«А, знаєш, Вірунько, ти така красуня… Рідкісна… – раз по раз клацаючи об’єктивом, захоплений Льонька осипав компліментами струнку чорняву дівчину, що позувала йому для зйомки. – Ось так-так. Отак. Молодчина. А тепер розкрийся – розстебни блузочку. Ну! Та чого ж ти… Покажи свою красу. Чого соромишся? Ти ж гарна. Нехай соромляться ті, у кого нема чого показувати…»

Фото з мережі Інтернет

Дівчина ніколи не позувала перед фотографом напівоголеною. І про цей новомодний стиль у фотографії мало що знає. До Льоньки Шапочнікова, знаменитого, відомого у всьому Союзі фотохудожника, її привела подруга («Щось заробиш собі, дурепо!»). Привела, кинула, а сама за мить щезла за дверима. Досвідченій манекенниці Льоньчин підхід до «розкриття» отаких недоторканих давно відомий …

«Нікого більше. Ніяких подружок. Тільки ти і вона… Ти до неї з ласкою, теплом, ніжністю, – вона потроху оговтається, заспокоїться і розкривається перед тобою, немов троянда з бутона», – любив розповідати друзям.

Відтоді у Льоньки й звичка закуповувати дорогі цукерки, вина, коньяки. Аби було в запасі. Про всяк випадок. То ж не що інше, як інструмент для «розкриття» красунь! Оця мить відкриття чогось неповторного, творча радість від вдало схоплених об’єктивом миттєвостей була найвищою насолодою Льоньчиного життя. Не міг дочекатися, коли проявить плівку, сліпав над тими знімками ночами… А ледь просихали світлини, трепетно брав кожну до рук, виносив на світло, довго роздивлявся і вже бачив її в ошатній рамі, або ж на сторінках модного фотожурналу… Кожній фотографії – своє призначення. Шкода тільки, що не все відзняте можна опублікувати. З дуже відвертими знімками Шапочніков усе ж не ризикував… Нерідко, згадуючи художню школу, брав до рук пензель і переносив зафіксовану на фото натуру в картину. У нього непогано виходило. І на таких картинах навіть тоді, за Союзу, можна було непогано заробити.

Гай-гай… Скільки ж їх, отаких зашарілих дівчаточок пройшло крізь його руки! Ви ж не подумайте чогось такого: далеко не з усіма моделями, котрі позували Льоньці для фото, він заводив романтичні стосунки чи й, бувало, заходив у близькість. О ні! Льонька змолоду був щодо протилежної статі вередливим і перебірливим. Він же не якийсь там простак неотесаний, а знаменитий Леонід Шапочніков! Знає толк у жіночій красі. Та й його самого вродою батьки не обділили. То чого б йому, перебуваючи серед отакого царства красунь, не обрати найвродливішої! Тож на материні докори про те, що вже пора було б зупинитися й одружитися, не зважав. «Та що ти, мамулько, встигну ще. Я ж іще молодий. А дівчат біля мене он скільки в’ється… Є з кого вибирати і завжди буде…» – заспокоював матір.

Насправді після першої ж спроби пожити із жінкою удвох збагнув, що сімейне життя не для нього. Спершу було солодко: ні до чого не зобов’язуючий флірт та цьомчики-перецьомчики… Ресторани, вечірки, зйомки, подорожі… Та не все ж тільки удвох треба бути. Тож за місяць-другий і почалося… Ревнувала мало не до кожної з моделей, поки аж не поставила питання руба: «Або я, або твоє фотографування!» Вибрав фотографування. Це ж бо його життя! А з тією красунею, Євою, здається, її звали, довелося розпрощатися.

Були згодом у Льоньки й інші жінки. Та чомусь жоден із романів до створення сім’ї не приводив. Коли ж стукнуло п’ятдесят, якось отямився: матір таки діждала невістки.

Як і всі Льоньчині закохання, Ванда, його законна дружина, була гарна. Що тут скажеш, модель. Зовнішність, як із картинки. Та тільки надто холодною видалася матері та краса. «Гордовита у тебе невістка, – казала сусідка. – І в хату ніколи не вступить. Льонька забіжить на хвильку, а вона на нього у машині чекає. Трохи затримається – вже сигналить.» «Та яка вже не є, аби лиш йому було добре, – відповідала матір. – Може, дасть Бог, ще й онучка мені народить…»

Не народила. Не захотіла вроди псувати, чи Бог не дав? Хто теє зна?!

