Млинівчанин Анатолій Васильович Харитонюк – постать у ріднокраї  настільки потужна і масштабна, що рівних їй важко знайти:високоосвічений інтелектуал із проникливим розумом, успішний господарник, керівник-дипломат із серцем сестри милосердя, порядна людина, активний державотворець. Узагалі Господь нагородив  уродженця села Ниви Золочівські на Демидівщині багатьма талантами. Річ у тім, що Анатолій Васильович володіє даром стратегічного мислення, системного аналізу, тож у нинішній складний час просто грішно було не скористатися можливістю почути міркування авторитетного земляка щодо важливих і навіть переломних моментів новітньої  історії України та життєдіяльності країни.

Анатолій Васильович Харитонюк. Фото, надане автором

– Анатолію Васильовичу, ваші дитячі й шкільні роки випали на складні й тривожні роки страшного повоєння. Чи завжди те, що переживала ваша родина в ті часи, що бачили і розуміли батьки, згодом співпадало з тим, що тлумачила офіційна пропаганда?

– Офіційна пропаганда була відірвана від дійсності і абсолютно не співпадала з тим, що було в реальному житті. Після війни, до смерті Сталіна, люди сплачували податок за вулики, дерева, будівлі, останні життєві сили висмоктували так звані державні позики.

У перший клас я пішов у 1948 році у шість з половиною років. Школу в селі збудували за панської Польщі. У її приміщенні було дві кімнати для вчителів, а також великі класні кімнати, в яких поміщалися 50-60 учнів. На чверть учневі видавали один зошит. Крім того, в газетах обрізали краї, проводили лінії і на тих клаптиках вправлялися в каліграфії. Чорнильні таблетки можна було купити, хоча багато школярів виготовляли чорнило з бузини. Придбати перо також було проблемно. У першому класі мене навчала літня жінка – донька священика, яка давно мала би перебувати на пенсії. У другому класі почали вивчати російську мову.

Коли призначили директором школи Погорілого з Рудки, то він після уроків у вересні-жовтні організовував збір жолудів. Навколо школи росло 50 га дубини, тож після буревію чи вітру земля була ними встелена. Жолуді закуповувало лісництво: один кілограм жолудів обмінювало на кілограм вівса та ще й  доплачувало 20 копійок.

Жолуді відвозили на південь України для садіння лісосмуг. Діяв сталінський план перетворення природи – «лєсосмугі ми посадім і засуху побєдім»: висаджували лісосмуги по 24 рядки дерев по периметру поля і шляхів. Згодом густоту лісосмуг зменшували і врешті довели до 6-8 рядів, але не дубів – їх замінили акації та інші дерева.

Згодом дубину навколо школи спалили в локомобілях. У 1960 році ще росло кілька гектарів дубини, а тепер на цьому місці – жодного дуба. Для прикладу: у колгоспі ім. Шевченка Горохівського району на Волині біля ферми зберегли 15 га дубини, натомість у нас були керівники, які спопелили цінну деревину, вирощену і вилеліяну місцевим людом.

19 січня 1951 року на Водохреще діти прийшли до школи і тихцем перешіптувалися. Мій тато того дня зранку цікавився у мами, чи не чула вона посеред ночі вибуху. Згодом з’ясувалося, що в криївці на в’язці гранат підірвалися командир УПА-Північ Іван Литвинчук на псевдо «Дубовий» разом з іншим повстанцем. Повстанці були озброєні кулеметом, мінометом, але оточені спецгрупою МГБ в умовах обмеженого простору були безсилі застосувати цей арсенал, тож обрали шлях у безсмертя, підірвавши себе гранатами. Вже тоді юні школярики розуміли, що загинули «наші хлопці», наші патріоти.

Господаря хати, біля якої знаходилася криївка, разом із дружиною та донькою тієї ж ночі вивезли у невідомому напрямку, а до весни і саму будівлю влада стерла з лиця землі.

