Ось - дитинка, яка більше ніколи не побачить свого татуся. Усі кажуть їй, що він герой, який віддав своє життя за наше майбутнє. На школу навіть вісили табличку про це. Але, їй не потрібен герой! Їй потрібен її татко! Той самий татко, який колись так незграбно зав'язував їй бантики та відводив за ручку до садочку. Нехай вже кричав би на неї та не дозволяв багато дивитися телевізор, але б нехай тільки був зараз із ними. Обіймав маму та дивував усіх своїм мистецтвом так чудово смажити картоплю! Здається, з того часу минула ціла вічність! Коли ця дівчинка знову буде такою ж щасливою та безтурботною, як тоді? Швидше за все - ніколи. Її життя далі продовжуватиметься без батька, який залишиться для неї лише в скупих споминах і рідких світлинах.

 

А ось переді мною інший, уже літній, побілений сивиною чоловік. Він із самого малечку навчав сина любові до України. Будь сину,- постійно повторював він - українцем до останнього свого подиху! Стій за Україну стіною! Стій за наш нарід! Стій за нас і з мамою! А хлопець зростав і дійсно, коли прийшла повістка до війська не сумніваючись почав збирати речі. Тут батько і збагнув силу своїх слів: перед ним стояв уже не той хлопчик, яким він був для нього завжди, але вже сильній і зрілий чоловік, для якого правда, честь та гідність не порожні слова. Хіба міг тепер цей батько вголос промовити, що вся його наука до цього була пустою? Хіба міг він сказати йому: - Сину, сиди тепер удома. Підзбираємо трохи грошей, дамо воєнкому і все буде добре! Навіщо тобі та війна? Звичайно ж, тато такого не зміг сказати. Але навіть якби й сказав: хіба це мало би якесь значення для Героя? Прийняв рішення - занчить треба йти захищати свій край. Крапка.

 

Правда полягає в тому, що дуже часто ті хлопці, які віддали за нас своє життя, являли свою велич духу та героїзм ще задовго до того, як узяли в руки автомат. Чимало з них були героями й тут. У мирний час. Поїхав за кордон за заробітки. Лише трохи облаштувався, як почав допомагати своїм. Витягував із безлічі критичних ситуацій. Давав гроші. Навіть одягав і годував, знаючи, що це є "наші", "свої", українці! Як тільки почався Майдан - кинув усе. Повернувся додому. Стояв там до останнього. Не чекав, поки його будуть обслуговувати волонтери та чужі люди. Сам домовлявся з друзями з закордону про необхідне. Шукав гроші. Буквально "виносив їх їз дому". Коли закінчився Майдан - почалася війна. Не вагаючись зголосився у військкомат.

 

Як багато з Героїв йшли добровольцями! Один із них навіть гроші давав, щоб його узяли! Батьки спочатку думали, що він дає гроші комісару за те, щоб вони його ніколи більше не турбували. Але виявилося, що все точно навпаки: він віддавав їм свої чесно зароблені гроші для того, щоб його швидше, без зайвої тяганини, нарешті забрали в армію! Подібний випадок трапився із іншим відомим мені Героєм. Цей Герой дізнавшись про війну одразу прийшов до військкомату, категорично вимагаючи, щоб ті взяли його захищати батьківщину. Звісно, його не взяли. Правду кажучи, наш Герой важив усього 48 кілограми. Хіба ж це захисник? Сміхота одна! Але він зумів! Пішов у один із добровольчих загонів, де стояв мужньо, до самого кінця. Як справжній Українець. Справжній Воїн. Справжній Чоловік. Ці 48 кілограм, а може й менше, показали всю міць українського духу! Це те, що не може не захоплювати та не вражати! Як же далеко нам до таких "слабаків"...

 

Це не герої видуманих бойовиків і книжок. Це реальні люди нашого часу. Ось тут, у цій старенцькій хатині він жив. А ось переді мною його почорніла від горя, посивіла та змарніла мати. Як знайти слова, щоб утішити її в горі? Але, хіба взагалі на цьому світі знайдуться слова, які були б здатні повернути матері сина, а дитині батька?

 

А що робити, як далі жити цій молодій жінці, майже дівчинці, на якій страшна війна назавжди поставила страшне клеймо "вдова героя". Як їй далі бути одній? Що станеться з її мріями? Чому ця жорстока та безглузда війна і смерть зайшла саме до їхнього гніздечка? Чим вона завинила перед усіма? Чому з усіх, хто пішов на війну з їхнього села, в труні привезли лише її коханого?

