Віра Мельникова

Віра Мельникова

Філолог, письменниця, член літоб’єднання «Наше коло» при НСПУ, блогерка

Хто ж пострибає у лантушку, коли немає тата? – З циклу «Життєві історії»

28.07.2018 23:45   Джерело: RvNews
Автор : Віра Мельникова

Вона не залишилась на корпоративний банкет. З того часу, коли Марина поховала Дмитра, всі барви життя для неї згасли і стьмяніли, музика перетворилась на німий докір, а танці здавались блюзнірським нагадуванням про їхній щасливий весільний танок наречених. Але і ця крихта приємних спогадів, здавалося, залишилася десь там, далеко, в іншому житті.

Вдома на неї чекають малий Андрійко і батьки. Син народився вже після того злощасного дня, коли Марина дізналася про смерть свого чоловіка від його командира. Тоді світ перекинувся, в очах потемніло, телефон випав з рук і навіки замовк.

Дитинка зростала під пильним маминим, бабусиним й дідусевим наглядом, повним уваги і любові, а також під незмінним поглядом синіх таткових очей, які лагідно дивились з портрета, що висів на стіні. Статичний образ ефемерного батька для малого був незаперечним авторитетом і найкращим порадником в усіх його малих і великих справах.

Чотири роки минуло з моменту смерті її чоловіка, а душевний біль і досі не вщухає в душі молодої жінки. Ця рана болить невгамовно, а вночі ятрить і дошкуляє радше за усе, і самотність гризе її, мов зголоднілий пес кістку. Марина й досі страждає і знаходить розраду лише вдома біля найріднішої істоти у світі – синочка Андрійка, який, до слова, дуже схожий на батька. Якось Олег – молодший брат Дмитра, відвідуючи племінника, жартома зауважив: «Дивись, а мій небіж так схожий на Діму, наче відсканований!».

А для Марини найкращими годинами її теперішнього життя є вечірні години. З роботи вона вилітає, як корок з пляшки з-під шампанського, летить у дитячий садок забрати малого, потім зазвичай по дорозі заходить до магазину, купляє продукти, не забуваючи придбати для синочка щось смачненьке. Відтак – обов’язковий ритуал за вечерею, який ніколи в родині не порушується – такий собі своєрідний «звіт» усіх членів сім’ї за минувший день: тут і розповіді Марини про справи на роботі, і вирішення хатніх проблем бабусі Ярини, і господарський клопіт діда Василя і, нарешті, – найцікавіше – розповіді Андрійка про його цікаві враження за день.

От і сьогодні онучок повідомив про свою новину: в дитсадочку на честь святкування Дня захисту дітей готується велика урочистість: спочатку концерт, в якому він братиме активну участь, читатиме віршика і відшкварюватиме гопачка. А потім – різні розваги, ігри, вікторини. «Нас будуть знімати на відео!» – радісно сповістив малий, – а ще – Світлана Іванівна попередила, щоби усі дітки прийшли з батьками, бо однією, як вона казала, «фішкою» програми свята буде змагання між родинами – «Стрибання наввипередки у лантухах».

Тут оптимістичний вигляд обличчя хлопчика змінився на стурбований сумний вираз і він тихо промовив: «Я не знаю, як виконати це прохання виховательки, адже в мене немає тата, його вбито на війні й він може лише спостерігати за мною з білої хмарки». Андрійко зажурено зітхнув, підпір кулачками щічки, сів у глибокій задумі.

У кімнаті запанувала тиша. Марина перша зреагувала на слова Андрійка, опустивши очі і затримуючи рухом руки назрілу ошелешену сльозу. Дід засовався на кріслі, а бабуся Ярина тяжко зітхнула. Василь Петрович спрямував свій погляд на дочку, помітив її миттєве замішання, підсунувся до неї, узяв її за руку, подивився чистим відкритим поглядом спочатку на Марину, а потім на онука і голосно вимовив: «Ну, що ж робити? Стрибати, так і пострибаємо, як оті цвіркуни-коники. А що? Хіба твій дід, онучку, неспроможний? Мені лиш 56 років. Я іще ого-го!