Трапилася незабаром із Льонькою біда. Їхав із Києва, раптом за серце схопився, втратив свідомість. Люди машину зупинили, викликали швидку. Отямився в лікарні. Інсульт. Паралізувало, відняло праву руку й ногу. «Дякуй Богові, що живий, – заспокоює лікар. – Тепер доведеться по-новому навчитися розмовляти і ходити».

Став чоловік потроху оклигувати, з допомогою двох палиць поволі спинався на ноги. Сам собі жалюгідний. Щодня приходила матір, годувала сина з ложечки, як колись у дитинстві навчала робити перші кроки. Провідували й підбадьорювали друзі. Не було лиш коханої Ванди. І краше б не знати Льоньці, що за цією відсутністю любої дружиноньки криється. Замовчували всі друзі та знайомі від нього той секрет, як могли, та ось вже настав день, коли нічого не закриєш: із лікарні додому Шапочнікова виписують. І чекала на чоловіка та чаша гіркоти, яку мусив випити до дна. Дізнавшись про Льоньчин інсульт, його зіркова дружинонька заочно з ним розлучилась. Поки чоловік в лікарні до життя повертався, швиденько продала їхню двокімнатну квартиру, забрала Льоньчину машину і хто зна куди і з ким повіялась. Щоправда, проявила до Льоньки милість: Оскільки квартира усе ж таки за його кошт була куплена та й новенька «Тойота» чогось-таки варта, то через друзів передала на лікування дещицю грошенят.

Після виходу з лікарні розпочалося для Шапочнікова нове життя. Інвалідність. Скромна пенсія. І життя разом з матір’ю в защемленому просторі однокімнатної квартири. Льоньчина хвороба та Вандина зрада підкосили матір. Ще сам не оклигав, як упала старенька на його руки. Сам на сам, безпорадний, опинився з неміччю та бідою. Треба їсти готувати, з ложечки матір годувати, мити, щоденно прати й прибирати. Як не було, але якось справлявся. От тільки щоб до магазину чи до аптеки сходити, треба було просити сусідів. Сам із квартири виходити не ризикує.

Як була у Льоньки слава, грошенята водилися і здоров’я не підводило, було в нього чимало друзів, шанувальників його таланту. А нині усі минулі зв’язки розтанули, щезли разом з його блискучим і красивим світом. Слава Богові, сусіди трапилися милосердні. Допомагали матір доглянути. А після материної смерті стали Льоньчиними опікунами.

На доволі просторому балконі Леонід Шапочніков у теплу пору року практично живе… Його обличчя з відкритим чолом засмагло на сонці до чорноти, а довге сиве волосся вибілилось до білого… Йдуть вулицею люди – знайомі чи незнайомі – усі звертають увагу на цей колоритний типаж: красивий літній чоловік з довгим сивим волоссям і майже білою довгою бородою сидить з незмінною люлькою, пускаючи нагору сизі кільця диму…

Хто він, цей дивак? Художник? Мудрець? Чи може сам Господь? І мало хто впізнає у цьому бороданеві колишню провінційну знаменитість – Леоніда Шапочнікова. Годинами мовчки споглядає він за перехожими і думає свої думи. Вечорами милує зір художника чудовий захід сонця з пурпурово-синім небом. Та він його не фотографує. Нема вже на те снаги. Його кімната й так нагадує галерею. На усіх стінах його фотографії і картини. Дивляться із них на Льоньку жінки: серйозно і весело, грайливо-кокетливо, манірно, а хто й печально, із докором… Вродливі молоді обличчя у фас і в профіль. Десь розпущене волосся, десь запаморочливо красиві груди…

У цих портретах – усе його життя.

«Чи любив коли по-справжньому?» – роздивляючись фотогалерею, зненацька запитала якось одна із заїжджих журналісток (вряди-годи про Льоньку все ж згадують). «Звичайно ж любив», – потупившись, відповів Льонька. Проте розповідати не став. Не треба це нікому. Це його життя. І його, суто його, помилки.

Як пішла журналістка, думки проте все снувалися навколо заданого нею питання. І знову пригадалася тоді йому Вірунька. Її сірі очі, гарно окреслені кармінові вуста, за які, пригадує, колись називав її Вишенькою. Вона тоді не те що розкрилася перед ним, а навіть щиро його покохала. Коли б мав розум та не вчинив з нею так, то був би тепер значно щасливішим…