У роки незалежності на місці загибелі повстанців, завдяки зусиллям колишнього голови Рівненської облдержадміністрації Василя Червонія, звели пам’ятний хрест.

– Упродовж багатьох років трудової діяльності Ви працювали на різних посадах: головним інженером, заступником начальника районного  управління сільського господарства, успішно очолювали сільськогосподарське підприємство, районну раду, а відтак мали робочі стосунки з сотнями і тисячами людей. Чи були серед них особи, які виокремлювалися із загалу надзвичайною діловитістю, масштабністю мислення, потужним інтелектом і водночас простотою і людяністю? Назвіть кілька таких постатей. 

– Найперше,  назву Пилипа Семеновича Швеця. Розпочавши з агрономома, він згодом очолив  колгосп ім. Калініна у Золочівці, яка об’єдналася із Нивами Золочівськими.  Колгосп був розвалений, як кажуть, до ручки. Зарплати не виплачували, на трудодні колгоспникам видавали дрібку зерна. За кілька років Пилип Семенович вивів господарство в десятку кращих у Демидівському, а згодом –  Млинівського районів. Скрізь, де не працював згодом, тримав марку вмілого керівника та в роботі показував найкращі показники. Пилип Швець очолював комбікормовий завод у Млинові, птахопідприємство в Новинах і кожне з цих підприємств було розвиненим, випускало якісну продукцію. Саме за його головування запустили в дію цегельний завод в Гнатівці.

Пригадую й начальника районного управління сільського господарства Якова Івановича Охоту. Був хворобливим, але повністю віддавав себе роботі. Практично самотужки  «тягнув» сільськогосподарську галузь аграрного району. Після першотравневої чи жовтневої демонстрації мав звичку разом із головним інженером управління сільського господарства вирушати в той чи інший колгосп. Знав усі проблемні місяця в колгоспах, які не хотів показувати  жоден із керівників колгоспів.  Був фахівцем високої кваліфікації.

– Як ви гадаєте, які помилки були допущені в Україні в перші роки після проголошення Незалежності України? Чому через два з половиною десятиріччя ми все топчемося на місці, а то й відкочуємося назад у своєму соціально-економічному розвитку? Натомість чимало країн, у яких стартові умови були значно гірші від наших, провели ефективні реформи і стали доволі успішними.

– Здобуття Україною на початку 1990-тих незалежної держави стало викликом не тільки для тогочасної політичної еліти, але й для всього суспільства. На жаль, перші революційних реформ та радикальних змін не хотіли, а другі — не були готові їх вимагати та відстоювати.

Декілька століть кріпацтва та панщини, утиски української мови, традицій та культури, колективізація, страшні голодомори, каток радянської пропаганди та репресій — все це повинно було зробити з нас манкуртів, які мали служити радянській державі. Дякувати Богу, не вдалося. Тому здійснити повне перезавантаження суспільства, усіх його сфер буття за такий короткий період часу – завдання архіскладне. Лише третє тисячоліття завдяки Помаранчевій революції, Революції Гідності та трагічній війні з Росією освіжило  нашу суспільну свідомість: ми позбулися страху – стали говорити правду і відстоювати свою громадянську позицію. Ми почали захищати свої права та свою гідність, навіть ціною власного життя. Ми навчилися ставити цілі та їх досягати. Ми зрозуміли, що таке героїзм та патріотизм. Ми, врешті, стали відчувати особисту відповідальність за  державу, яку прагнемо збудувати. Ми навчилися любити Україну... Саме цього нам і нашій державі не вистачало на початку 1990-тих, саме це було нашою спільною помилкою.

