Літо. Спекотний серпень. Тролейбусна зупинка. Настрій мінорний: дрібні неприємності на роботі, вдома – ремонт, якому не видно кінця-краю, та ще до того – запізнююся на ділову зустріч. А тролейбуса, дідько б його узяв, немає. Юрба людей на зупинці зростає стрімко, як хмара перед дощем. Схиляюсь до сумного висновку: все у моєму житті йде шкереберть! Як далі жити з такою долею-нездарою? А вранці ж дивилася гороскоп: обіцяв ( покидьок) «гарний успішний день, насичений чудовими незабутніми враженнями». Ото вже брехун!

Ну нарешті і моя довгоочікувана «сімочка». Вважаю себе вихованою людиною, тому не лізу по головах, не пхаюся, як деякі, а терпляче потрапляю до салону популярного народного транспорту. Ось я вже стою на одній нозі на підніжці, ще б знайти місце для другої… Ось уже всередині жовточеревого монстра!

Гучний, професійно поставлений голос, буквально ріже вуликоподібний гомін пасажирів. Бачу його володарку, огрядну жінку з могутніми, як броня танка, грудьми. Вона таранить людський натовп, намагаючись не пропустити нікого, аби отримати плату за проїзд, і, дивлячись на мене, зневажливо кидає: «Жінко, що там у вас на задє?» Я розумію, що кондуктор у своєму запитанні не підозрює ніякої словесно-мовної каверзи. Зате чоловіки відразу звертають на мене увагу та загадково посміхаються.

Я ж відчуваю, що повинна гідно відповісти. Не допускаючи паузи, чітко вимовляю: «В мене "на задє" було все добре, поки я не сіла у ваш тролейбус. Але зараз при такому скупченні людей я не впевнена, що хто-небудь ненавмисне не притулить до мого заду жирненького оселедця». За дружним реготом моїх супутників зрозуміла, що моя відповідь сподобалась оточенню.

А одна яскраво нафарбована інтелігентна пані підтримала мене: «Правду кажете, сюди увійдеш чистесенькою та охайною, а вийдеш, як з брудної м’ясорубки! Та ще й без жодного ґудзика! І нема кому пожалітися!» Кондуктор відповідає доволі відомою банальною фразою: «Пані, їздіть у таксі, там вас ніхто не штовхне і ніхто до вас не притулиться». Задушливий тролейбусний простір знову здригається від сміху. Нафарбована пані невдоволено кривить губи: «Господи, що за невігластво таке? Яке ви маєте право ображати пасажирів, грубо порушуючи права людини? Хамка!» Очевидно, згадка про «права людини» якимсь чином пригасила бурхливий темперамент господарки тролейбусного салону, і вона лише тихенько пробурмотіла: «Сама така!»

Я ж з великими потугами дістаю зі сумочки проїзний документ, пред’являю, і невтомна трудівниця тролейбусного парку миттєво втрачає до мене інтерес. Вона сунеться вперед, душить своєю масою бідолашних пасажирів. Я ж думаю їй навздогін: «Яка цілеспрямована людина!»

На зупинці нові люди силою просунули юрбу пасажирів, як поршень у циліндрі, і моє тіло знайшло спокій і рівновагу, і для другої ноги нарешті знайшлося місце! І знову голос кондукторки: «Мужчина, ви хто? Людина чи дуб? Чого ви тут стали? Дайте пройти!» Виявляється, гарний кучерявий чоловік велетенської статури виник на шляху заповзятливої кондукторші. Як усі казкові персонажі-велетні, він доброї легкої вдачі, тож поблажливо зреагував на слово «дуб» і відповів стримано: «Я тут стою, бо мені потрібно їхати у справах». Далі між ними відбувся колоритний словесний діалог:

          – Мужчина, ну, дайте ж мені пройти! Чуєте!

          – Ну, так проходьте, якщо зможете. Хто вам не дає?

          – Мужчина, я не зрозуміла, ви що пень? Я не можу вас обійти! Ви можете в кінці-кінців зрушити з місця?

          – Зрозумійте і ви мене! Я хочу, але не можу! – Відповів «мужчина-дуб-пень» із висоти свого велетенського зросту.

