«Боротимусь за сина до кінця…» - Тамара Ахмедова
Автор : Людмила Марчук
В лікарні Мечникова у Дніпрі опинився ще один наш земляк – учасник бойових дій на Сході України, ветеран АТО Святослав Стегней. Потрапив не з пораненням з поля бою, а із серцевим нападом із Дніпровської психіатричної лікарні з суворим режимом, де його тримають з 1-го грудня 2017-го року.
Серце у молодого чоловіка, якому ще й 35-ти немає, здало не тільки від чергової дози галоперідолу. Воно у нього хворе після усього пережитого за три перші роки на війні. Належного лікування в умовах, в яких його утримують, він не одержує. Нерви не витримують і від постійного приниження, стусанів та перебування в одній камері з психічно хворими кримінальниками. Кожен день перебування Святослава Стегнея в Дніпровській психіатричці скорочує йому життя і знищує його самого, як особистість.
Святослав Стегней, як і його матір Тамара Ахмедова, що є представником його як обвинувачуваного в суді, дуже сподівалися на перегляд справи і справедливий висновок Рівненського апеляційного суду. Проте після 23 червня сподіватися більше нема на що. Суд поставив крапку, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.
От після того, як одержав Святослав Стегней на руки той висновок, у нього й трапився серцевий напад.
Тамара Ахмедова з висновком суду не згодна й наразі її адвокат готує скаргу до Верховного Суду.
- Цинізм судів як першої, так і другої інстанції зашкалює, - каже Тамара Хударгенівна. – Одні тягли провадження майже рік. І другі – теж тягли. Насправді ж абсолютно нічого не робили. Складається таке враження, що навіть не потрудилися прочитати як слід матеріали справи та у них вникнути. А мій син, який не винен ні у замаху на вбивство (бо не було тут підстав, жодних мотивів), ні навіть у хуліганстві (суд першої інстанції таки перекваліфікував злочин), безпідставно вивезений у Дніпро та поміщений у психіатричну лікарню з особливо суворим режимом серед убивць та ґвалтівників. І нікого не обходить, що його вину не доведено. Що його вивезли без документів. Неначе викрали. І ось вже майже два роки поспіль, він, втрачаючи здоров’я і віру в справедливість, сидить він там із психічно хворими вбивцями. Я ніколи не змирюся з цими судовими висновками. Будемо боротися до кінця.
Обурена тим, як проводилися слідчі дії в Рівненському міському суді, жінка подаючи апеляційну скаргу, мала сподівання, що її аргументи й факти як представника обвинувачуваного почує чесний і справедливий суд. Адже у суді першої інстанції її не чули, не розглянули поданих нею в офіційний спосіб заяв, не взяли до уваги наданий нею диск із записом допиту її сина, де слідчий допустив жорстоке з ним поводження й побиття. Cлідчі дії проводилися поверхнево: не були запрошені на суд на вимогу представника обвинувачуваного та не заслухані потрібні свідки, не проведені відповідні слідчі дії й на місці скоєння злочину - в тому будинку по вулиці Спартака,9 у Рівному й безпосередньо в тій кімнаті, де вибухнула граната.
Її сина, Святослава Стегнея звинуватили у скоєнні злочину лиш тому, що він учасник бойових дій. А раз є в домі вчорашній солдат і вибухає граната, то логіка слідчих працює лиш у тому керунку, що винен саме той, хто мав справу зі зброєю. Звісно, так легше поставити в розслідуванні злочину швидку галочку та відрапортувати про виконання завдання. Посадити вчорашнього вояка, який ще не оговтався від контузії, в одиночну камеру, провести з ним допит так би мовити «з пристрастієм» – надавати тумаків, принизити, залякати й змусити у такому стресовому стані, коли він виє від болю, підписати обвинувачення. Так деяким слідчим легше «розслідувати» злочин, аніж потратити час і зусилля на слідчі дії у будинку й кімнаті, де та граната вибухнула, опитати всіх домочадців, зрозуміти, хто де в цю мить знаходився, облазити всі ходи й виходи, найретельніше дослідити ту злощасну кімнату та подумати: «Як же ж той потерпілий, що (з його слів) у момент вибуху спав отут на дивані в малесенькій кімнатчині й нічого не чув, вижив? Як вижив, коли постіль посічена осколками на друзки, розбиті стіни». Проте ніхто слідчих дій у тій кімнатчині не проводив. Так і не допитали трьох найвагоміших свідків. Не знайшли, бо й не шукали, а прокурор сказав: « А що я Бог?»