Звичайно, можна багато дискутувати на тему, якою зараз була б Україна, на яких місцях були б в міжнародних рейтингах за економічними показниками тощо. Але при цьому, не слід забувати історичних подій, які відбувалися на території України, порівнюючи теперішню Україну з країнами Балтії, сусідньою Польщею чи іншими західними сусідами. Вочевидь, якби одразу після проголошення незалежності в державі було розпочато процес декомунізації, запровадження грошової реформи, встановлення контролю над прозорим приватизаційним процесом великих підприємств, якби держава оголосила своїм ворогом номер один корупцію і ефективно з ним боролася протягом усього цього часу – можливо, Україна не зіткнулася б з тими викликами, які маємо сьогодні.

– Як вважаєте, чи призведе до істотних зрушень у нашому житті децентралізація, про яку сьогодні так багато говорять? Чи може статися так, що з часом визнаємо помилковість або передчасність цієї реформи? Адже й нині вже дехто стверджує, що децентралізація згубно вплине на облаштованість наших сіл — вони поволі трансформуються у пустки, бо люди своїми руками закриють освітні, медичні заклади, клуби і бібліотеки, а чимало мешканців сіл втратять роботу і пі. д. Поділіться власним міркування з цього питання.

– Сучасний процес децентралізації в Україні також потрібно розглядати через призму історії. Нашим предкам було відоме Магдебурзьке право – як формула управління територіальною громадою. Напевно, не знайдеться жодного поважного історика, який би негативно описував вплив Магдебурзького права на розвиток територіальних громад. Поширення магдебурзького права в Європі, зокрема і в України, ментально змінювало настрій місцевого населення, яке могло самостійно управляти на своїй території, розвивати свою інфраструктуру, вільно торгувати та займатися ремеслом, не зазнавати утисків з боку панів, князів чи інших феодалів. Європейські країни звикли до сильної громади, бо сильна громада — це сильна держава. Шкода, що наша історія внесла свої корективи — бажання об’єднуватися, розвиватися та досягати спільні цілі було викорчуване радянською владою.

Процес децентралізації може привести до позитивних  зрушень тільки тоді, коли кожен член громади докладатиме максимум зусиль для того, щоб контролювати владу та водночас їй активно допомагати.

Жителі повинні усвідомити: саме від них залежить якість життя в громаді. Звичне українцям «моя хата з краю» – це та гангрена, якої потрібно негайно позбутися. Треба, щоб люди були активними, ініціювали громадські слухання, контролювали і ж дії влади, і використання бюджетних коштів.

Симон Петлюра якось сказав: «Шукайте правди у своїй громаді». Отож все в наших руках, тобто чи децентралізація виявиться вдалим процесом  – залежить лише від нас самих.

– Тисячі мешканців населених пунктів району щорічно, а влітку – щотижнево  й щомісячно виїжджають на заробітки за кордон. Людей можна зрозуміти, бо змушені  вдаватися до пошуків кращої долі заради благополуччя родин. Які кроки держави, в тому числі заходи на теренах нашого Млинівського району? Чи могли б ми бодай сповільнити, а згодом, можливо, й зовсім спинити зовсім забугорні заробітчанські вояжі? 

–  Трудова міграція — процес, притаманний кожному модерному суспільству, а не лише Україні. Статистика впевнено свідчить, що протягом останніх десяти років більшість українських заробітчан їде в сусідню Польщу. Натомість, в цей же час польські трудові мігранти почали масово виїжджати на заробітки в Великобританію та Німеччину. Румуни та болгари їдуть до Італії та Іспанії, турки та греки — в Німеччину та Францію, угорці — в Німеччину та Австрію і т. д. І якщо трудова міграція в цих країнах є в значній мірі закономірністю та тенденцією сучасного світу, то проблема трудової міграції українців  більш гостра, адже криється в економічній площині. Низькі доходи населення, безробіття змушують українців вирушати в пошуках додаткових джерел для існування. Кожна людина  прагне досягнути кращого — така людська природа.

