Напередодні нового року в Рівному передсвятковий колапс на вулицях: автомобільні корки і у нас вже як у мегаполісі, а на ринках та у самому громадському транспорті не пропхнутися. Люди з пакетами продуктів, незважаючи на передсвятковий час, чомусь не виглядають щасливими, скоріше роздратованими. Вочевидь – високими цінами на продукти, браком коштів, яких бракує у більшості тих, хто обходить сьогодні м’ясні ятки та тільки зітхає.

В ці дні так хочеться десь взяти гарного настрою. І той настрій шукаєш у собі. Намагаєшся думати далебі не про ціни й не про гроші, а про щось позитивне. Хоча пейзажі за вікном на романтичний настрій геть не надихають. Чомусь не постаралася королева Зима ні на сніг перед приходом нового року, ні на яскраве сонечко та синє небо. Від цього люди також похмурі й роздратовані. На обличчях у багатьох жінок, на які споглядаю в транспорті, читається втома і навіть депресія.

«Жіночко, жіночко!» – хтось незнайомий, штурхаючи у плече, силоміць витягує мене від думок назовні, просить переставити пакет. Це «жіночко» таке звичне звертання, що його бува й не помічаєш. А сьогодні воно чомусь чіпляє. Хоча я й справді жінка, але здрібніло-пестливе звернення «жіночко» чомусь неминуче асоціюється в моїй уяві зі змученою, обвішаною тяжкими сумками особою жіночої статі, яку так забило своїми клопотами життя, що єдине її бажання – впасти і виспатися.

От вже третій десяток літ минає, як ми вийшли з Союзу, Україна стала державою, українці стали їздити в Європу, бувати у багатьох країнах та спостерігати побут інших народів. Це б мало на нас вплинути, спричинити зміни внутрішні в нашій ментальності. Проте чомусь у нашому домі особливих змін не спостерігається. Чому? Чому напередодні свят ми бачимо все той же типаж: ту ж саму, нав’ючену немов верблюд «жіночку», яка тримає на своїх плечах усю ношу сімейних клопотів, нерідко п’яницю-чоловіка, а ще мусить витримувати тягар професійної відповідальності.

Колись, пригадую, довелося мені їхати у міському тролейбусі, де енергійна грудаста білявка-кондуктор, очевидно, бажаючи сподобатися водієві й усім пасажирам, доволі звучним дзвінким голосом без кінця повторювала: «Жіночки, мужчінкі, дєвочкі, мальчікі, передавайте на проїзд!» Пишу так, як це викрикувалося. То виголошувала усю фразу разом, то прискіпувалася до представників кожної з названих категорій зокрема. Її голос лящав у вухах так, що хотілося чим швидше вистрибнути з цього клятого громадського транспорту і йти пішки. Така бурхлива активність викликала у «мужчінок» і «мальчіков» та «жіночок» дружній регіт, проте далі сміху не пішло: ніхто не заперечив щодо непристойності такого звертання, що воно принижує і свідчить про низький рівень культури, а головне – брак гідності.

Коли на початку нашої незалежності, деякі більш освічені категорії нашого українства згадали, що і у нас, як і в багатьох інших культурно розвинутих народів є загальноприйняте шанобливе звертання «пане», «пані», «панянко», або ж «добродію» чи «добродійко» та більш народні – «дівчино», «парубче», «молодице», «чоловіче», то прищепилися ці звертання лише тому рівні, де люди були готові їх прийняти.

Коли ви прийдете на мистецьку вечірку, де збираються художники, поети чи співаки, або ж завітаєте на корпоратив до бізнес-спільноти, до вас там навряд чи звернуться – «жіночко». Проте коли до жінки звертаються – «пані», а вона у відповідь роздратовано відповість «яка я вам «пані», то таку жінку надалі не тільки словом «пані» не називатимуть, її й не поважатимуть. Бо як поважати, коли вона сама себе не поважає? Аж надто сильно в’їлися у свідомість, передаються генетично у спадок новим поколінням колишні радянські стереотипи поведінки. Нас навчали в радянській школі, що усі пани – то нероби, кляті поміщики й капіталісти і їх треба гнати поганою мітлою. І гнали. Не доведи, Боже, ще раз пережити ту страшну історію.

Ще наші батьки пригадують, як на вулиці та у транспорті до людей зверталися так, як тепер у тюрмі – «громадянин» та «громадянко», а найбільш поширеним було звертання «товариш». Сьогодні коли б торкнув за плече незнайомого в автобусі та назвав «товариш», то він би напевне відповів: «Який я тобі товариш?» Тож залишилися лише такі собі безликі жіночки й навіть не чоловіки, а «мужчінкі» та ще «дєвушкі» – наслідок зрусифікованої свідомості.

Де ж наша гідність, панове? Коли вже так дратує нас звернення «пані», «панна» чи «пан», а ми ж ніяк не пани, то ось скоро Різдво й коли у вашу оселю вступлять колядники, почуйте колядку, її зміст та зверніть увагу на звернення до господаря, господині та їхньої дочки. «Чи дома-дома пан-господар?» – питається у колядці. А його «жона – ясная пані», а його донька – «красная панна».

В колядках та щедрівках зафіксована наша найдревніша народна традиція, яка навіки зафіксувалася у народній творчості. А ми за страшне двадцяте сторіччя її втратили і самі незмірно змаліли.

Революція Гідності, на жаль, нам гідності не додала. Трохи розправили було плечі, а коли надії не справдилися, плечі знову в нас опустилися й ми почуваємося не шанованими господарями свого життя – а підневільними людьми, навіть не народом, а так собі населенням, з яким корумпована влада витворяє такі експерименти, наслідки яких читаються на наших обличчям печаттю втоми та депресії. Наша уражена гідність, або її повна відсутність виражається у всьому.

У тому, як себе позиціонуємо в суспільстві, як дозволяємо себе називати, як хилимося та запобігаємо перед кожним чиновником, тицяємо згорнуту купюру в кишеню нахабному лікареві, будь-якому начальникові, несучи йому данину, а увечері біля телевізора хихикаємо, коли того начальника упіймали на хабарі. Така поведінка і така психологія є рабською. Як і звертання «жіночко» чи «мужчінко», яке ми терпимо й дозволяємо, аби нас так називали. Стерпіла таке звернення і я. Мовчки пересунула свій пакет, проковтнувши слово «жіночко», хоч і зачепило. Мулько. Некомфортно. Проте не хочеться нікого зачіпати, бо люд такий наелектризований, що конфлікт може розгорітися на голому місці. Перед святом не час. А може це просто виправдання? Ми ж бо завжди самі себе виправдовуємо, чому не діємо так як би належало, а чинимо, як завжди. 

Проте чи варто очікувати змін згори, коли ми самі в собі елементарної гідності не маємо?