Бриж і графік та живописець Євген Безніско.
«…Такий феномен новітнього українського життя, як шістдесятництво, значною мірою викристалізувався в майстерні Фани. Там, на «неформальній каві» перебули-переговорили-загорілись фактично всі, кого іменують «шістдесятниками», – пише журналіст Павло Романюк.
«…Тоді ми, формально належачи до офіційних Спілок, гуртувалися, як це було в двадцятих роках, у творчі асоціації за смаками й поглядами, – згадує у своїх спогадах «Благослови, душе моя, Господа» письменник Роман Іваничук, – і не було такого поета чи прозаїка, який би не спілкувався з художниками і акторами, композиторами і молодими вченими.
Ми збиралися звичайно в художніх майстернях – у скульптора Еммануїла Миська і подружжя – скульптора Теодозії Бриж та графіка Євгена Безніска. На ці «бімбери» приходили актори Богдан Антків, Федір Стригун, Богдан Ступка, Юрко Брилинський, Володимир Глухий, письменники Роман Кудлик, Микола Петренко, Дмитро Герасимчук, художники Іван Остафійчук, Володимир Патик, Любомир Медвідь; відвідували ці вечори зовсім не знайомі нам прихильники мистецтв, серед яких були й стукачі; ці майже підпільні зустрічі ставали для нас всіх, і для мене, високою, хоч дещо хаотичною школою пізнання новітніх напрямків у мистецтві й поезії, і я навіть не увляю, яким би я став письменником, якби – затятий послідовник традиціоналізму – залишився поза цією компанією…»
Неодноразово у майстерні Теодозії Бриж гостювали Іван Миколайчук, Іван Драч, Микола Вінграновський, Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Віталій Розстальний, Сергій Данченко, Лесь Танюк, Ростислав Братунь, Микола Бажан, Ірина Вільде і багато інших, без яких немислимі українська література, культура і мистецтво ХX століття. «Завдяки цим людям я дізнався про Луїса Фюрберга, Кафку ще до того, як у нас з’явилися їхні книжки. Ми жили напруженим творчим життям — щоденні зустрічі із цікавими людьми, опівнічні розмови про задуми…», — згадує Євген Безніско.
Було й таке, що майстерня Бриж ставала тимчасовим притулком для київських гостей: тут приймали дружину Остапа Вишні – Варвару Губенко, яку приводив Михайло Осадчий, бував і квартет «Явір». Під час судового процесу над братами Горинями у майстерні Бриж пересиджували прибулі з Києва Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Світличний та багато інших. Бували тут і щасливіші миті: Іван Драч святкував тут своє одруження, Богдан Ступка – 50-річчя.
Розмови, які велися в колі творчої інтелігенції, стосувалися здебільшого літератури і мистецтва, але говорили тут здебільшого про те, чого не можна було висловлювати на офіційних зустрічах.
Абстракціонізм ототожнювався з націоналізмом…
Намагання вийти за межі соцреалізму, зацікавленість творчістю світових авангардистів, традиціями українських модерністів і привертало до творчості Бриж пильну увагу партійних функціонерів. Журналістка Ліда Долішня, близька подруга Теодозії Бриж, згадує, що вже під час цієї першої виставки «партійні діячі з обкому ходили і вимірювали розмір шиї, розмір тіла скульптури. Щоб потім сказати, що такої шиї не буває. Підхід абсолютно арифметичний, геометричний, а не творчий».
На цій підставі скоро висунули молодій скульпторці звинувачення в абстракціонізмі, згодом у символізмі та формалізмі.
Ці звинувачення та ще яскравість таланту скульпторки не сприяли тому, щоб її роботи йшли в люди, ставали надбанням народу.
«Фанині репродукції розходилися. До неї приїздили якісь знамениті люди зі столиць – навіть з Москви, Білорусі, але чомусь на республіканські виставки її роботи не брали, – згадує Марта Токар. – І хто, думаєте, цьому сприяв? Її ж колеги. Вона була надто талановита. Надто вирізнялася. А з другого боку, якщо б вона зліпила якогось сталевара чи шахтаря, героя праці, то це було б у стилі того часу і це б таки взяли до Києва чи Москви. Але вона цього категорично не робила».