– Тю!? Та ти що, старий, здурів? Яке то може бути стрибання із твоїм хворим серцем? – сплеснула в долоні Ярина Степанівна. Та ще й у лантуху!

Андрійко перевів погляд на маму, він очікував від неї слушного рішення. Адже мама найкраща і найрозумніша у світі, вона все знає. Хлопчик застиг в очікуванні. Марина мовчала, мовчали бабуся й дідусь. Андрійко перевів погляд на портрет батька і тихесенько вимовив: «Любий таточку, що ж мені робити?». Симпатичний синьоокий чоловік у військовій формі лише лагідно посміхався у відповідь.

Дорослі враз похнюпилися, опустили очі, сиділи мовчки. В оселі знову владно і невідворотно запанувала така тиша, що було чути як на кухні цокає годинник. Але пауза була недовгою. Баба Ярина не стримала своїх емоцій: скрикнула, закрила очі руками і безмовно розхитувалася з боку вбік, як годинниковий маятник. Марина вихопилася з-за столу, стрімголов кинулася на кухню з пресловутим: «Піду зроблю чай». Лише дід Василь своїх почуттів не виказав: він наблизився до онука, обережно узяв його на руки і посадив собі на коліна. Пригорнув малого до себе, тихо на вушко прошепотів:

– Не хвилюйся, Андрійку, ми щось придумаємо. А зараз давай я розповім тобі казочку, а потім – спатки. Завтра буде новий день і Боженька допоможе вирішити усі наші проблеми.

Уже лежачи у ліжку, хлопчик чув перешіптування дорослих: тяжкі зітхання бабусі, мамине схлипування, і дідусеве благальне: «Ну, досить, заспокойтеся, не рвіть душу…». Потім розмови припинились, мама й дід вийшли на веранду, а бабуся ще метушилася в кухні, домиваючи посуд. І уже скрізь сон до малого долинули слова бабиної молитви. Андрійко затамував подих, прислухався:  «Всемогутній Боже, зглянься на нас! Допоможи нам вийти зі скрутної ситуації, підкажи вихід, як і що нам потрібно чинити, щоби дитя не відчувало себе безбатченком. Згадай в царствії твоєму раба Божого Дмитра, який віддав своє молоде життя за нас…»  Усі слова молитви хлопчик не чув, але деякі фрази дісталися його вушка і тлумачились зовсім по-дитячому…

Марина після розмови з батьком трохи заспокоїлася. Але коли вона в спальні вмостилася на широкому напівпорожньому ліжку, сльози наринули дев’ятибальною хвилею і пригадались слова матусі, які вона тепер промовляла часто: «Доню моя ріднесенька, яка ж твоя доля?! Негоже бути самотньою у твої- то роки! Молода, гарна, освічена, а така самотня, сама-самотою...» Марині враз пригадалися ті часи, коли вони з Дмитром були щасливі: їх ще шкільне романтичне кохання, теплі зустрічі, які робили кожен  день радісним і жаданим,  гучне весілля і очікування дитини. А які плани вони будували на майбутнє! Планів, як бджіл у вулику! Об’їхати, пройти, пропливти нашу земну кульку, подивитись на  інші краї, на чудернацькі місцини… Мріяли разом і наївно вірили, що їхні мрії обов’язково колись-то збудуться.

Та ця дивна неоголошена війна, яка чомусь отримала офіційну назву «АТО» і призов у 14-му році сплутав усі пазли їхніх доль, і вже нічого не повернути назад і не виправити! Куля ворожого снайпера влучила її Дмитрикові у саме серце…

Чи були в Марини потім якісь симпатії, близькі стосунки з іншими  чоловіками? Адже вона молода двадцятип’ятирічна вродлива жінка, та й фізіологія вимагає любощів і кохання… Ні, не було! Її душа закам’яніла, а серце стало грудочкою льоду. Перший рік після втрати чоловіка Марина проходила в глибокому траурі. Депресія накрила її з головою, сумувала за чоловіком так, що якби не малий Андрійко, то ладна була на себе руки накласти.

