Одна із улюблених ка­зочок  московських казкарів про нерозривну «от начала прі­нятія православія» єдність Української і Російської Церков, про Російську Церкву – «наследницу Владимирова креще­ния». Казочка ця, як не дивно, виникла значно пізніше, ніж казочки про «єдіноє отечество» і «общую історію». Коли ці казки складалися, Москва, навпаки, відгороджувалася від Української Церкви.

Рік хрещення Руси Володимиром Великим усім відомий: це 988 рік за новим літочисленням.

Разом з тим, із візантійських джерел ми знаємо, що князь Аскольд, а з ним і багато киян, прийняли хрещення ще у 866 році. Княгиня Ольга була охрещена в 955 році. Знаємо, що в Києві на той час уже була церква св. Іллі-пророка, яку відвідувала княгиня.

Археологічні розкопки свідчать про те, що на Волині християнство було відоме ще з IX ст., адже в археологічно­му пласті саме цього періоду дослідники знаходять на цій території предмети християнського культу.

Єдина сучасна російська територія, що частково була  охрещена за Володимирових часів, – це Новгородщина, а точніше – сам Новгород, який, як сказано в літописі, «Путята охрестив мечем, а Добриня – вогнем».

Окрім Новгорода, жодної іншої російської території, ох­рещеної в X ст., історія не знає. 

Сама ж Москва також аж ніяк не могла бути охрещена св. Володимиром, бо в ті часи про неї ще й спомину не бу­ло. А охрестити «немовля», не тільки не народжене, а ще й не зачате, очевидно, ще нікому не вдавалося...

Захопившись казкою про тисячоліття Російської Церкви, її ієрархи не врахували того, що живуть іще на світі люди, які були свідками помпезного святкування 500-ліття Ро­сійської Церкви, що відбувалося... – в 1948 році! Були на цьому святкуванні й Східні Патріархи, й численні представники автономних Церков, про що з гордістю пи­сала тогочасна преса. Святкування було тим більш урочи­стим, що за рік перед цим Росія не менш помпезно відсвят­кувала 800-річчя Москви, і один святковий бум «плавно» перейшов у інший.

А тепер усі, хто не вміє рахувати усно, візьміть до рук калькулятори, щоб не помилитися. Рахуємо: в 1948 році Російській Церкві було 500 років. Від 1948-го до 1988-го пройшло 40 років. Якщо до 500 додати 40, чи це  буде... 1000?

Так! І не дивуйтеся! Це така «цікава арифметика» по-московському: що б не додавав, що б не віднімав, а завжди вийде те, чого вимагають політична кон'юнктура та імпер­ські інтереси. Інша річ, що при таких підходах ні про ка­нони, ні про Заповіді Божі, ні про християнську мораль не може йти мови.

 Коли і як Церква-матір стала падчеркою своєї невдячної колишньої доньки, або Казочка про «канонічні права» Російської Церкви в Україні 

Константинопольський патріарх, а разом із ним і Вселенське православ’я не визнавали Московську церкву 141 рік, (з року заснування 1448 до 1589 р.).

З хрещенням Московщина, чи то пак Росія,  запізнилася століть на два чи три. Адже світло Хри­стової віри просіяло на всі ті майбутні російські території саме із Києва, і всі єпископії, що раніше чи пізніше відкри­валися на тих територіях, підпорядковувалися Київській митрополії, яка в свою чергу підпорядковувалась Констан­тинопольському Патріарху.

Проте за такого стану й такого поняття, як Московська чи Російська Церква, не могло б виникнути. Церква була Київська або Руська (а не Російська!), з митрополитом Київським на чолі та підлеглими їй єпархіями в довко­лишніх землях.

Отже  Московська (вона ж  Російська) Церква протягом майже півтора століття залишалася «неканонічною», «самосвятською», «безблагодатною», була «служителькою антихриста», «пристанищем демонів» і т. ін., а проте це не завадило їй процвітати й допомагати ца­рям творити державу та ще і претендувати нині на звання «найбільшої  блюстительниці  канонів і захисниці істинного пра­вослав'я».

А  це значить, що Моск­ва не мала жодної канонічної підстави відділятися від Київської митрополії! І її визнання з боку Константинопольського Патріарха у 1589 році було неканонічним, розкольницьким, гріховним актом, який повинен бути скасованим!

Росія ніколи не була Руссю, а русичі (сучасні українці) ніколи не були росіянами, як і росіяни ніколи не були ані українцями, ні русичами.

Особливо голосно ці претензії, пролунали в наші часи, під час відзначення 1000-ліття прийняття християнства у Київській Руси.

Ну, як би ото Москва допустила, щоб усі врочистості, пов'язані з цією величною датою, були зосереджені в Киє­ві?! Як би допустила, щоб світ дізнався, що саме звідси, з Української землі, просіяло світло благодаті на всю ту «Вєлікую  Россію»,  купно із її «Третім Римом»?!  

Отут-то й пішла тотальна пропаганда «тысячелетней ис­тории Русской Церкви — наследницы Владимирова креще­ния», якій і сьогодні немає кінця краю.

Галина Могильницька. Із книги "Хроніка великого ошуканства"