А коли про це сказала в апеляційному суді Тамара Ахмедова, то їй запропонували самій зайнятися їх пошуком та за руку в суд привести. Щоб читачеві було більше зрозуміло, додам: ті свідки – колишні кримінальники, суджені за вбивство та розбій без визначеного місця проживання. Це як треба зневажати матір, яка віддала сина на війну, де він три роки воював, був на самому передку, пережив оточення під Савур-могилою, брав Слов’янськ… За ці три роки одному Богові хіба відомо, скільки вона пережила, а як було їй, коли повернувся скалічений, з контузією і купою нажитих на війні хвороб? Ще не одна ніч минула в неї без сну, коли подивилася переданий їй невідомими поліцейськими відеозапис із побиттям її сина. Натомість люди в мантіях, до яких звертаються «Ваша честь» ведуть себе так, ніби цього запису не існує. І свідків-кримінальників, їй пропонують шукати самій. Жінці, яка через боротьбу за сина змушена залишити свій дім, покинути огород, який її годував і поневірятися по знайомих, виходить, ще треба самій стати детективом. А що ж слідчі? Що прокурор? Яка тоді їх роль?
Тамара Ахмедова має претензії до слідства з самого початку цієї історії, коли її сина після вибуху гранати і побиття слідчим у камері звинуватили у важкому злочині. Зразу ж наступного дня, коли Славу Стегнея посадили в СІЗО, принесла вона висновок консиліуму психіатрів з Києва, де написано, що син має відхилення від норми (проявлені галюцинації) через недавню контузію. З огляду на цей документ, її б мали призначити представником обвинувачуваного відразу ж. Чому цього не зробили? Тепер їй зрозуміло чому. Щоб не допустити матері до побитого сина. Їй навіть не сповістили про суд, і перше судове засідання провели без неї, визнавши її сина винним у злочині, до якого він не причетний. А тоді вивезли на повторну психіатричну експертизу до Львова, де психіатри написали йому остаточний вирок, визнавши його психічну хворобу хронічною, та звідти без документів і найнеобхідніших речей повезли як найжорстокішого злочинця, у психіатричну лікарню до Дніпра.
Призначений адвокат приховав позитивну характеристику на бійця з частини, де він служив. За словами представниці обвинувачуваного, він не захищав її сина, а навпаки, все зробив, аби запхати його в таке місце, звідки йому не вийти довіку. Так побитий та без доведення вини й тим паче без документів недавній боєць Нацгвардії батальйону Героя України ген. Кульчицького Святослав Стегней був поспішно відправлений за тяжким обвинуваченням у замаху на вбивство та з непідтвердженим діагнозом у найжорстокішу психіатричну лікарню України, де тримають психічно хворих убивць і ґвалтівників. Як там могли його без документів прийняти? На яких підставах? Скрізь на лице порушення усіх прав людини. Порушені й права представника обвинувачуваного.
Тамара Ахмедова небезпідставно стверджує наявність порушення принципу рівності сторін обвинувачення й захисту. Її права були порушені неоднократно. По-перше, їй не давали побачення з сином. Її безпідставно позбавили права бути представником сина в суді, а коли дозволили, то суд був глухим і сліпим до її аргументів. Не почув, бо не допитав і тих свідків, яких вона домагалася, аби їх почули у суді. Суд зігнорував двома її письмовими, поданими через канцелярію, клопотаннями. Суд не зважив на обставину побиття слідчим її сина в одиночній камері й примус його підписати обвинувачення. А між тим, факт навіть доводити не треба, бо є диск, на якому знущання над Стегнеєм зафіксоване. Його б мали в суді всім показати. А той слідчий мав бути покараний. Проте обмежилися всього лиш його звільненням, щоб від гріха подалі.
За словами Тамари Ахмедової, за намір подати апеляційну скаргу, на неї чинився неабиякий тиск, через що вона змушена була замкнути свою хату в селі Курозвани Гощанського району, де жити стало небезпечно та якийсь період мешкала в соціальному притулку в Рівному. Нині жінка з безвиході тимчасово оселилася в домі колишньої дружини сина - тому ж таки будинку на Спартака, де 17 серпня 2017 року прогримів вибух.
