Чому це відбулося?

Демографічний бум кінця ХІХ ст. призвів до перенаселення сільської місцевості. Більш ініціативні, заможні селяни змогли побудувати успішні господарства. Натомість погіршився стан селян-безземельників. Ціни на землю були високими, з невеликих наділів прогодувати сім’ю було складно, оплата праці на селі була досить низькою. Бідняки доволі легко піддавалися агітації соціалістів, які закликали їх до страйків та заворушень.На початку XX-століття сформувалося три основні соціально-економічні класи, які впливали на економіку і політику. Це були великі землевласники. Деякі прізвища відомі нам досі. Це Ханенки, Терещенки, Симиренки. Це середняки - прообраз сучасних фермерів і бідні селяни, котрі не мали власної землі або ж мали дрібні наділи.

Найбільше земельних угідь було сконцентровано у руках великих землевласників. Саме вони творили тодішній експортний потенціал країни у вигляді постачань зерна, цукру, продуктів сільського господарства. Поступово свою нішу зайняли і середняки, котрі створили потужний кооперативний рух. Разом з тим, більшість українських селян була безземельною.

Питання землі було одним з ключових під час національно-визвольної боротьби у 1917-1920рр. Разом з тим, більшість новостворених українських політичних партій того часу не мали чіткої позиції із приводу земельної реформи, яка б задовольняла всіх. Позиція часто була популістичною. Партії обіцяли відібрати у великих землевласників землю і роздати бідним. Єдина політична сила, яка пропонувала цивілізовану аграрну реформу, була утворена у 1917 році — Українська демократична хліборобська партія. Вона пропонувала встановити максимальне обмеження на землю, яка могла перебувати у власності одного господаря. Решту землі мали викупити і розподілити між малоземельними селянами. Однак ця політична сила не була при владі. Саме роз’єднаність і стала однією з головних причин того, що Україна тоді програла війну за незалежність.

У “війні популізму” перемогли більшовики, які простим гаслом: “Землю селянам!” - привернули на свою сторону селянську бідноту, а потім її ж жорстоко обдурили. Програла Україна і український народ, а разом з ним і тодішні українські політичні партії, котрі більше боролися між собою ніж із зовнішнім ворогом, котрі намагалися протиставити різні шари українського суспільства, замість того, щоб їх об’єднати у спільній боротьбі за свою незалежну державу.

Уявімо, якби Україна пішла іншим шляхом, якби перемогли не популісти, а прагматики, тоді можливо, ще у 1920-х Україна пішла шляхом Фінляндії Густава Маннергейма. Не було б більшовицької диктатури і не було б Голодомору…

Більшовики проти селян

Основою більшовицько-комуністичної доктрини було позбавлення людини приватної власності. Тотальний контроль держави за економікою і політичний контроль. Саме тому незалежні і вільні селяни-господарі, жодним чином не вписувалися у більшовицьке бачення суспільства. Причина проста. Економічна свобода тягне за собою політичні свободи. На початку минулого століття саме селяни почали формувати той середній клас економічно-вільних громадян, котрі безперечно могли б вимагати і демократичних свобод.

Більшовицька пропаганда говорила про “землю селянам” і “свободу поневоленим”, проте намагалася всіляко обмежити свободу селянина. Почалася жорстка колективізація, що несла з собою колективну безвідповідальність. У селян забирали все: від врожаю до засобів виробництва. Як наслідок Україна пережила три великих Голодомори (1921-1922, 1932-1933 та 1946-1947). У всіх трьох випадках масовий голод був спровокований свідомими діями з боку більшовицької влади. Це був своєрідний інструмент упокорення українців, і найбільш незалежної та активної його частини на той час — українського селянства, котре до кінця 1920 вело збройну боротьбу проти комуністичного режиму. Зрештою, соціально-економічною основою УПА під час Другої світової війни також стали українські селяни. Це була боротьба за свою землю, за право приватної ініціативи, за право триматися своїх традицій.

Проти цього права були спрямовані Голодомори, репресії, масові депортації. Така політика мало чим відрізнялася від політики нацистів із звільнення “життєвого простору”. Лише активна боротьба, в тому числі збройна, українського селянства дала змогу Україні відродитися, як незалежній державі. Проте українці заплатили величезну ціну.

Українські втрати або cкільки людей знищили?

Лише за побіжними оцінками прямі людські втрати українців від Голодомору (1932-1933) склали 3 млн 941 тис.чол. Якщо ж врахувати всіх ненароджених дітей, то це ще 6 млн 122 тис.чол. Загальна ж цифра перевищує майже 10 млн.чол. За висновками експертів, якщо б не Голодомори і репресії, то сьогоднішнє населення нашої країни було б співмірно з населення Німеччини, де проживає більше 80 млн.чол. Це та величезна ціна людських втрат, які Україна заплатила за своє право бути суверенною, незалежною.

Проте є ще й ментальні втрати. Фізичне винищення найбільш ефективних господарів протягом 1920-1950-х років, призвело до часткової втрати українцями ініціативності. Думка про те, що “громадянин ні на що не впливає”, “від нього нічого не залежить”, а він є лише маленьким гвинтиком державної машини, а порятунок прийде лише від “доброго пана” вбивалася не лише радянською пропагандою, а й такими способами, як репресії, депортації, штучний Голодомор.

Україні знадобилося більше 70-ти років, щоб у нас відродилася основа демократії — середній клас. Такий середній клас почав формуватися з селян-фермерів, самозайнятих господарів, невеликих підприємців. Найбільш бурхливо він розвивався саме у селах і невеличких містах, регіонах, де не було великої промисловості, або ж вона була знищена на початку 1990-х. Цей клас проявив свою активність під час моральних революцій 2004 і 2014, коли люди боролися за рівноправ’я і відсутність брехні, за рівні економічні можливості. Цей клас допоміг зупинити агресора.

Сьогодні, коли ми говоримо про політику, коли говоримо про земельну реформу, маємо розуміти можливі наслідки будь-яких поспішних і популістських рішень. Голодомор є сумним нагадуванням того, що буває, коли різні суспільні групи налаштовують одна проти одної суто заради боротьби за владу. Тож, сьогодні, треба не лише вшановувати жертв Голодомору молитвою, а й ретельно підходити до свого обов’язку громадянина — контролювати політика, вникати у політичні програми, брати активну участь у житті громади. Це єдина запорука власної сильної держави, котра здатна захищати свій народ.