На східній околиці Рівного до 1957 року було село Видумка. Територія Видумки простягалась від краю нинішнього автовокзалу до вулиці Граничної, яка й була граничною лінією міста, та до сучасної вулиці С.Бандери. За переказами, назву Видумка мав заїжджий двір, який знаходився при роздоріжжі поруч із кладовищем «Грабник». Центр села був у районі сучасної школи № 12. Видумка мала два хутори – Басівщина і Сосонки, що знаходились поруч з автотрасою на Київ.

Була й Видумка-2 (сучасний район вулиць Глибокої, Слави, Вротновських). Саме про Видумку Другу та урочище, що знаходилось поруч і мало назву Пекарувщина, залишила свої спогади корінна рівнянка Зоя Олександрівна Ніколаєвич (Нестерова), яка все життя прожила у старенькій батьківській хаті на вулиці, яка нині носить ім’я Вротновських, а донедавна мала ім’я Макаренка.

Десять років тому Зоя Олександрівна відійшла у кращий світ, а її спогади, записані у 2007 році, є цікавими сторінками історії Рівного.

У 1930-і роки господар Козуб, який жив на вулиці Дубецького (сучасна вул. Пушкіна) став продавати землі на північній околиці Рівного. Ділянки на горбах купувала біднота, хоча ціна на землі була доволі високою й придбати її могли лише люди, які мали польське громадянство. Пані Зоя розповідає, що її батьки за придбану на пагорбі ділянку заплатили 300 рублів золотом (в еквіваленті тоді 1,5 злотих коштував пуд зерна). А поруч було урочище Пекарувщина. Найстарішою в цьому районі була вул. Глибока, яка й донині носить стару історичну назву. Вулиця проходила під горбом, немов занурюючись у провалля, і тяглася між крейдяними урвищами від колишньої Житинської (тепер – вул. Гагаріна) до р. Усті. Тут споконвічно були крейдяні поклади, які виходили на поверхню, й дорога, що не мала твердого покриття, була порізана весняними потоками та літніми зливами на глибокі білі западини. Першою на пагорбі на початку 30-х рр. стали забудовувати дерев’яними будиночками сучасну вулицю Вротновських. І тоді цей район отримав назву Видумка-2. До 1957 року вулиці, від яких до центру міста йти лише 10 хвилин, відносились до села Видумка, а їх мешканці не мали паспортів і не вважались містянами.

Поселились тут українці Ніколаєвичі, Дзіваки, Шишкови, Риндюки, поляки Глимбоцькі, Тревелі, Броцькі, Зімбіцькі, Клімчаки, Кіташевські, Анчновські. Кожна сім’я займалась власним господарством і заробляла на хліб насущний як могла.

Батько пані Зої Ніколаєвич Олександр Михайлович був родом зі східної України і громадянства Польщі не мав. Мама Ірина Мартинівна була родом із с. Шубків, де її батько Мартин Ярмак був сільським вчителем. Троє дітей Ярмаків вчилися у Рівному. Ірина закінчила тут у 1918 р. жіночу гімназію і одержала атестат з «тризубом», бо саме тоді влада у Рівному була в руках Центральної Ради. Вона здобула освіту вчителя, але з приходом польської влади українцям одержати роботу вчителя було неможливо.

 Зоя Ніколаєвич, 1954 р. Фото з сімейного архіву

З розповіді З.О. Ніколаєвич:

«Мама спочатку мусила їхати до Варшави і там екстерном складати іспит з польської мови, яку вона раніше не вчила. І все ж, заплативши 5 тис. злотих, склала той екзамен. Потім польська влада заборонила працювати вчителям-українцям у волосних центрах. Зрештою і у селах стали польські школи. Отож у Рівному мама не могла працювати вчителем, бо то було повітове місто. Нам, трьом донькам, батьки дали освіту. Ми вчилися у Рівненській російській приватній гімназії, яка знаходилась на вул. 13 дивізії (тепер вул. С.Петлюри). До 1939 року я закінчила чотири класи гімназії. Повний гімназійний курс складав початкову школу, гімназію і два роки ліцею. Батьки платили за нас 30 злотих в місяць. Коли б вчились у польській  школі, то навчання було б безкоштовним, але наш батько не сприймав чужої мови, не приймав польського підданства і сподівався повернення на свою батьківщину. Тут їх змусила жити революція».

Спомини пані Зої переносяться у страшні роки Другої світової війни.

«На початку 1944 року у Рівному зосередилось чимало відступаючих німецьких частин. Німців стали розміщати по хатах, а людей просто виганяли на вулицю. В будинку, що поруч з нами, поселився есесівський офіцер. Тут саме розташувалася частина їхніх зв’язківців і нам підселили Георга, родом із Гамбурга. Він був із робітничої сім’ї, 1923 року народження. Хата в нас була старенька, одна кімната і кухня, але Георг не став нас виганяти. Сказав, що нам усім вистачить місця. Його два брати загинули на східному фронті, а батько поліг у Франції. У Гамбурзі залишилася лише мама. Він мав фото своєї хати з собою і показував нам. Просив мою маму, щоб потім написала його мамі в Гамбург, що він був тут. Мабуть відчував, що загине. Іноді давав нам слухати радіо. Ми чули Москву. Хтось стукав по залізу, щоб заглушити голоси з радіо, а Георг робив із картонного портрета маршала Ромеля рупор, прикладав до приймача і ми, затамувавши подих, притулившись до того рупора, слухали новини. Послухаємо Москву, розправить наш квартирант портрет Ромеля і каже: «Маршал спить». Одного разу Георг врятував мене від розправи есесівця. Той зламав маленькі деревця, що до війни ще посадив батько, а я злісно німецькою мовою назвала його «сліпим собакою» (він був в окулярах). Георг притьмом заштовхнув мене в хату, чим і врятував мене від злого есесівця. Цей німець був добрий, веселий і розумний… Тоді я зрозуміла, що німці були різні.

