Торік у квітні в  Підгайцях відправляли незвичний чин похорону – дружина Володимира Гриняви, виконуючи  прижиттєвий заповіт коханого чоловіка, доправила урну з його прахом із Москви  у село, куди часто линули думи щирого українця, де останній земний притулок знайшли його тато Андрій Трохимович і мама Ольга Кіндратівна, де мешкає сестра Ніна Андріївна з сім’єю, де колись Володимир у родинному колі заквітчував душу барвами ріднокраю і насолоджувався музикою сердець любих односельців.

«Як умру –  на батьківщині поховайте…»

Чин похорону звершив настоятель місцевої церкви Івана Богослова, благочинний церков УПЦ Київського патріархату о. Володимир (Левандовський), а скорботні миті прощання з білим світом учорашнього москвича  із родини Гриняв-Воїнових розділила запечалена  підгаєцька громада… 

Малий Володя із сестрою.Фото з родинного альбому

Володя Гринява з батьками

Пазли долі людини  інколи так складаються, таку життєву композицію змоделюють, що найталановитіший провидець не передбачить. Мабуть, змалку уродженець Аршичина Володя Гринява не думав, не гадав, що  життєві стежини заведуть його далеко-далеко від рідної хати. Не припускав цього у шістдесятих—сімдесятих роках минулого сторіччя, коли намотував кілометри до Хорупанської восьмирічки і Млинівської десятирічки , коли згодом освоював фах шофера в райцентрі, коли служив в армії у Житомирі.

Володимир Гринява і юні армійські та зрілі роки. Фото з сімейного альбому

Тривала московіада

Крутий поворот у  долі Володимира стався уже після армійських буднів, коли  відвідав у Москві родича Володимира Семенюка  – уродженця Ужинця.

Гостини завершилися багаторічною московіадою... Фото з родинного альбому

Гостини завершилися багаторічною московіадою: у білокам’яній наш земляк закінчив автотранспортний технікум, згодом влаштувався механіком в одному з підприємств столиці Росії.

Весілля Володимира та Надії Гриняв. Фото з родинного альбому

Там  у вирі шаленого кохання одружився з уродженкою Замосков’я Надією, у шлюбі з нею дали життя двом синочкам-соколам – Андрію і Костянтину. Старшого сина назвали в честь батька Володимира Андрійовича: любе ім’я татуся для новоспеченого москвича було додатковою життєвою опорою і духовним зв’язком із рідною Україною. Цікаво, що московське сімейство Гриняв було одним із небагатьох у столиці сусідньої держави, в якому в родинному колі функціонувала українська мова.

Сина назвали Володимиром. Фото з родинного альбому

 Майже щоліта Гриняви  після  залюдненої Москви гостювали  на неозорих полях душі неня і мами, сестри і родини в Підгайцях. Дружина і сини купалися в благодатній оазі мальовничого довкілля, причащалися щирістю місцевих людей і у своїх оберегах нагромаджували кавалки козацької ментальності, а в серцях защіплювали український дух. Андрій і Костя оволоділи мовою татової родини ще в Москві, і це тішило серце батька. Лінгвістичні здобутки дружини були не такими врожайними, але і її філологічний прогрес простежувався, як кажуть, неозброєним оком. 

На поклик Вітчизни 

А коли на мапі світу синьо-жовтими барвами заяскравіла незалежна Українська держава, у родині почали виношувати наміри переїхати в Україну. Володимир Гринява матеріально комфортно почувався в столиці Росії: здобув там професійний авторитет, його шанували не тільки колеги по роботі, а й громадяни, котрі серцем оцінювали багатство його душі. Однак тонка і чутлива душа українця-патріота не приживалася на чужині, її постійно ятрив щем розлуки з отчим краєм, манила мамина вишня, вабила рідна Україна.