Держава, як і місцева влада, першочергово повинна створити якісну інфраструктуру, адже це основа для розвитку економіки. Треба забезпечити прозорі та чіткі правила гри для бізнесу, адже іноземні інвестори бояться нашої кабінетної бюрократії та марафонського бігу по колу за всілякими дозволами та довідками. Ми повинні підтримувати національного виробника, але й активно шукати та запрошувати іноземних інвесторів. Це дасть можливість створити робочі місця з гідною оплатою праці. Можливо, це врятує нашу націю від такого відтоку прогресивної та талановитої молоді, збереже українські сім’ї.

– Чи можна назвати успішною в новітній історії Україні бодай одну реформу?

– За короткий період існування незалежної України нам довелося кардинально змінювати вектор державної політики — кожна зміна влади, шляхом виборів чи революцій, безперечно нав’язувала свої першочергові реформи. З початку 2000-их років ми живемо в час перемін, а цього, чого, як каже китайська мудрість, не побажаєш навіть ворогу.

Жодна реформа апріорі не може вважатись однозначно успішною для всього суспільства, адже завжди знайдуться такі, що будуть нею незадоволені.

Не можна недооцінювати позитивний вплив конституційної реформи, яка дала можливість оформити право власності на паї та земельні ділянки. Безсумнівно, що грошова реформа дала нам власну валюту, стабілізувала економічні відносини в державі.

Протягом останнього десятиріччя не можна не відзначити позитивний  процес декомунізації та відкриття доступу до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму –  це гостра необхідність для суспільства, чию історію спотворювала та переписувала радянська влада.

Однак є багато сфер, в яких потрібно провести ретельні зміни, зокрема, це стосується правоохоронних органів, судової системи та армії, освіти та медицини, а також активізації  курсу на євроінтеграцію.

– Четвертий рік кровоточить на сході України війна. Нині знаходяться деякі мудреці провінційного штибу, які запевняють: мовляв, вони передбачали такий розвиток подій. Чи з вершини вашого життєвого досвіду Ви колись могли припустити злобну і агресивну політику Росії до України і ворожість заледве не до всього світу?

– У цьому контексті варто проаналізувати хронологію українсько-російських відносин з моменту їх виникнення. Спочатку – це царська влада, яка призвела до ліквідації Гетьманщини та козацтва, знищення самоідентифікації та створення меншовартісного ярлика малороса, повна русифікація та утиск всього традиційно українського. Пізніше — радянська доба, починаючи із розстрілів та розправ, а згодом колективізації та голодоморів, діяльності НКВС, депортації населення тощо.

 Чи була Росія до України лояльною протягом останнього періоду? Систематичні конфлікти, які спричиняли газові кризи, інформаційні впливи щодо можливого вступу України до НАТО, періодичні торговельні блокади, масова пропаганда та розхитування ситуації стосовно мовного питання, Чорноморський флот, а згодом Крим та війна на Донбасі. Політика Росії по відношенню до України завжди була імперською, завойовницькою, підступною та хижою — це  історична правда, яку не змінити. Шкода, що в свій час цього не передбачив Богдан Хмельницький. Принагідно хотів би порекомендувати праці українського історика та публіциста Павла Штепи, який на основі детального історичного аналізу проводить розмежування між Україною та Московством.

– Провідник із яким особистим, державотворчим потенціалом, на вашу думку, потрібен нині Україні? Чи в довгій і різношерстій шерензі нинішніх політиків є такий світоч?

– Перш за все, це має бути людина з надзвичайно гострим розумом, адже сучасному провіднику потрібно вміти аналітично мислити, вміти передбачати та домовлятися. Безперечно, ця особа повинна мати непохитну систему істинних моральних цінностей. Адже це є те, ради чого ніколи не може бути компромісу. Те, чого не можна купити.

Шкода, але для змін – потрібен час. Переконаний, що серед генерації освіченої, талановитої та героїчної української молоді найближчим часом такий лідер виявиться. І його ім’я увійде не тільки в українську, але й у світову історію.