Як стверджує Тамара Хударгенівна, посічений осколками диван разом із постіллю вже невідомо де подівся, проте стіни тієї злощасної кімнати й досі не поштукатурені, тож якби справу повернули на повторне розслідування, тут ще могли б попрацювати слідчі. Проте цього не сталося. І результат суду очікуваний. Хто ж бо рубатиме гілляку, на якій сам сидить? Або ж колеги сидять. Ворон воронові ока не виклює.
А треба ж буде за ветерана війни, героя з багатьма бойовими нагородами, колись комусь відповісти. У Дніпровській психіатричці у здоров’ї незаконно осудженого пішли зміни, які можуть стати незворотними. Окрім хворого серця ще й сліпота та глухота загрожує Стегнею, якщо негайно його не забрати на лікування у спеціальну клініку.
Хто ж буде зацікавлений у справедливому суді? Це ж самим треба сісти. Ліпше бійця доконати, як дозволити матері його забрати й самій родині вирішувати, як і де його лікувати. Ліпше затаврувати вчорашнього героя, зробити його на довічно хронічним психом, щоб коли що й намагатиметься доводити, як вийде на волю, то вже на його доводи ніхто не зважав.
Тамара Ахмедова стверджує, що через апеляційну скаргу на її сина також, як і на неї, чинився тиск. Постійно в телефонній розмові він просив у матері одне й те ж саме - забрати подання до апеляційного суду. Розповідав, що систематично телефонує йому однокласниця й щоразу намагається умовити його на те, щоб просив матері, його представника в суді, не подавати апеляційної скарги, а коли вже подала, то аби забрала її з суду. Малювала та однокласниця (вочевидь з чиєїсь таки намови) комфортні умови перебування Стегнея в іншій психіатричній лікарні, що буде розташована близько до місця проживання матері. Проте Тамара Ахмедова, яка відразу здогадалася, звідки вітер віє, сказала синові:
- Чи тобі, сину, не все одно, де вмирати від галоперідолу? З будь-якої психіатрички ти вийдеш (якщо ще вийдеш) із жовтим білетом, з яким ти будеш викреслений з числа живих і дієздатних людей: тебе ніде не візьмуть ані на роботу, ні на навчання, ні нікуди. Ти, сину, боровся й відстоював нашу гідність на Майдані. Ти три роки воював і поклав здоров’я на передовій, а тепер жадаєш здатися? Ні. Поки я жива, цього не буде. Я, твоя матір, на це ніколи не піду й буду боротися за тебе до кінця. Зрозумій, це теж війна. І війна непроста. Коли ти там, на передовій бачив ворога в приладі нічого бачення й міг його знешкодити, то тут, у цій війні, все набагато складніше. Тож давай наберемося терпіння.
Коли ж апеляційна скарга вже була подана, Святослав Стегней, телефонні дзвінки якого абсолютно контрольовані, а хвилини розмови під конвоєм лічені, на питання матері «Як ти там, сину? Чи є ще галюцинації?», відповів:
- Так, мамо, є. Тут голоси мені наказують, аби ти мені передала оригінал паспорта та посвідчення учасника бойових дій, то зроблять мені тут, хронічному шизофреніку, групу…
«Голоси» при цих словах почула й сама Тамара Хударгенівна і як не побачила, то неважко було уявити, як ті голоси штурхонули її сина під бік, аби не ляпав зайвого, бо більше права на дзвінок не одержить.
Для чого так заспішили з наданням Стегнеєві групи? Тут здогадатися неважко. Аби увіковічити тавро (чи то, пак, епікриз) хронічного шизофреніка, щоб не вийшов з психіатрички довіку та там і згинув, а коли вдасться вийти, то слова хронічного психічно хворого ніхто до уваги не братиме. Кому так треба увіковічити той діагноз, із яким психітричка забезпечена на довічно?
Зрозуміло, кому. Адже ж задля здобуття цього діагнозу рівненські слідчі, зігнорувавши епікризом цілого консиліуму київських професорів психіатрії, для чогось повезли вчорашнього контуженого під Попасною бійця до Львова (без відома представника обвинувачуваного), тримали там цілий місяць, аби цей діагноз для нього ще більше домалювали, щоб на його основі мерщій відпровадити його у Дніпро? І чому саме в Дніпро? Чом не в Тернопіль чи в Острог? А щоб матір (єдина рідна людина, яка його любить і захищає), ніколи до сина не доїхала.
