У Рівному до свята вулиці готується стара Поштова
Автор : Галина Данильчук
Вже четвертий рік поспіль у липні-місяці влаштовують це унікальне ретро-свято для рівнян та гостей міста мешканці цієї вулиці. На невеличкій вулиці на один день колесо історії повертається в далекі 1930-і роки. І у чорно-білих світлинах, старих речах, у капелюшках, які одягнуть рівненські панянки, в музиці й танцях тих часів оживе далеке і неймовірно цікаве полікультурне Рівне.
Вулиця Поштова у Рівному нині є однією із затишних старих вулиць, на якій збереглись декілька цегляних будинків-старожилів, споруджених на початку ХХ ст. Одержавши першу назву завулок Поштовий, бо саме тут і знаходилась стара рівненська пошта, вулиця ще декілька разів вимушено перейменовувалась.
За часів Польської влади її називали Новий Світ, бо саме таку назву мав кінотеатр, який там знаходився. Німецькі окупанти дали їй назву Сальського, а згодом Поліційна, бо тут знаходилась поліційна управа.
В період радянської історії це була вулиця Олеко Дундича. За незалежної України вулиці знову повернули стару назву Поштова.
Про Поштову часто згадують рівненські старожили, які пам’ятають кіно «Новий Світ», старий театр, клуб «Будівельник», ресторан «Ровенчанка», поліклініку й відомих людей, які мешкали на цій вулиці.
Ми зібрали спогади декількох поважних людей, які в різний час мешкали на цій вулиці.
Володимир Кулій (народився у 1928 р. у Рівному)
«Мій дядько Васіян Кулій, який народився у 1888 році і жив на вул. Аптекарській (тепер вул. С. Петлюри) служив на пошті, яка була там, де в радянський час була поліклініка № 2, а тепер магазин «Прем’єр». Це був цегляний двоповерховий будинок, збудований ще за царя. Та пошта проіснувала до 1936 року, коли поляки збудували нову пошту на центральній вулиці, якою ми й досі користуємося. Вулиця тоді називалась Поштовою. У 1930-і роки поруч зі старою поштою була польська поліція. А ще на цій вулиці був кінотеатр «Новий Світ», і в той час вулицю теж називали Новий Світ. У цьому театрі часто виступали гастролери, які приїжджали до Рівного. Пам’ятаю виступ відомого волинського режисера Миколи Певного, вистави «Невольник», «Дай серцю волю – заведе в неволю». Кінотеатри за Польщі працювали майже цілодобово. Купив квиток – і можеш сидіти до ранку. У «Новий Світ» в 1944 році влучила бомба, яка його зруйнувала».
Ігор Жилінський, актор, режисер, викладач (1928-2013)
«Своє сценічне життя я починав на сцені старого рівненського театру, який знаходився на вулиці Поштовій. У 1940 році я там «Подоляночку» танцював у виставі «Котигорошко». Вже після служби в армії у 1954 році я потрапив на цю сцену як актор. Рівняни тоді дуже любили театр, знали акторів, стежили за новими виставами».
Театр на Поштовій
Леонід Друзенко, дитинство і юність якого пройшла на вул. Поштовій
«Наша сім’я жила в будинку, який раніше належав рівненському лікарю Олександру Виноградову. Виноградови мали на цій вулиці два будинки, які у них націоналізувала перед війною радянська влада. Мої батьки зі старшим братом Анатолієм приїхали до Рівного після війни, а я народився тут у 1946 році.
Часто приходжу на вулицю свого дитинства і спогади оживають, ніби все було зовсім недавно. А так усе змінилося. Вулиця наша була завжди затишною, з маленькими будинками, зелена. Сусіди жили дружно, знали один одного і традиційно збиралися за одним столом у тій чи іншій родині. Хазяйки зносили, хто що мав із харчів і допізна сусіди засиджувались за розмовами і грою у преферанс.
