Одна з непривабливих сторінок новітньої історії Української держави - масовий виїзд співвітчизників на заробітки за кордон. Зачасти позбавлені можливості працевлаштуватися і забезпечувати свої сім’ї вдома, громадяни нашої країни впродовж останньої  чверті сторіччя активно шукають кращої долі, як у нас кажуть, за бугром. Залишимо вітчизняним  дослідникам з’ясовувати точні цифри  емігрантів-заробітчан з України, водночас спробуємо проаналізувати, як на мене, вимушене явище для громадян України, але ганебне для країни на прикладі Миколаївської сільської ради Млинівського району.

Фото з мережі Інтернет

Миколаївкою стане район і.... країна?

Отже, секретар сільської ради Неоніла  Федорук навела  цікаву і водночас шокуючу статистику:  із 940 жителів Миколаївки, Підбрусеня, Гнатівки, Яблунівки і села Буди щосезону у заробітчанські мандри вирушають 120 громадян! Тобто кожний восьмий житель населених пунктів сільської ради подається за межі рідної країни заробити гріш для родини. Причому, поспішають до закордонних роботодавців не задля того, щоб згодом розкошувати  чи пускати зароблене важкою працею за вітром у звеселяючих закладах, а щоб забезпечити родини найнеобхіднішим: збудувати, добудувати чи придбати житло, дати дітям якісну освіту, придбати сільськогосподарську техніку чи автотранспорт та інше для помешкань чи господарств. До речі, лише одиниці із отих чотирьох заробітчанських взводів зважуються на відпочинок на морях-океанах.

Українські заробітчани на полуницях в Польщі. Фото з мережі Інтернет

На жаль, останнім часом дехто змушений за рахунок підробітків  на чужині латати сімейні  діри на кшталт оплати житлово-комунальних послуг, лікування та інших необхідних і нестратегічних витрат. А що залишається робити, коли нізвідки заплатити за газопостачання, електроенергію, водопостачання?

Раніше чимало сільських мешканців працювало в  підрозділах місцевого і доволі успішного сільгосппідприємства «Міжгір’я». Однак після реформування колективних господарств і розпаювання сільськогосподарських земель крива зайнятості людей різко пішла донизу і сягнула самого плінтуса. Тисячі гектарів земельних наділів почали заростати чагарниками. А одинокі фермери чи власники селянських господарств мапи зайнятості населення змінити не змогли.

Деякий час люди намагалися зводити кінці з кінцями за рахунок присадибних ділянок, утримання великої і дрібної рогатої худоби, свиней, птиці, але така система господарювання не могла підвищити стандарти і якість життя. Відтак місцевий люд, як і мешканці інших населених пунктів і регіонів ріднокраю, почали звертати погляди на ближнє і далеке зарубіжжя. А згодом знайшлися першопроходці на чужину.

На тяжку працю мозолеву

Нині географія працевлаштування мешканців населених пунктів Миколаївської сільської ради сягає Польщі, Італії, Чехії, Росії, Португалії, Фінляндії. Дехто шукав щастя у Великобританії. Хтось гне спину на чужині роками, прибуваючи на рідні пороги лише  раз на указ, хтось відпрацьовує заробітчанську вахту сезонно. Є й такі, що вирушають за кордон родинами. Причому, ніхто з них не скаржиться на умови праці чи заробітки, хоча  нікому там не з медом. Виїжджають чоловіки і жінки, дівчата і парубки. Прикро, що на пошуки щастя в чужі краї зачасти виїжджають і пенсіонери: замість того, щоб після багаторічних трудових буднів відпочити, вони на зекономлених фізичних і духовних  ресурсах прагнуть підтримати свої родини.

Українці в Польщі на збиранні яблук. Фото з мережі Інтернет

До речі, варто було б достеменно вивчити питання про вплив заробітчанських вояжів на неблагополуччя подружніх стосунків. Навіть без точних зведень можна констатувати: систематичні закордонні заробітки – джерело розлучень подружніх пар. Іншими словами, тривала розлука і навіть фінансові  перспективи не рятують від сімейних драм. 

Останніми роками на територію сільської ради, як кажуть, зайшли інвестори, які орендують сільгоспугіддя у місцевих пайовиків. Однак змінити картину зайнятості місцевого люду вони не зможуть, навіть якби цього щиро прагнули.

А що слід зробити, щоб громадяни масово не виїжджали на заробітки за кордон? Не збираюся відбирати хліб у тих, хто намагається розв’язати такі гострі головоломки на державному рівні, хоча  потуги  тих чиновників мали б бути ефективнішими і результативнішими. І порад їм не даватиму, бо демагогів різних мастей у нас повсюдно вистачає. Хоча варто було б їм менше глаголити, скажімо, про створення сільськогосподарських кооперативів, а створювати такі кооперативи на практиці, створювати переробні цехи, заготівельні підприємства та інші підрозділи, у яких би знайшлося до чого докласти рук та інтелекту місцевому люду. Та й інвестиційна політика має нести не звітно-інформаційно-рекламну,  а конкретну ділову виробничу суть. Щоправда, зважаючи на нинішні реалії, малоймовірно, що грошовиті зарубіжні хазяї погодяться вкладати кошти у нашу нестабільність і невизначеність.

Створення нових робочих місць – стратегічна мета. І не для галочки чи звіту якогось чиновника, а задля реального працевлаштування людей з відповідними виробничими перспективами, гідними зарплатами. Хоча малоймовірно, що незабаром у тій царині щось зміниться. Не до того нині чиновникам і високопосадовцям, хоча правильних лозунгів вистачає. Відтак  наш район, а то й країна  має шанси  трансформуватися в Миколаївку. Якщо досі цього ще не сталося…