– Тепер, бліц. Анатолію Васильовичу, який Ваш життєвий девіз?

– Іти по життю з правдою. На правду мені пощастило, бо 19 років очолював колгосп і сільськогосподарське підприємство «Правда». Не хвалюся, але коли попросився в людей перейти на іншу посаду – то люди плакали, і я сам плакав. І нині трудівники колишньої «Правди» горнуться до мене.

– Ким мріяли стати в дитинстві?

– Під впливом розповідей дідуся Григорія Тимофійовича, який служив у лейб-гвардії ще за царя, мріяв стати офіцером. Проте у Сенкевичівській десятирічці ми протягом року вивчали тракторну справу і вчителі прищепили нам любов до техніки. Тоді діяв заклик Хрущова про два роки стажу для вступу до інституту, тож після закінчення школи я два роки працював у колгоспі спершу причепником, а згодом трактористом на КДП-35. На диво, тоді деякі люди іронізували: це ж треба було закінчувати 10 класів, щоб працювати  трактористом? Для цього й 7 класів вистачило б. А я після дворічного гарту мав пільги при вступі на факультет механізації до сільськогосподарського  інституту, до якого вступив із першої спроби. До речі, фізику тоді склав на «відмінно»…

– Чи є у Вас улюблена книга?

– Так. «Кобзар» Тараса Шевченка. У нас дома був «Кобзар», виданий після Першої світової війни у Львові. Цю книжку переховували як найціннішу реліквію, бо за неї могли вивезти в Сибір. Особливо тоді, коли червонопогонники ходили зі шпичаками і шукали криївок, схронів, тож могли  «причепитися» і до «Кобзаря». Його заштукатурили під софітом у хаті разом із одягом брата. Я почав читати Шевченкові думи в 4 класі. Книга запала в душу і буде улюбленою до останніх днів моїх на білому світі.

За що ми билися з ляхами,

За що ми різались з ордами,

За що скородили списами

Московські ребра? – Чи можна сказати краще?

У виданнях «Кобзаря» радянських часів таких рядків не друкували. Та й багато інших віршів «рецензенти» бракували… У 1986 році батьки виїхали до сестри на Львівщину і  забрали чи не найціннішу книгу українців. «Кобзар» був мамин і вона також любила Шевченкові поезії, закінчила 6 класів Боремельської гімназії, а потім війна перекреслили плани і надії, тож трудові будні минули в буряківничій ланці. Залишила земне життя у віці 86 років.

– Анатолію Васильовичу, кому в житті Ви заздрите?

– Нікому. Повірте мені, почуття заздрості у мене відсутнє. І не тому, що я так себе примусив – природньо від народження його не було. Врешті, заздрість – це гріх.

– Якби була можливість все розпочати «з нуля», що б Ви змінили у своєму житті?

– Не змінив би нічого. Єдине – не вступав би в жодну партію. А все було б так, як і було, бо це призначено зверху і саме  так мало бути…

– З ким із історичних особистостей Ви могли б подружитися, якби були його сучасником?

– Дуже шаную Левка Лук’яненка. Якби я був його сучасником, то за цю людину віддав би життя!

– Яке заняття є для Вас найкращим відпочинком?

– Найкращий відпочинок – це читання правдивих історичних книг.

– Що особисто Вам принесли два десятиріччя XXI сторіччя?

- Двох чудових онуків – дітей молодшої доньки. Обоє обрали юриспруденцію, тобто продовжать справу своїх батьків. Внучка здобула диплом бакалавра у США, нині навчається в Англії. Внук – студент другого курсу юридичного факультету Львівського Національного університету ім. І. Франка. Також старт третього тисячоліття приніс мені пенсію державного службовця…

– Анатолію Васильовичу, дякую Вам за цікаву і повчальну розмову особисто для мене і наших читачів. Нехай Господь благословить Вас на щасливе і активне довголіття й подарує нам ще багато цікавих зустрічей і розмов.