Днями в «Світлиці» Рівненської обласної наукової бібліотеки пройшла презентація першої поетичної збірки Іванни ГОЛУБ (Шепеляк) «Я вишиваю власними сльозами» («Письменницька робітня «Оповідач»). Диву даєшся, як встигає ця симпатична жінка, мудра молода мама постійно вчитися, творити літературно й виховувати аж п’ятеро дітей!

     Дебютна збірка поезій авторки, котра мешкає в с. Корнин Рівненського району, – цікаве  й поетично-психологічно явище, яке виникло завдяки 20-літньому періоду творчої діяльності, правда, дещо «підпільної», адже авторка писала, однак нікому не показувала свої твори. І нарешті – наважилася! Поставила перед собою іще одну аж надто складну мету – стати справжньою письменницею!

Фото А. Лимич

    Творча молода людина встигла отримати освіту юриста і психолога, разом із чоловіком Володимиром побудувати дім, створити своїм діткам найкращі умови для зростання, навчання і розвитку. Ця жінка, справді українська мати, сповнена ніжності і тепла, гарячої енергії і далекоглядних мрій, планів і творчих задумів. Її вірші – це видих цієї самої енергії, відчуттів і почуттів, які переповнюють її неспокійне і велике серце, відкрите для добра, світла, материнства.

   «Іванна Голуб, – пише у передмові до книги голова Рівненської обласної організації  НСПУ Ірина Баковецька, –  як і її поезія – чуттєва, вразлива, сповнена ніжності пристрасті, народжена кохати і звучати коханням. Як бачить і відчуває вона себе у цьому світі світла і тіней? Як бореться зі своїми демонами і танцює зі своїми янголами?». І наступає відповідь: «Холодними зимовими ночами Я вишиваю власними сльозами Вірші. Самотня постіль більше не зігріє, І вже нема спасенної надії, Віриш? Крізь холод, морок і нестерпний біль Свідомість пробивається крізь хміль – Мій хрест».

     Доля звела мене (автора статті) з цією цікавою  і напрочуд дивовижною людиною, мабуть-таки, не випадково, тому що навчалася вона з моєю донькою Іриною в одному класі. Звісно, Іванка була відмінницею. Однак тільки зараз історія її великої родини розквітла спершу на сторінках її книги, а далі – й усюди, тому що «шоста», творча дитина Іванни Голуб розпочала свою щасливу дорогу визнанням таланту, який уже став частинкою нас усіх.

– Іванно, розкажіть про себе, бо не всі так змогли б, як Ви… Спочатку.

– Народилася у 1980 року у смт Квасилів, певний час проживала у Здолбунів-2,  потім з батьками переїхали у село Корнин Рівненського району. Тут і живемо. Писати вірші почала ще в дитинстві. Перший вірш надрукувала обласна газета «Вісті Рівненщини» у 1996 році, ще навчаючись у Квасилівському  НВК «Школі-ліцеї», який закінчила у 1997 році з золотою медаллю і стала студенткою  факультету правознавства  НУ «Острозька Академія». Тоді друкувалася в острозькій районній газеті «Життя і слово». А з газетою «Острозька Академія» пов’язана дуже цікава історія. Серед її рубрик була така, що гуртувала навколо себе всю творчу молодь – «Острозьке гроно». Так от, перший випуск «Острозького грона» – ціла сторінка моєї поезії! Тоді ж я написала й п’єсу для студентського театру, яка мала чималий успіх…

- Отже, початок був вдалий! Чому ж усі 20 років стали, якщо можна так висловитися, «в’язницею» Вашої літературної творчості?

Фото А. Лимич

- Знаєте, з роками навчання в Острозькій Академії пов’язані найщасливіші спогади – одруження з чоловіком Володимиром, теж на той час був студентом економічного  факультету «Острозької  Академії», народження найстаршої донечки Анастасії, одержання диплому з відзнакою… І зараз зігрівають серце теплі спогади про щиру дружбу і безтурботне студентське життя, сповнене мрій і планів на майбутнє. Про веселе безтурботне студентське життя, вірних друзів, з якими йдемо по життю й тепер, а також перші розчарування і перші успіхи. Повернувшись додому після закінчення університету, одразу ж почала працювати за спеціальністю, хоча навчаючись на п’ятому курсі, вже працювала викладачем права та юрисконсультом у Рівненському коледжі технологій та дизайну. Згодом – на різних посадах, у тому числі викладачем права, дванадцять років – у Головному територіальному управлінні юстиції у Рівненській області.