Ось жив на нашій вулиці Микола Іванович Паю, який працював директором Рівненського облкниготоргу. Запам’яталася мені його дружина, яка була чудовою швачкою, а її замовницями були жінки місцевої еліти. Це був типаж жінки-містянки повоєнного часу, яка палила «Бєломор» і чудово грала у преферанс.
Моя мама була «заслуженим майстром» по пирогах і пончиках, а тому мене в дитинстві дражнили «Льончик-пончик». Аромат свіжої випічки з нашого вікна розносився по всій вулиці. Напроти нашого дому було кафе «Ровенчанка» – на той час один із кращих ресторанів міста. Відомо, що німці у сорокові роки там облаштували офіцерське казино. В кінці вулиці був перший у Рівному лічсанупр. Стоматологічна поліклініка, яка нині перебудована, за Польщі була лікарнею, де мав практику відомий лікар Сегал.
У нашому будинку був дуже пристойний підвал. Половину його займало, обладнане наприкінці 50-х років, перше в Рівному бомбосховище, вихід з якого був на центральну вулицю. Друга половина – це були підвали мешканців будинку. Кожен мав свій закуток без дверей, де сім’я зберігала по три дерев’яні бочки з квашеними помідорами, огірками і капустою.
Я пам’ятаю старий театр (тепер Регіональний центр «Інваспорт») і перший у ньому концерт надзвичайно популярних тоді в СРСР гумористів Тарапуньки і Штепселя, яких я дивився тут у 1956 році. Після концерту глядачі прямо із зали виходили на вулицю. У літню пору вікна відчиняли і ми, дітлахи, могли дивитись концерт чи виставу через вікна. Пам’ятаю рівненських акторів – подружжя Кияновських, Володимира Петрухіна.
Жили на нашій вулиці після війни переважно військові офіцери-фронтовики, керівники МВС і КДБ, компартійні керівники. Пам’ятаю полковника Леоніда Єрмакова. Жила на цій вулиці велика сім’я Антонюків. Голова сімейства був начальником Рівненського КДБ і приїжджав додому на службовому автомобілі «ЗІС», мабуть єдиній такій машині в місті. Один із синів Антонюка – Володимир був відомим рівненським футболістом, а потім працював директором Рівненського стадіону «Авангард».
Жила на нашій вулиці Ніна Василівна Рибакова. Ім’я цієї жінки, яка була підполковником медичної служби, судмедекспертом, у повоєнному Рівному було більш відоме, популярне і авторитетне, ніж будь-якого іншого високо посадовця. Можна назвати сотні прикладів її авторитетного втручання у справи захисту людей від беззаконня і свавілля влади, допомоги хворим, вирішення питань житла.
Двір першого будинку зліва від вулиці Соборної місцеві тепер називають «Шанхаєм». Жив у цьому домі письменник Лаврентій Петрович Кравцов (1903-1984), який працював заступником редактора обласної газети «Червоний прапор», а потім кореспондентом газети «Колгоспне село». Він автор декількох книг, серед яких роман «Волинські Афіни» і краєзнавчі нариси «Свідки народної величі». Пам’ятаю цього поважного, високого на зріст чоловіка, який завжди ходив у зеленому фетровому капелюсі.
Жив після війни у цьому домі відомий вчитель і поет Іван Хомич Куліш (1873-1963). Він був у 50-і роки директором Рівненської школи № 5, мав велику повагу від учнів і вчителів, один із перших вчителів області, кому було присвоєне звання «Заслужений вчитель України» (1947). Іван Хомич мав авторитет у місті й у 1950 році його обрали депутатом Верховної Ради УРСР, а депутат продовжував жити у маленькій квартирі без побутових зручностей.
Мій старший брат Анатолій Друзенко став відомим журналістом. Він закінчив з відзнакою стару Рівненську школу № 19, а потім з відзнакою – факультет журналістики Московського університету ім. Ломоносова. Журналіст Друзенко пройшов тернистий професійний шлях журналіста-міжнародника і завершив кар’єру заступником головного редактора газети «Известия». Він – автор численних книг, в яких є і спогади про Рівне і про вулицю Поштову, де зростав».
