Рівне у спогадах. Священик Григорій Коршун
Автор : Галина Данильчук
Священики завжди були в суспільстві людьми шанованими. Їх авторитет тримався в громаді на їхній високій духовності й моральності, на добрих вчинках.
Священик Григорій Коршун був настоятелем Свято-Воскресенського собору в Рівному саме в той страшний час войовничого атеїзму, коли радянська влада познущалась над рівненською святинею. Спочатку зруйнували дзвіницю, а потім закрили храм для віруючих, знищили його внутрішнє убранство, зняли хрести на банях і перетворили собор на склад. Це був надзвичайно болісний час для священика, який служив тут з 1948 року і був шанованою людиною не лише серед своїх парафіян, а й серед громади міста.
Про життя о. Григорія і його оточення, про Рівне, яке пам’ятає, розповіла його донька Марія Григорівна Крупко, яка нині мешкає у Рівному в тій же батьковій хаті на Грабнику.
«Мій батько Григорій Коршун за національністю білорус. Він народився у 1901р. в с. Баклаї Гродненської області, що за 15 км. від Литви. Навчався він у Вільнюсі, там закінчив гімназію, а потім православну семінарію. Щоб вчитися, він змушений був важко працювати на землі.
Мама моя – Євгенія Степанівна – теж за національністю білоруска, вона з Давид-Городка з досить інтелігентної сім’ї. Один з її дядьків – Семен був священиком, а другий – Олександр був начальником залізниці спочатку в Санкт-Петербурзі, а потім у Ризі. А тато, коли був семінаристом, прислуговував у о. Семена. Там і познайомився з мамою, якій на ту пору було лише 15 років. Священик, щоб бути рукоположеним на престол, має бути одруженим. От і висватали вони мою маму, приписали їй ще один рік, і одружилися у 1923 році. Тато був старший від мами на 7 років.
Перший приход батько одержав у Радівонішках Гродненської області. Він був дуже грамотним священиком, проповіді казав розумно, дохідливо. І хоча тоді була польська католицька держава, та все ж коли приїжджали якісь високопоставлені чини, то батька кликали, щоб він вітальне слово сказав.
Мій старший брат народився там у 1929 році. З малих білоруських сіл у 1935 році батька перевели служити на Волинь, у містечко Любашів. Там люди його дуже любили – і поляки, і євреї. У Любашеві ми жили в райській садибі – навколо вишневий садок, вся хата обвита виноградом і всюди вулики-колоди – батько дуже любив бджіл. Він був людиною з села і обов’язково в городі мали рости боби.
У 1939 році народилася у батьків я, а як почалась війна у 1941-му, народився мій молодший брат.
У війну батько переховував і єврейські сім’ї, і польські, і партизанам допомагав. Якось у клуні сховалася ціла єврейська сім’я, то бабуся наварить їсти і їм відро несе, ніби свиням, щоб ніхто не дізнався. Бабця була дуже неспокійна до чужої біди. Сухарі з хліба для них сушила. І мама така ж була добра і гостинна. Де б ми не жили, у нас в хаті завжди було повно людей. Мама завжди якісь посилки відправляла нужденним.
Під час війни потрапила в церкву бомба і зруйнувала її, то тато їздив служити в інші села за декілька кілометрів.
Коли через село йшов фронт, то селяни погрузили нас на підводу і повезли в якесь село подалі. Господь нас беріг. Допомагали всім і нам допомогли люди.
Після війни, у 1946 році, єпископ Варлаам забрав батька в Луцьк настоятелем Свято-Троїцького собору. Одночасно батько був викладачем Луцької семінарії, викладав гомілетику і катехізис. Жили ми сім’єю, яка складалася з шести чоловік, на квартирі в одній кімнатці на 3-му поверсі неподалік собору.
Владика Панкратій дуже любив мого батька, тож у 1948 році перевів його до Рівного у Свято-Воскресенський собор, де він був призначений настоятелем і Рівненським благочинним.
Ми поселились в будинку біля собору. Цей будинок стояв там, де потім збудували Будинок одягу, а тепер там ТЦ «Злата плаза». Було там три церковні будинки. Будинок для священиків був одноповерховий, але достатньо великий. Мали ми кімнату, столову, кухню, спальню, гостинну кімнату для владики. Тут була навіть ванна кімната. Було ще дві кімнати, в яких розміщувалась канцелярія священика.