Залетить, було, як ластівка, на хвильку-другу в його гніздо, наповнить його радісним щебетом і за якусь часину його запущеної холостяцької оселі не впізнати. Повимиває все, попере його сорочки, їсти щось смачненьке приготує… Уміла створити затишок. І, здається, кохав її. Вродлива, ніжна. Та, головне, чиста, не зіпсована душа. Усе їй в ньому подобалося, знала і розуміла його життя й прощала навіть фліртування з моделями… Було б тобі, Льоню, одружитися з цією жінкою і радіти життю! Проте куди відомому Льоньці Шапочнікову така простачка з села! До вищих кіл, мовляв, не вхожа. Учителька. Манери не ті. Не міг тоді себе Льонька з Вишенькою у своєму творчо-діловому світі уявити. Мріяв про царицю. За поріг Віруньку виставив. Гріх який! Адже сталося це після того, як вона про вагітність йому на вушко, ніяковіючи, прошепотіла. Думала, що Льоньку цим ощасливить, плекала в душі надію на одруження, мріяла про весілля. А він натомість їй гроші в руки тицьнув: «Не треба, – сказав, – Вірунько, нам цього. Йди зроби аборт і не ганьби ні себе, ні мене».

Грошей не взяла. Мовчки зібралася й пішла… Ні сліз, ні докорів, ні її самої. Ніколи більше її не бачив. Шкодував. Ой, як шкодував потім за нею. Якби ж то хоч знати, як склалася її доля? А що, як не пішла на аборт, та народила?! Живе тепер десь у світі його син чи дочка… Коли б то знати… Змахуючи непрошену сльозу, у своїй немочі Льонька тепер картає себе… Ще й як картає… Не довелося б йому тепер, хворому й немічному, на самоті віку доживати… Мав би тепер турботу, догляд, домашній затишок, а головне – спокій у душі… «Прости мені, Вишенько…» Коли б тільки могла почути. Став би перед нею на коліна. Ноги цілував би. Може б пробачила. Прилинула…

Минали місяці. Льоньчин світ все більше замикався у чотирьох стінах. Все рідше приходили для зйомки дівчата. Звузилося коло друзів. Ще чекав резонансу від виставки, на яку спромігся завдяки давньому товаришеві. Чого чекав? Люди подивилися на його світлини, сказали кілька схвальних слів, колеги позітхали, поплескали по плечу - тримайсь, мовляв, - та й по всьому.

З виставки таксівка знову повернула Льоньку в його скромні самотні пенати. Приходила, щоправда, наступного дня одна журналістка. Казала, що вразила її виставка. Дивилася на світлини та картини, розпитувала про все. Статтю потім написала. А він навіть не відкрив тієї газети, яку завбачливо принесла й поклала перед ним на журнальний столик сусідка тітка Марія. Нецікаво. Все втратило сенс. Не стало інтересу ні до фотографії, ні до малювання, ні до життя. Купою лежали на столі так і не розкриті, нечитані газети, фотографічні журнали, а Льонька з цигаркою лежав навзнак і тупо дивився у стелю. Власне, оця згубна звичка та ще чарчина, до якої прилучився, намагаючись притлумити гіркі думки, розвіятися чи то забутися й довела Шапочнікова до згуби.

***

Того дня Віра Михайлівна йшла зі школи раніше звичного. Було в неї у цей день усього лиш два уроки. Телефонував син, питав, коли вона буде вдома, а вона не поспішала: у такий сонячний осінній день хотілося побути наодинці, пройтися, насолодитися золотою осінню. Спогади повели жінку в трохи іншому напрямку – давно знайомим провулком. Біля знайомого під’їзду якась дивна метушня. Бігають зі шлангами пожежники, стоїть машина швидкої допомоги. Зібралося чимало людей.

-Що тут сталося? – передчуваючи щось дуже недобре, поцікавилася Віра Михайлівна у першої стрічної жінки.

-Біда! – відповіла та. – Чоловік згорів.

-Який поверх? Шостий? – Розпихаючи людей, мов несамовита мчалася Вірунька на той колись такий звичний шостий поверх. Не йняла віри, не хотіла чути про що говорять люди. Проте ось вони знайомі двері. Вони розчахнуті навстіж. В їдкому диму зяють чорною обвугленою порожнечею… Вбігла і враз зупинилася. Заціпеніла. Бодай не бачити такого і в страшному сні: впоперек тліючого дивана розпластане таке ж обвуглене тіло чоловіка. Стоять з опущеними руками, не розпаковуючи своїх аптечок, люди у білих халатах. Вони вже тут нічим не зарадять…

Дотла згоріли усі світлини, картини, книги. Усе, чим жив чоловік, радів, чим пишався.

Ох, Льонько-Льонько… А могло ж бути все інакше…

На пожарищі життя колишньої містечкової знаменитості без слів і сліз заціпеніло стояла та сама жінка, перед якою ще вчора він так хотів упасти на коліна, щоб вимолити прощення…