А взялася за цей проект Яна Униченко з Луганщини рік тому. Він був для неї непростим, болючим. Проте, вона вирішила це зробити і у неї вийшло. Як повідомляє місцеве джерело http://zdolbuniv.com, художниця не хотіла зображати нічого кривавого і моторошного, лише зворушливе – зруйнований міст і стиснутий в руці оберіг, дорога на Луганщину і сльоза, яка ще не скотилася з повіки, поле соняшників, які ніхто не збирає, бо там – міни….

Композиція виходила масштабна. Щоб працювати, для художниці зробили риштування. Однак Яна Униченко не завершила панно повністю – залишила недомальованою невелику частину. Для неї вона  була особлива.

Робота Яни Униченко. Фото з мережі Інтернет

Яна – родом із невеликого селища на Луганщині, що знаходиться біля кордону з Росією. Вона переїхала в Здолбунів, що неподалік Рівного, три роки тому. За цей час художниця, яка належить до людей із обмеженими фізичними можливостями, втілила декілька арт-проектів.  Якось директор Здолбунівського краєзнавчого музею Олег Тищенко запропонував їй розмалювати стіни в залі, присвяченому АТО. Він хотів, щоб атмосферу теперішнього Донбасу відтворила людина, яка там народилася і виросла, щоб був відчутний її погляд  на трагедію. Яну це збентежило. Спочатку думала навіть відмовитися, а потім почала дивитися фотографії з зони АТО, слухати музику і уявляти сюжети. Зараз художниця завершує останній із них.

«Для мене цей недомальований фрагмент був особливий. Там зображено, як жінка обіймає чоловіка. Для бійця це – наче оберіг. Те, що відбувається, можна сприймати по-різному: вона його проводжає, або ж навпаки він повертається. Для мене  це все-таки зустріч, – пояснює художниця. – Там далі – зруйнований будинок, залишена іграшка, як символу розрухи. І на цьому фоні – пара та обійми. Взагалі це доволі велике панно. Перед тим, як створити композицію, є переглянула багато фотографій, а ще спостерігала за своїми внутрішніми образами, які виникали, коли думала про війну. Потім я все це скомпонувала».

Починати цю роботу було доволі важко. Зараз Яна зізнається – стало значно легше. Але все-одно атмосфера музею не відпускає. Там портрети молодих чоловіків, які вже не повернуться з війни додому, речі загиблих бійців, які сюди передали їх батьки.

«Це також і тема Луганщини, де живуть мої батьки і рідні. Це домівка, яку я залишила. Але Здолбунів за цей час став для мене другим домом. Я його дуже люблю. На Луганщину я їздила кілька місяців тому. Там така ж атмосфера, як і була. На території тривають бойові дії, а в людей інше світобачення Там тобі кажуть, що України немає, що її не існує. І наче спілкуєшся з людьми спокійно, не конфліктуєш, але коли таке чуєш, стає дуже прикро. Відчуваєш пригнічення… – розповідає Яна Униченко. –  На день народження Здолбунів зробив мені подарунок – тур містами України. Це була мандрівка храмами, замками, печерами і іншими дивовижними місцями. Я про таке мріяла. Коли за цим спостерігаєш, то розумієш, наскільки Україна гарна. Якби люди, які кричали: «Росія!», побачили хоч частинку того, що відкрилося мені, думаю, вони змінили б свою думку».