Тоді у соборі служили три священики – о. Микола Бондарчук, о. Віктор Ракс і мій тато.
Коли батько служив у соборі, служба була завжди величною і проповідь батька була дуже змістовною, доступною для сприйняття простим людям. Інтелігенція теж поважала батька і тяглася до нього. Так затоваришував він із відомим у Рівному лікарем Борисом Квашенком, який був прихожанином Воскресенського собору. У 1953 році батько сильно захворів, у нього була виразка шлунку і він просто вже помирав. Люди приходили з ним прощатися, а на нас трьох дітей дивились вже як на сиріт. Борис Квашенко поклав батька в лікарню, підлікував, а потім зробив операцію і тато ожив. Все життя наші сім’ї були з Квашенками-Подобедами в дружніх стосунках.
Коли почали закривати собор, батькові було дуже погано. Він зрозумів, що з храму нічого не зможе винести, щоб врятувати від нищення. Викидали на вулицю все церковне начиння і палили. Це я пам’ятаю. Ключі від церкви були у старости і «двадцятки». Старостою тоді, здається, був Зелінський. Він був ковалем і мав свою кузню десь на Двірці, називали ми його по-дружньому «Зельоня».
Ось соборного старосту викликали в обком і наказали віддати ключі. А батькові лише сказали: «Собор закритий». Йому запропонували йти служити в церкву в Басів-Кут чи в Успенську на вул. Шевченка, а ні – то нічого більше не одержить. А в батька було нас троє дітей, яким ще його допомога потрібна була. Він пішов служити у Свято-Успенську церкву. В соборі батько прослужив з 1948 до 1961 – 13 років. В Свято-Успенській церкві ще прослужив 20 років.
Батько був інтелігентним, розумним грамотним, з розвиненим почуттям гумору. Люди іноді казали, що він абсолютно світська людина. В нашому домі часто була в гостях відома у Рівному лікар Тетяна Ускова, яка була завідуючою хірургією, вона завжди захоплювалась батьком. Мойсей Шапіро – завідуючий обласною неврологією, вони з дружиною часто заходили до нас в гості. Товаришував батько з священиком і травником Михайлом Носалем, правда лише два роки до його кончини у 1950-му. Я батюшку Носаля теж добре пам’ятаю. Був у нього такий сірий плащ, підбитий якимсь хутром, валянки і глибокі-глибокі калоші. Ось таким він мені запам’ятався. Часто до нас приходила і його донька Тетяна Носаль. Красива була, талановита до малювання, дуже схожа на свого батька о. Михаїла. Вона приходила до нас і могла сидіти з мамою цілий день, вести якісь розмови.
У нас завжди була повна хата людей. То якась артистка, яку вигнали з театру і вона живе в чужих людей, приходила обідати, то діти сусідські до мами на смачненьке. А я, щоб не заважати, вчила уроки на стільці.
Дома у нас все було строго: піст, свята, молитва зранку і ввечері.
Як закрили храм, то будинок біля собору ми теж змушені були залишити. З села перевезли стару дерев’яну хату і склали її ось тут, на Грабнику.
Мій старший брат Юрій був інженером залізничного транспорту, а молодший Микола – лікар-педіатр. Миколі було 24 роки, коли він трагічно загинув в автомобільній аварії, коли їхав за викликом до хворої дитини по слизькій дорозі. Його поховали на старому Дубенському кладовищі біля церкви.
Я ж у Рівному закінчила школу № 5, яка спочатку була на вул. Червоноармійській (тепер – вул. С.Петлюри), а потім на вул. Пушкіна. Класною керівничкою у нас була фізик Ксенія Захарівна Жадан, яку ми дуже любили. Хоча в мене батько був священик, до мене відносились дуже добре і я закінчила школу із медаллю. Це вже потім мені розповіли, як не хотіли в міськвно давати відзнаку дочці священика. У 1962 році я закінчила медичний інститут у Львові. Працювала у залізничній санстанції у Рівному, яка знаходилась на вул. Пересопницькій».
Пані Марія переноситься у своїх спогадах у минулі часи, коли все було по-іншому, бо це була інша країна, але в ній жили і залишили добрий слід наші батьки і діди, про яких маємо знати, яких маємо пам’ятати.
Фото надані дочкою священика Григорія Коршуна - Марією Григорівною Крупко
Джерело: RvNews
Подаруй книгу воїну: в Рівному триває важлива волонтерська акція 