Трагікомічне судилище
Художник Євген Безніско та поет Микола Петренко згадують про пам’ятну ідеологічну нараду, що в контексті усіх цих подій незабаром була скликана у Львові. Усім було відомо, що безпосередньо та нарада стосувалася творчості двох нетипових львівських митців – скульпторки Теодозії Бриж та художника Володимира Патика. Схожа нарада приблизно в цей же період відбулася в Києві й стосувалась творчості Ернста Нєізвєстного. Безніско згадує, як Фана висловилась на цю тему, що «свого Нєізвєстного їм треба було знайти в кожній області».
Теодозія Бриж була критикована за серію оригінальних робіт до «Лісової пісні» Лесі Українки, Патик створив ряд картин за мотивами гуцульських писанок, що також викликало неоднозначну реакцію.
«Приїздить із Києва секретар ЦК КПУ Андрій Скаба, з ним – зав.відділом з пропаганди Юрій Кондуфор та інші чиновники, – згадує Микола Петренко. – Нас, молоду творчу інтелігенцію, збирають у залі засідань міськкому партії. Приміщення невелике, але з доволі високою стелею. Сидять на сцені за столом, керують. Фана ж натура вредюча. Щоб їх подратувати, одяглася виклично, а волосся пофарбувала в голубий колір».
Присутній при цій розмові Безніско вставляє тут свій короткий коментар, розповідаючи, що Фана напередодні приїзду цієї комісії дуже хвилювалася, нервово ходила по кімнаті з єдиним питанням: «Що ж робити?» Безніско дав їй банальну пораду – піти в перукарню, чим вона у повній безвиході по-своєму й скористалася, виклично викрасивши волосся у нетиповий колір. Це був її протест.
«Виступають. Наставляють, як треба жити й творити, як віддячуватися партії за її піклування творчим процесом, – продовжує свою розповідь Микола Петренко. – І треба ж такого – саме тоді, коли за трибуну вийшов Кондуфор, невідь-звідки з-за ліпнини вилітають до залу два кажани. Що тут зчинилося! Жінки підняли лемент, кожна остерігається, щоб кажан у зачіску не вчепився. А у Фани ще й таке примітне волосся. Людей розбирав сміх, але ж сміятися не випадало. І не відразу меткіші та догідливіші з місцевого керівництва кинулися ловити тих крилатих свавільників. А як їх зловиш, коли приміщення високе. Нічого з того не вийшло. Одна кумедія. І вже ніяких доповідей, і ніякої критики. Засідання було зірване».
Однак опали Фана не уникла. За цю серію робіт, у які вона вклала всю душу, довелося їй чимало перетерпіти».
«Жахливо це було. Нестерпно. Моя подруга через це вилила чимало сліз… – Згадує ті часи близька подруга Теодозії Бриж журналістка Ліда Долішня. – Фана не вписувалась в канони, працювала нестандартно. Творити інакше не могла. Коли б вона жила в іншій країні, була б знаменитою скульпторкою і напевно б не бідувала. А їй довелося жити у дикій країні, ховати свої роботи від сторонніх очей».
Лукаш і Мавка. Гіпсовий макет 1970-х рр.
Епілог
Спливає час. Змінюються декорації. Виходять на кін нові актори, вдягають нові костюми і нові маски. Лише історії, що розігруються на кону життя, за своїм змістом, суттю, внутрішніми перипетіями залишаються такими ж, як і попередні. Чільні місця під сонцем займають пронози й лицеміри. Відсуваючи в тінь справжні таланти, вони возсідають на тронах, отримують високі гонорари й посади.
Проте, проходить час і все розставляє на свої місця. У вічності свої закони. Справжнє сьоме небо гідні втримати тільки істинні Майстри. Справді високе мистецтво непідвладне часові. Воно живе і житиме вічно.
Після смерті Теодозії Бриж із легкої руки Бориса Возницького творча робітня скульпторки перетворилася у 2000 році в меморіальний музей, філію Львівської картинної галереї. Це було мудре рішення. Бо ця намолена оселя з витаючою тут високодуховною аурою і тепер, як і колись за життя Теодозії Бриж, збирає тут українських мистців, письменників, мислителів, громадських діячів.
Джерело: RvNews
Рестравровували майже п'ять років: до Рівненського краєзнавчого музею повернулися унікальні ікони (ФОТО) 