У Рівному була така організація «Пакетаукціон», яка займалася відправкою до Німеччини продуктів і різних речей. Вже наприкінці свого панування у Рівному німці примушували наших людей пакувати посилки. Там, де нині Театральна площа, звалили велику купу зерна. Вже не могли його вивезти, але щоб те зерно не дісталося людям, облили його гасом і підпалили. Люди ходили в «Пакетаукціон», щоб заробити якийсь харч, а у нас не було кому йти, то Георг поїхав туди кіньми і привіз нам зерна, цукру, мішок гороху і велику кількість пакетиків шампуню. Ми тоді й не знали, що це таке. Він радив нам цей шампунь продавати, а ми у ньому прали білизну. Георг казав: «Якби я хоч трохи знав російську чи польську мову, то лишився б тут, най би я потім потрапив у полон». Сестра добре знала німецьку мову і спілкувалася з ним. Він добре відчував, що німцям вже капут. Це вже був не той німець.

На початку 1944 року їздили німці по місту на машинах і оголошували, що все населення Рівного має зібратися на майдані в центрі, там, де зараз Театральна площа. Люди мали взяти з собою якусь кількість їжі, необхідні речі. Ми ж добре пам’ятали про розстріл євреїв, яким теж веліли зібратись на майдані. І всі жителі нашої невеличкої вулички Видумки (було тут всього декілька хат) вирішили туди не йти, бо знали, що нас чекає смерть. Я більше ніколи у своєму житті не зустрічала такої одностайності, такої душевної доброти, яка була між нами в той момент. Спочатку сусіди мали намір сім’ями виходити в поля. Стали збирати харчі, ділитись одне з одним останнім провіантом, клумачки дали навіть маленьким дітям. А було тоді холодно, це ж зима. Вирішили виходити з дому о 4 год. ранку. Та коли чоловіки пішли подивитись той напрямок, то побачили величезний протитанковий рів (його викопали ще 1941 року). Там через кожні 100 метрів стояли німецькі кулеметники. Куди було йти? Видумці мусили залишитись, але спершу вирішили врятувати чоловіків, бо їх схопили б першими. На подвір’ї у Шашкових був великий підвал – ось туди і сховались наші чоловіки. Зверху поклали ганчірку, полили її нафтою, поставили на ляду ліжко, де лежала стара хвора бабця, а на вході до двору написали великими літерами «Тиф!». Німці дуже боялися цієї хвороби й сюди не зайшли. Так врятували чоловіків нашої вулиці. Ми були тоді всі, як одна родина. Ніколи більше я не зустрічала такого єднання. Ці німці постояли біля нас десь тиждень, а потім їх змінили частини, що відступали. Ніхто з нашої вулиці на площу не пішов. Хто ж із міських жителів пішов, то вже й не повернувся. Багато людей, які жили на окраїнах Рівного, наказу німецької влади не виконали.

На початку лютого вже фронт наблизився до Рівного. На Видумці-2, саме там, де зараз вул. Слави, стояли радянські зенітні батареї (було їх 6 чи 7), а на сучасній вул. Вротновських був військовий штаб. Обслуговували зенітки в основному дівчата. Вони стріляли по німецьких літаках, які зі львівського аеродрому прилітали сюди бомбардувати. Зенітки стріляли вгору, а їх бомбили на землі. А ми тут жили – куди нам діватися? Тоді нам штабісти сказали, щоб помалювали всі хати чорною сажею, бо бомби скидали вночі. Німці скидали такі ліхтарі на парашутах і було так страшно від того зеленкуватого освітлення. Адже ми знали, що після спущеного зеленого «світильника» почнуть вибухати бомби. Ще нам веліли викопати сховища, одне на декілька хат, щоб під час бомбардування ми туди ховалися. Так тривало від початку березня і до тих пір, доки не звільнили наприкінці липня Львів».

Друга Видумка вже стала далеким минулим. А щодо окопів, то ще декілька десятків років тому рівняни могли бачити ті окопи й рови, які з часом затяглися зсувами. Там проходило дитинство народжених після війни мешканців Видумки і Пекарувщини, які влітку влаштовували гру «у війну», а взимку з'їзджали на лижах та санках, не відаючи про те, що саме тут і пройшла та сама страшна війна. Сьогодні все це зникло, бо виріс на колишніх окопах новий житловий масив «Північний».

Євген Наглюк на вул. Макаренка. Рівне, 1960 рр.Фото з мережі Інтернет

Подружжя Нестерових. Рівне, 1940-ві рр.

Подружжя Нестерових на вул. Макаренка. Фото 60-х рр.

Марійка Ніколаєвич, старша сестра Зої. Фото 20-30-х рр. Родинний архів.