Володимир Гринява в Росії. Фото з родинного альбому

Зваживши на арґументи глави сім’ї, родина у 90-х роках XX сторіччя таки переїхала  в Україну і оселилася у Львові, обмінявши московську квартиру, налагодила побут, поволі обжилася. Здавалося, що все буде добре – у рідних місцях і стіни мали б допомагати. На жаль, вийшло навпаки. А найболючіше дошкуляло безробіття: чисельні спроби працевлаштуватися завершувалися безрезультатно. У 90-х  роках промислові підприємства якщо і не закривалися, то відчутно скорочували  потужності і зачасти навіть висококваліфіковані кадри залишалися за бортом виробництва. Як прикро, що в цю пору вітчизняні чиновники холоднокровно ігнорували долі сотень і тисяч українців, які на патріотичному ентузіазмі з усіх усюд  поверталися у рідні гнізда в надії підсилити країну власним потенціалом, щирими намірами служити їй до останнього подиху. На жаль, їхні поривання зачасти розбивалися в холодні й цинічні мури  байдужості чинуш-«врємєнщиків», у відсутність виваженої державної позиції щодо цього гострого суспільного кута.

 Гриняви мужньо сприйняли такі випробування  і всіляко намагалися втриматися на плаву в українських реаліях. А згодом, як і тисячі мешканців західноукраїнських міст і сіл,  почали виїжджати на заробітки, зокрема і в  …Москву. Парадокс та й годі! Володимир Андрійович і Надія Іванівна настільки просякли заробітчанськими мандрами, що певною мірою звиклися з такими життєвими розкладами. Однак спокою не давало така обставина:  допоки тато з мамою гарували у Москві, сини самі  хазяйнували у Львові. Звісно, така родинна філософія не могла влаштувати подружжя, відтак  після кількарічних заробітчанських вояжів на сімейній раді ухвалили рішення: в пору, як кажуть, повертати голоблі назад у білокам’яну.

І сімейство знову оселилося в Москві. Жили-поживали і горя не знали, хіба що тиснула на серце туга за батьківським краєм, за любою і милою Україною…

 У білокам’яній переймався Україною

А потім розпочалися події осені-зими 2013-2014 років і наступні за ними сторінки новітньої історії  нашої країни. Один із племінників написав у Фейсбуці:

– Слава Небесной сотне!

Відтак невдовзі не забарився запит:

– А что это за сотня? Цікавий дописувач одержав відповідь:

– Кому надо – тот знает.

Про відданість Володимира Гриняви своїй Вітчизні свідчать багато нюансів його життєпису. Скажімо, у ході російсько-української війни він зібрав чималу суму коштів для бійців Української армії, які на Донбасі відстоюють державний суверенітет і територіальну цілісність України. Запрошував у гості  сестру, аби через неї передати кошти. На жаль, тоді з поїздкою не склалося – сестра не змогла виїхати на територію  держави-агресора. А згодом з'явилися інші клопоти…

Ще такий важливий  факт: з подачі дідуся онука нарекли Степаном – ім'ям для українців культовим.

Коли Володимир захворів і невидима печать смерті щомиті нагадувала про скорботний фінал,  наш земляк заповів поховати його прах на батьківщині. Усвідомлював: у розпал війни провести труну з тілом через кордон буде проблемно, тож погодився на кремацію.

Москвича відспівували у вишиванці

Дружина виконала заповіт чоловіка. В одній із церков Москви  у кінці жовтня 2016 року священик відправив чин похорону водночас із п'ятьма покійниками: посередині храму велично стояла труна з тілом Володимира у вишиванці, яку прикрашала подушечка з вишита українським орнаментом, а поряд у храмі – чотири  гроби з покійницями.  До речі, родина підібрала і синьо-жовтий колір труни, але ніхто  не дорікнув.  Можливо, ніхто й не втямив, які то важливі барви для українців.

Після чину похорону процесія направилася до крематорію…

Урна з прахом господаря перебувала в квартирі, в кімнаті Володимира Гриняви до квітня 2017 року, коли дружина Надія вирушила з печальним вантажем на Рівненщину. На кордоні російський прикордонник поцікавився метою візиту в Україну:

– Еду хоронить мужа! – почув  відповідь…

Чи багато знайдеться серед нас заряджених такою потужною патріотичною енергетикою, яку випромінював у далекій Москві Володимир Гринява? Без твердого підґрунтя батьківщини він на чужині не розтринькав цінного дару, всотаного з молоком матері, і зберіг у своїй душі вічний український простір.