Я не відразу збагнула причину сміху, що зненацька розвеселив людей двозначною інтерпретацією відомого вислову з інтимним натяком. А ревна збирачка транспортної данини вже повчає зграйку причепурених дівчат: «Т-а-а-к! Красуні! А що це ви так регочете, що аж шибки трусяться, і зуби свої всім показуєте. Раді, що вони у вас ще є?» Дівчата миттєво припиняють сміятися і закривають роти. «А ви не можете одночасно реготати і передавати на білет? Га? Чекаєте, поки до вас підійду?» Пасажири, які знаходяться поруч, теж починають зиркати у бік дівчат із гарними зубами. Я ж думаю: «Ось найкраща реклама а-ля «Доктор Стом». І не треба напружуватися на організацію та витрати».

Цілеспрямована жінка-танк далі рухається салоном тролейбуса, змітаючи всіх і вся. Раптом на її шляху з’являється немічний худенький дідусь. Бачу, як він з усіх своїх сил і можливостей намагається дати дорогу «важкій артилерії», але все марно… Вона на хвилину завмирає у масі розігрітих тіл і звертається до збентеженого дідуганчика: «Ну, і куди ж ви оце їдете? Все вам вдома не сидиться! Така стара людина, а все ж туди! Вулицями вештаєтесь та у тролейбусах тусуєтесь!»

Дідок ніяковіє, намагається витягти з кишені пенсійне посвідчення. Жінка відверто презирливо кидає: «Та вже не діставайте, і так бачу, що з вас пісок сиплеться!»

Наступним об’єктом ревної трудівниці автотранспорту є якийсь зім’ятий в усіх значеннях цього слова чолов’яга: обличчя, одяг, навіть його взуття, здається, катувала центрифуга пральної машинки кілька годин поспіль. Він нахилив голову на бильця попереднього сидіння і зовсім відключився від зовнішнього світу. «Чоловіче, вам що тут готель «Тепле місце»? Ви що будете зі мною цілий день по колу кататися? Ану, підйом! Додому, додому, соколику! Мабуть, жінка чекає, дітки плачуть! – і далі господиня салону на колесах дає п’яненькому сім’янину, який не на жарт загулявся, корисну пораду. – Зайди до магазину, купи дітям цукерки, а жінці букета. Може, ще й пустять до хати». Чоловік намагається розплющити очі й тільки встигає вимовити: «Добре, добре… зараз», – і знову поринає у царство Морфея. Збирачка «данини» робить відомий жест-плювок, але, переконавшись, що плюнути дійсно нікуди, обмежується презирливою міною і далі суне салоном.

Готуюся до виходу. Зовсім не хвилююся: на моїй зупинці – «Розважальний центр «Чайка» – завжди виходить багато людей. І, стоячи вже біля дверей, чую все той же гучний пронизливий голос: «Та-а-к! А це що таке? Жінко! У вас що – криша поїхала? Куди з собакою? Ну і шо, шо карманная? Дак і носіть її в карманє! Нє, я питаю: де її намордник?»

Я вже не чую, що відповідає дама з собачкою, її тихий невпевнений голосочок зливається з гуркотом транспорту і гомоном пасажирів. Лише голос народної кондукторші перекриває усі звуки: «Як це – не потрібно? А якщо вкусить? Як вам не соромно! Така собі пані, губи нафарбовані, капелюшок на голові, а не розумієте звичайних речей?! Коротше кажучи, платіть за провіз багажу!»     В цю мить нещасний «багаж» жалібно пискнув і сховав вертляву голівку в затишну пахву своєї господині.

Що було далі – не відаю. Мене винесла з тролейбуса на вулицю весела юрба, серед якої були дівчата з гарними зубами, кучерявий красень-велетень, сором’язливий дідок. У бурхливий потік потрапив, як не дивно, і все той же зім’ятий «полонений Морфея». Мій мінорний настрій раптово відлетів за виднокрай. І хоча вийшла з транспортної «м’ясорубки» трішки зім’ятою, але, хвалити Бога, мені ніхто не відтоптав ніг і не приклав жирного оселедця на принадне місце.

І тепер я рекомендую усім своїм знайомим один чудодійний рецепт: «Якщо у тебе поганий настрій і здається, що твоє життя йде шкереберть, або на тебе раптово напала депресія, – не поспішай ставити хрест на своїй долі, а сідай у популярний міський транспорт – тролейбус № 7 – із енергійною «життєдайною» кондукторкою, і в твоє життя повернуться смисл і спокій, ти відчуєш приплив сил і радість життя! Але мою пораду бери до уваги лише за єдиної умови: якщо зможеш сприймати все, що діється, з гумором, як я. Запевняю вас: так жити легше!»

P. S.   І гороскоп, виявляється, мене не підвів: «Ваш день буде насичений чудовими незабутніми враженнями».