Майя Іванівна Кащенко ( р.н. 1938), нині мешкає на вул. Поштовій
«17-річною дівчинкою у 1955 році я приїхала до Рівного з Харкова вступати в медичне училище, яке тоді знаходилось на вулиці Леніна (тепер вул. 16 липня). Потім мама поміняла нашу харківську квартиру на цю квартиру на Олеко Дундича і теж переїхала до Рівного.
Ось і живу тут майже 60 років. Наш будинок колись був власністю лікаря Виноградова. На фасаді будинку зверху написано «1932». Мав цей лікар четверо дітей і будував будинок, щоб кожному була окрема квартира. Коли ж у 1939 році прийшли совєти, то він сам віддав будинок владі, щоб сім’ю не виселили до Сибіру. Виноградови були дуже інтелігентні й скромні люди. Цей лікар похований на кладовищі «Грабник». А поруч з нами в одноповерховому будинку мешкають нащадки цієї сім’ї.
Пам’ятаю сусідів, яких уже давно немає в живих, чи тих, хто просто виїхав із Рівного. Жили в нашому домі Друзенки, Ковтуни, Бєлови. В сусідньому з нами будинку жили Страшуки, Давидови, Комлєви, Шарапови, Бикови. Федір Биков був більш як 20 років начальником міськвідділу міліції. А ще ми знали, що він учасник війни, партизан, учасник параду Перемоги у 1945 році в Москві.
Був на нашій вулиці театр. Ми часто туди ходили, квитки були дешеві – 50 копійок на гальорку, 1 карбованець – партер. Театр був дуже затишний, красиві крісла з червоною обшивкою, красиві штори. За театром був невеличкий майданчик, на якому росли горіх і дві яблуні. Ми дуже бережно відносились до наших дерев, адже своїх садів і грядок не мали.
Якось ще у 80-і роки приїхали зрізати дерева на нашій вулиці. Вже підходять із пилкою до каштану, що ріс біля клубу будівельників. Тут ми всі жінки об’єдналися, до природозахисних органів почали дзвонити, в суперечку з тими варварами вступили і врятували наш каштан. От і залишився він – розлогий, красивий такий. Старий, як і ми, але дуже гармонійно врослий у нашу стару Поштову вулицю».
Мені хочеться назвати ім’я ще одного мешканця з вулиці Поштової – Олександра Ковтуна. Його дитинство і юність пройшли тут. Тут починались перші пошуки відповідей на питання, які ставила історія, минулі війни, революції і перевороти. Історія, краєзнавство, політологія, дипломатія. Останні роки Олександр Ковтун працював консулом Генерального Консульства України в Ростові-на-Дону. Олександр Петрович займався допомогою нашим пораненим хлопцям, полоненими, дітьми. Навіть вивозив в Україну з полону нашого земляка із с. Варковичі. А в час російської агресії проти України бути нашим консулом в Росії – це бути на передніх фронтових рубежах.
Ось і покрутилося колесо історії на півоберту в минуле і знову повернуло в сучасність. Пам’ять вихоплює лише епізоди, прізвища, затерті картинки минулого. Архів зберігає написане офіційно і датоване. Старі фотографії розгубилися на перехрестях років. А ми лише прискорюємо швидкість буття і не встигаємо замислитись, зупинитись і зупинити руйнацію історичної і архітектурної пам’яті Рівного.
Свято вулиці Поштової покликане привернути увагу громади міста до нашої історичної пам’яті, закликати до шанобливого ставлення до архітектурних об’єктів, які ще вціліли. Поштова вже вимальовується як «мистецька кишенька» в центрі міста, яка має своє традиційне свято, що відбувається всередині літа, коли християни відзначають свято апостолів Петра і Павла.
Джерело: RvNews
Подаруй книгу воїну: в Рівному триває важлива волонтерська акція 