 

Війна не закінчиться, поки не змінить нас зсередини. Подумайте лише про те, що вона стала не лише інструментом наших смертей, але й способом нашого преображення. Нинішня війна, насправді, дуже дорогий лакмусовий папірець для перевірки нашої нації на її якість, людяність, та розуміння ключових людських цінностей. Раніше ми не знали, що серед нас є стільки героїв. Ми здогадувалися, що за якусь, напевне цілком конкретну суму, можна стати офіційним Героєм України, з медалькою та посвідченням, що ти відтепер - повноцінний Герой. Звичайно, купити це могли лише дуже заможні та впливові люди з потрібними зв'язками. Все ж, до останнього часу ми знали, що допустимими критеріями нашого героїзму є все що завгодно, тільки не патріотизм, не жертовність, чи тим більше - не готовність померти заради свого ближнього. Всі ці речі раніше потрібні були лише поодиноким патріотам, яких швидше іронічно називали фанатиками та психами.

 

Війна проявила справжні риси українців. Для одних це - "воля або смерть", а для інших - "рідна мама". Одні віддають усе для користі наших бійців, як не тепловізорами так ліплячи вареники на передову. Для інших війна це можливість на цьому непогано заробляти та робити афери різного рівня складності. Ще для інших - це просто неприємність, через яку катастрофічно зріс курс долара. Одні віддають останню копійку та сили, допомагаючи хоч якось непростому побуду наших військових у зимовий час.

 

Два різні світи. У одному родичі передають солдатам жіночі прокладки, які в чоботах хоч якось захистять мокрі ноги солдата від вологи та морозу, а в іншому - натовпи народу в Буковелі ламають паркани у чергах на "активний відпочинок" з обідом за 700 гривень.

 

Зрештою, відповідь на питання про етичність розваг та веселощів у час війни нехай кожен із нас вирішує для себе сам. Єдине, в чому я впевнений цілком, так це в тому, що для духовно та психічно здорової людини жити так, як вона жила до війни, просто не допустимо та гріховно.

 

Гріх знаючи про чиюсь біду пасивно пройти повз неї. Гріх не вчити дітей перших молитов, відкупившись від них черговим гаджетом. Гріх витрачати гроші на пусті дурнички та розваги, при цьому, жодної гривні не жертвуючи для наших бійців. Гріх дивитися російськомовне телебачення, маючи можливість читати геніальну українську класику. Та навіть не українську. Зрештою, гріх знаючи українську мову без особливої потреби підлаштовуватися під російськомовну більшість, у якій насправді всі саме так і говорять, бо самі так підлаштовуються. Гріх ходити до храмів Московського Патріархату, де благословляють окупантів та моляться за них. А ще, кожна ваша гривня залишена в храмах "русского міра" обов'язково повернеться до вас ворожою кулею. Навіть індуси знають про закон карми! Годі вже говорити про нас, православних, яким апостол Павло нагадував: що посіє людина, те й пожне. Фінансувати злочину організацію, навіть ту, яка прикривається Христом - гріх і сто разів гріх. Гріх не вірити, що ми можемо відродитися. Гріх сидіти вдома, відмовляючись від малої зарплати, чекаючи як манни з неба на велику. Гріх оформляти субсидію на газ, але відкривати вікна "бо жарко". Гріх бачити своїм ворогом лише Президента та уряд, у той час коли сам не зміг навіть добре помити підлогу в своєму під'їзді. Гріх опускати руки. Гріх і перед Богом, і перед тією дівчинкою, яка втратила тата, і перед тим сивочолим батьком, який більше ніколи не побачить живим свою кровинку. Гріх перед тією вдовою, у якої війна назавжди вибила ґрунт із під ніг. Гріх перед усіма відомими та невідомими, живими та полеглими героями. Перед усіма, кому ця немилосердна війна постукала в шибку.

 

Іноді здається, що наша пасивність та байдужість погублять нас швидше за війська окупанта. Це наш більший ворог ніж Путін. Хоча, по-дитячому, ми звикли шукати ворогів ззовні. Війна не закінчиться, поки не змінить нас із середини. Хочемо миру? Міняймось. Щоб допомагати іншим не потрібно бути багатим. Потрібно бути добрим. Чи не так?

 

Мирного вам неба над головою та миру в серцях.