Невже такий вже небезпечний нашому суспільству добробат і великий патріот України Слава Стегней? Той буквоїд, очкарик, який навіть у дитинстві в футбол з хлопцями не бігав, бо уперто за книжками сидів, з бібліотеки не вилазив, вчився на відмінно, вигравав олімпіади, досконало знає три мови, через що був правою рукою генера Кульчицького, допоки той не загинув... Невже він, інтелігентний молодий чоловік, може бути небезпечним? Для кого? Та він же мухи в своєму житті не образив. Хіба що на війні бив з гранатомета по ворогові. Але то війна.
Незабаром після цієї розмови син телефонував матері й повідомляв про ведмежу послугу колишньої дружини, яка на вимогу документів таки надіслала до Дніпра їх копії. Проте для надання групи потрібні оригінали. Осічка.
Далі Стегней чекав висновку апеляційного суду, дату якого, як на зло двічі переносили. Рахував дні. Проте марно. Ось чому здало його бідне серце. Бо чи за таку країну, за такі "законні" дії людей в мантіях він стояв від початку до кінця на Майдані? Чи за таку "чесну" Феміду хлопці там, на передовій, гинули, проливали кров? Хто-хто, а Слава Стегней бачив тієї крові, відірваних, рук, ніг і голів своїх побратимів чимало. І контузія не одна, вочевидь, була у нього. Матір розповідає, як пролежав він кілька годин в обстріляному перевернутому догори кузовом автобусі під тілами вбитих і поранених товаришів, допоки не приїхали медики... Проте тепер йому во сто крат тяжче. Не раз сама матір з відчаю каже: "Ліпше було б йому загинути... Героєм був би... А то плюють в лице, зневажають, принижують..."
А тим часом свого звільнення чекає не тільки Святослав Стегней. Не тільки його згорьована, але мудра й дуже мужня матір. Як же чекає на тата п’ятирічний син… Чекає і вірить, що його тато герой, бо ж бабуся показувала нагороду від Президента, яка прийшла нещодавно. На жаль, у нашій країні герої сидять по тюрмах, а судді й слідчі, прокурори-мажори їздять на крутих тачках, а в судах перед такими матерями з народу не докладають собі труду навіть на мізинець порухатися в бік доведення справедливості.
Тому й звернення «ваша честь» для Тамари Ахмедової – вищий вияв фарисейства. Коли ж вказала суддям на промахи у слідстві, що не допитані були ключові свідки, їй відповіли: «А хто їх буде шукати? Ви знаєте, де він живе чи переховується, то знайдіть його й приведіть до суду!»
Тамара Ахмедова вказала й на те, що не були проведені належним чином слідчі дії: «Я, ваша честь, нині там живу, знімаю кімнату в тому будинку, де вибухнула та граната і стережу докази, на які за два роки ніхто не прийшов подивитися».
Пані Тамара не просто переконана, але й має докази того, що її сина звинуватили у замаху на вбивство безпідставно.
З тяжким відчуттям вийшла з судової зали не тільки вона, але й адвокат Любов Дем’яненко, а з ними й авторка цієї статті. Важко повірити в те, що оця трагікомедія, яку довелося мені спостерігати в судах над Святославом Стегнеєм від 2017-го по 2019-й рік, діялася насправді. Що це не є ні кіно, ні театр абсурду, а є справді суд, що декларує себе, як справедливий. Суд, де начебто всім править закон і справедливість, де є суворі й незворушні судді в мантіях, де так часто звучить звернення «Ваша честь».
Судіть самі, панове, чим не абсурд? Немає того, хто в чомусь винен. Нема й того, кому заподіяли бодай якусь шкоду, бо постраждалий написав письмово, що не постраждав, що не вважає себе постраждалим і ніяких претензій до Стегнея не має. Не допитано свідків, саме тих, які щось бачили й могли б посвідчити. Не взято до уваги навіть те, що випливло в суді з допиту тих свідків, які були вислухані. А випливло головне. Ніяких гранат у наплічнику Стегнея не було. Появилися вони через дві доби, коли він, побитий в СІЗО, підписав обвинувачення. Зразу гранат не шукали, а через дві доби знайшли. А потім буцімто знищили. Якщо це доказ, то питання: навіщо? Та коли на доказі нема пальців обвинувачуваного, то навіщо він? Але є свідки, які стверджують, що перевертали наплічник зразу ж після вибуху й нічого там, окрім документів не було.
