Вперше я побачила цих симпатичних жінок-військових на урочистості, присвяченій ювілейній даті утворення однієї з військових частин, що на Рівненщині. В око впала їхня природна жіноча краса, огорнена у сучасний військовий одяг, який бездоганно сидів на струнких, спортивних фігурах.

Мої враження від побаченого на святі були дуже приємними. Гарно організований захід у пам’яті залишив незабутні спомини, але з усіх спогадів запам’яталися світлі, одухотворені обличчя жінок у камуфляжі, які зеленкувато-брунатною низкою сиділи на одному з відведених для них рядів в актовій залі. Мене довго не залишала думка: «Чому такі милі жіночки обрали собі чоловічу професію? Адже у розумінні багатьох моїх сучасників ‒ військовий, захисник, боєць ‒ це чоловік!» На мою думку, тут є над чим поміркувати.

Але, як кажуть, все тече, все змінюється. Губиться в минулому стереотип: вояки ‒ це обов’язково чоловіки. Якщо ж зазирнути в сиву давнину, то можна пересвідчитися в протилежному. А як же амазонки, Жанна Д’Арк? А також жінки-воячки, що служили в Легіоні українських Січових Стрільців, сестри-жалібниці (сестри милосердя) в Армії УНР? Жінки брали до рук зброю в протистоянні з ворогом, захищаючи свої ідеали, завойовуючи свободу і незалежність своєї країни. 

З короткої розмови з начальником військової частини Сторожуком Володимиром Івановичем, де служать жінки-воячки, дізналася, що йому як керівникові зовсім не дошкуляє присутність в армії представниць слабкої статі, а навпаки ‒ вони вносять у чоловічий колектив порядок, дисциплінованість,   акуратність. Усі жінки відповідальні, до своїх службових обов’язків ставляться сумлінно, кожна  свою ділянку роботи виконує професійно. Службовки займають різні посади: начальник продовольчої служби, юрист, зв’язківці, медпрацівники, начальник інформаційно-аналітичної групи та інш.

А яку відповідь дають наші жінки-воячки на запитання, яке цікавить багатьох наших сучасників? Як вони пояснюють свій потяг до героїчної професії? Чому вони самі обрали нетривіальний життєвий шлях ‒ долю військової людини?

Розмову веду з Іриною Карпук, молодшим лейтенантом, начальником інформаційно-аналітичної групи однієї з частин Рівненщини.

‒ Що спонукало вас, жінку, обрати професію військового, присвятити своє життя військовій справі?

‒ Ви не повірите, але я з дитинства мріяла бути військовою.

‒ Військовою? Чому? Дивно. Дівчатка зазвичай мріють бути актрисами, вчительками, лікарками, а ви…вояком! Вибачте, ‒ воячкою?

‒ Саме так. Можливо тому, що моя сім’я, скільки я себе пам’ятаю, жила у військовій частині, там працювали мої батьки. Тато, Олег Миколайович,  змалечку пророкував нам з братом  військове майбутнє,  загартовував нас, навіть  обладнав поблизу будинку турнік, слідкував за нашим фізичним розвитком. А ще ‒ вимагав з нас зібраності, чесного та відповідального ставлення до дорученої справи. Та й у родині завжди панувала дисципліна і порядок.

‒ Пані Ірино, чи довгим був ваш шлях до омріяної професії? Чи ви відразу після закінчення школи вступили на шлях досягнення своєї дитячої мрії??

‒ Знаєте, ‒ ні. Не відразу. Спроба вступити до Львівського політехнічного університету закінчилася поразкою. Вступила у МЕГУ, отримала диплом за фахом: «Початкова освіта. Спеціалізація ‒ «Біологія». По  закінченні вишу два роки працювала вихователькою в таборі для дітей «Електроник» в селищі Олександрія. У 2015 році в країні пройшла хвиля скорочень працівників освіти. Мене скоротили і я повернулася до батьків у військову частину. Знову у голові замайоріла думка про здійснення дитячої мрії ‒ стати військовою. На сімейній раді усі члени моєї родини мене підтримали, розуміли, що життя саме підвело до гамлетівського запитання: «Бути чи не бути?» ‒ остаточного вибору майбутньої долі. Служба в лавах Української армії розпочалася з навчання: з курсу молодого бійця. Присягнулася на вірність українському народові у жовтні 2015 року.

‒ Як ви адаптувалися у чоловічому колективі, чи виникали гендерні проблеми?

‒ Зрозуміло, спочатку було нелегко. Було певне психологічне напруження. Деякі військові не були вельми вихованими, могли висловитись міцним слівцем у моїй присутності. Але минав час і вони зрозуміли, що поряд з жінками потрібно змінювати свою поведінку та «фільтрувати» лексику. Наразі якихось лайливих слів або двозначних виразів не спостерігається. Навпаки, чоловіки намагаються краще слідкувати за своїм зовнішнім виглядом, демонструвати свої професійні здібності. Були й інші проблеми. На мій погляд, навіть комічні. Зазвичай військове обмундирування пристосоване до чоловічої статі, й розміри одягу та взуття, відповідно, великі. А я, хоча й ніби не маленька, але перші дні служби виглядала як підліток, вдягнений у камуфляжний костюм з чужого плеча, на два розміри більше. А взуття… То це взагалі і сміх, і сльози. Клоун  в цирку! Мій розмір ноги 36-ий, а на нашому військовому складі найменші лише 40-го розміру. Але з часом все владналося, наразі прискіпливо оглядаю себе, перед тим, як вийти за поріг. 

‒ Як ви вважаєте, якими рисами характеру повинна володіти жінка –воячка?

‒ Вважаю, що жінка, яка обрала собі цю професію, повинна мати  швидкий спосіб мислення, приймати правильні чіткі рішення, діяти без коливань, а ще мати хороше здоров’я та гарну  фізичну підготовку.

‒ Пані Ірино, а як ставиться до вашої професійної справи життя ваш чоловік?

‒ Як? Цілком позитивно, з розумінням. Він поважає мій вибір. Мені здається, що він навіть пишається мною. Не дивлячись на те, що наші з ним професії  зовсім не подібні, я би навіть сказала, діаметрально протилежні: мій чоловік Роман майстер-кухар, як бачите цілком мирна професія. Але це нам не заважає будувати гарні сімейні стосунки.

‒ Скажіть, будь ласка,  чи не накладає відбиток ваша не зовсім жіноча робота на ваше життя, на чисто жіночі заняття й уподобання, на ваше дозвілля?

‒ О, ні! Цього немає! Я, як і інші жінки, полюбляю шити, вишивати, Особливо бісером. Вишила уже чимало гарних ікон. А ще люблю читати книги. Особливо остання припала до душі ‒ «П’ять четвертинок апельсина». А також  ‒ куховарити!  Ми з чоловіком часом змагаємось у приготуванні чогось смачненького. А ще ‒ прибираю в квартирі залюбки. Чистота і порядок в хаті спонукають до порядку, як кажуть, на всіх фронтах. І в голові, і в будь-якій сфері діяльності.

Я слухала цю молоду гарну жінку, яка свідомо пішла служити народові своєї країни, і захоплювалася її наполегливістю, рішучістю, і розуміла, що справжні функції сучасної військової стають набагато ширше, ніж колишніх «сестер милосердя». Вони наближуються до ролі лідера, відповідального керівника певного підрозділу. Ось і вона така: Ірина Олегівна Карпук ‒ молода українка,  берегиня миру і спокою для великої української родини!