- А як же діти? Маючи малят, Ви, певно, роками перебували у відпустці по догляду за дітьми?

- Хочете вірте, а хочете ні, але за двома першими я взагалі не ходила у декретну відпустку. За старшенькою, Анастасією, яка народилася під час навчання на третьому курсі університету, йти в декрет чи брати академічну відпустку не було сенсу. А за наступною дитиною, Станіславом, я вийшла на роботу, коли синові було лише три місяці. Народивши третю дитину, Григорія, почала здобувати омріяну другу вищу освіту – спеціаліста-психолога. Інтерес до психології був як професійний, так і особистий – народження і виховання дітей потребувало багато нових знань та вмінь. Моя родина – надзвичайні мама і батько, чоловік, сестричка Ірина завжди підтримували мене, в усьому! Навчання за двома спеціальностями – юриста і психолога – не кинула ні на мить, і нині постійно буваю на семінарах, тренінгах та конференціях. Працюю над дисертаційним дослідженням, пишу наукові статті. Мрію захиститися як науковець. Вірю, що все задумане і заплановане здійснюється. А ще вірю в чудеса – щиро, як дитина, і вірю в себе… Основне – у такому енергійному і безперервному темпі виховуємо з чоловіком п’ятьох дітей, маємо свій дім, сад і ось – довгоочікувану першу книгу! 

Фото А. Лимич

- Ваше життя, безперечно, – насичене і цікаве. Мабуть, не обійшлося й без випробувань?

- Так, звичайно, як і в кожній родині. Найгірше – коли хворіють рідні люди. І насамперед – діти. Вони вимагають надзвичайно багато уваги. Ми дуже відповідально ставимося до здоров’я дітей, до їх всебічного розвитку. Боляче, коли діти потрапляють у лікарню, страшно, коли з ними трапляються неприємності зі здоров’ям. А найбільшим важким випробуванням для нашої родини і для мене особисто була ситуація, коли чотири роки тому тяжко захворів мій 39-річний чоловік. Мені знадобилися усі знання і вміння, аби допомогти йому стати на ноги та й собі разом із дітьми справитися з нежданою бідою.  Отоді я зрозуміла справжню цінність: і такого крихкого людського життя, і справжньої дружби, і надзвичайно позитивну вагу вчасно сказаного доброго слова підтримки. Дуже вдячна колегам-психологам, друзям та родині за неоціненну допомогу у тій важкій ситуації.

- Слава Богу, життя не втратило ні швидкості, ні напрямку… Яку роль відіграють діти у такому інтенсивному ритмі?

- Звичайно, п’ятеро дітей створюють певні обов’язки для мами. Але я намагаюся зацікавити як доросліших, так і молодших, допомагати один одному. Адже діти вчаться спілкуючись між собою. А ще ми родиною намагаємося багато подорожувати. Навіть коли я їду по справах до Києва, або іншого міста, при можливості беру з собою когось із діток – як правило, слухнянішого, того, хто виправив певні свої недоліки, – як нагороду за бажання стати кращим. Наприклад, лише минулого року я з двома синами їздила на острів Хортицю у Запоріжжя, на фестиваль «Арт-лайф» із психології – неймовірного формату!   Також у минулому році з дітьми їздили на Шацькі озера у неймовірно захоплюючу подорож – з ночівлею у палатках, приготуванням їжі на вогнищі і перебуванням у лісі цілих три дні! Ми всі дуже любимо активний відпочинок!

- А що б Ви, Іванно, порадили молодим мамам?

     –  Любити себе і своїх дітей. І розуміти, що найщасливіші діти у щасливих і  задоволених життям мам. Реалізуйте себе! Щиро радійте навіть найменшим здобуткам! Наші українські жінки – просто неймовірні, по-справжньому талановиті, незалежно від рівня освіти і місця проживання! Серед моїх подруг є дівчата, що просто  надзвичайно готують, вишивають, співають, шиють, роблять прикраси ручної роботи – у кожної з нас є свій унікальний, універсальний талант! Основне – це вірити в себе! Адже наші діти все найкраще беруть від нас – і віру в себе, і оптимізм, і бажання навчатися чомусь новому,    творити… І головне – бути щасливими!