Не проведено ніяких слідчих дій на місці злочину, не міряли ніяких радіусів, звідки та граната летіла й куди цілила та чому ж таки не вцілила? Невже за три роки на війні не навчився Стегней як гранату кидати, щоб точно в ціль потрапила? Сюди б Агату Крісті. Бо наші слідчі не ходили по місцю злочину, не взяли до уваги й того, які круті сходи з другого поверху донизу, як би то ними встиг збігти донизу Стегней, який буцімто метнув гранату. А тим паче, був напідпитку, бо того дня з побратимами зустрічався, на війну просився… Відмовили... Для нього це стрес... Уперше за багато місяців випив зайвий келих. "Єдине, в чому я винен, це в тому, що тоді напився..." - сказав матері, коли та один єдиний раз, відчайдушно оббігавши слідчих та добившись до когось головнішого, домоглася зі Славком єдиного побачення перед відправкою сина в Дніпро.
А свідки між тим на суді посвідчили, що в час вибуху він був навіть не в домі, а надворі. Ходив по двору і співав. Чи буде спокійно співати той, хто щойно гранату метнув, маючи намір убити людину? Це кулею треба метнутися з другого поверху на перший, аби самому не постраждати від вибуху, а ще й співати, це нонсенс! Навряд чи граната чекала б, поки він сходами спуститься. Не стала б та граната щадити й сплячого К., для якого навіть версії прийнятної задля «справедливого» слідства не вигадали.
Бо коли розповідає, що так міцно спав, що анічогісінько не чув, то як у це повірити? Подушка посічена на січку, а він спав, нічого не чув та при тому на ньому – жодної подряпини! Проте наші слідчі далеко не такі, як у телевізорі в детективах показують. Намалюють що завгодно. І суди поверхневі не стануть копирсатися, чи таке можливе. Ніхто і вникати особливо в ланцюжок тих подій не хоче.
На таких поверхневих судах отакі матері, як Тамара Ахмедова, нерідко тратять останню віру і з підірваним здоров’ям йдуть додому. Одні з опущеними плечима й геть вихолощеною душею йдуть і більше ніколи не приходять в жодні суди. А другі, трохи передихнувши, переосмисливши, що це значить, вирішують, що їм втрачати нічого. «Боротимусь за сина до кінця і йтиму до кінця», – отаке рішення прийняла представниця обвинуваченого Стегнея Тамара Ахмедова.
Як легко в нашій країні, яка декларує себе демократичною, а судові інстанції діють, як і колись, у колишній тоталітарній державі з людиноненависницьким режимом, засудити невинного і знищити молоде життя, покалічити долю навіть не одній людині, а всій його родині. Поки був на Майдані, потім три роки на війні, а тепер засуджений на примусовому триманні в психіатричній лікарні, синові вже п'ять років... Як же важко у нашій країні домогтися правди. На це простій людині треба озброїтися неабияким терпінням, сміливістю і бути готовим покласти на це доведення правди своє здоров’я і навіть життя.
Коли за сина бореться матір, вона піде на все. Тамара Ахмедова переконана, що на її стороні правда: її сина осудили незаконно, безпідставно, не довівши його провини. Його діагноз, написаний львівськими психіатрами, також треба ще довести. Вона бачила свого сина після лікування в Києві й ніяких особливих відхилень від норми не помічала. Хіба що задумається не раз так, що нікого довкола не бачить і не чує… То хіба це той діагноз? В центрі зайнятості курси закінчив і ніхто не помітив ніяких відхилень… Вона повірить написаному в епікризі лише після всебічного обстеження незалежними фахівцями й заключенням експертів.
Постконтузійний синдром – так, це є. Цю недугу мають багато бійців, які перенесли контузії, але це лікується. Вчорашні бійці відновлюються, з ними працюють фахівці, й повертаються після реабілітації до мирного життя у своїх сім’ях. Чому сина Тамари Ахмедової позбавили права на обстеження й лікування? Права жити в суспільстві, відстоювати свої права, права працювати, виховувати свою дитину?!
Від редакції: більше про Святослава Стегнея читайте в блогах та статтях авторки на нашому сайті з грудня 2017-го року.
Окремі матеріали тут:
Джерело: й лікарні
Подаруй книгу воїну: в Рівному триває важлива волонтерська акція 