Настирливі залицяння сусідського парубка  Романа  здавалися їй зухвалими й недоречними. І, навпаки, – несміливі натяки Тараса Мельниченка, колишнього приятеля Дмитра,  сприймались нею як пісня без мелодії. Був ще один претендент на її руку  і серце, це вже з розряду – «службового роману» – Валерій Петрович, начальник відділу постачання, тридцятисемирічний одинак, до непристойності  педантичний, точний, як хронограф, козеріг-працелюб. «На роботі – безперечний авторитет. А ось в сімейному житті такі дуже скоро стають невиправними занудами і менторами», – вкладала свої мудрі припущення в голівку племінниці тітонька Лариса, яка також працювала в цій фірмі. Марина геть відкидала думку про спільне майбутнє з цим очільником відділу. «Напевно, він був би надійним чоловіком, відповідальним, на якого можна покластися в житті за будь-яких обставин. Але як же бути мені? Без кохання зв’язувати своє життя лише тому, що цей чоловік ось тут, поруч? Лише тому, що він порядний і відповідальний? А як же моя душа? Серце? Що з ними буде?  Просто дозволяти йому себе любити? І навіки поховати в собі той величезний потенціал любові, який, знаю, в мені нуртує і шукає виходу!?» – схвильовано міркувала жінка. Крижані перспективи малює її уява у стосунках з добропорядним Валерієм Петровичем: «Наразі я, господиня свого тіла і думок,* а чи буду я у шлюбі з цим сильним, правильним чоловіком щаслива і вільна в своїх думках і почуттях? Чи буду приречена тішити його своїм тілом і все життя прислужувати його думкам?» – запитувала сама себе Марина.

Але невідступно і в’їдливо сушила голову майже усю ніч інша гадка: «Як допомогти Андрійкові в його перейманнях щодо його участі в дитячому святі? А скільки ще попереду буде таких моментів у його житті, коли він потребуватиме  повноцінну батьківську підтримку і надійне родинне опертя?!»        

Вранці міркування про свято разом з батьками не залишали й Андрійка. Ця клята думка настирливо хазяйнувала в голівці малого і, як потужний електричний дриль, свердлила хлопчачу свідомість, не даючи відповіді на запитання: «Де узяти «татка»? Може, справді, його можна замінити дідом?» Хлопчик знову подивився на портрет батька, озирнувся навкруги (чи ніхто не почує) і чітко виважено запитав: «Таточку, ти бачиш зараз мене?» І не чекаючи відповіді, продовжив: «Знаю, бачиш. Що ж мені робити, що сказати сьогодні Світлані Іванівні? Га?» Андрійко узяв стілець, підсунув його  ближче до стіни, де висів портрет усміхненої найріднішої людини, вишкрібся на стілець, випростався і ніжно погладив ручкою фотопортрет, таємничо вимовив: «Таточку, якщо ти, як завжди каже мама, зі своєї білої хмарки все бачиш і все знаєш про мене, підкажи мені, будь ласочка, що ж мені робити? Ти живеш на небі поряд з Боженькою. Запитай у нього, будь ласочка, може, він тобі щось порадить? Він Всемогутній, він усе знає (так каже бабця). Дідусь Василь хоче нам з мамою допомогти, але бабуся сказала, що не дозволить йому стрибати у лантуху, бо в нього хворе серце. І ще: дядько Роман на 8-ме Березня приніс для матусі великий букет троянд, мені обіцяв подарувати на день народження пожежну машинку. Може, його попросити, щоб замінив тебе у грі з лантухами? Ти не образишся? Чи, може попросити твого друга Тараса?»

В цю мить до кімнати увійшла Марина і побачила Андрійка на стільці біля портрета Дмитра. Вона враз все збагнула, враз став зрозумілим уривок останньої фрази малюка, які вона випадково почула «…щоб замінив тебе…, ти не образишся…». Її змучена за ніч душа також заволала підтримки чоловіка, вона узяла сина на руки, міцно пригорнула його до себе, пильно глянула у вічі свого коханого на портреті. Деякий час мати й синочок, тісно пригорнувшись одне до одного, стояли нерухомо. І раптом із другої кімнати долинув телефонний дзвінок. Телефонував Олег, рідний дядько Андрійка, який сповістив про свої наміри на вихідних провідати свого маленького небожа.

По суті, це був рятівний дзвінок. Марина відразу збагнула – ось і надійшла відповідь-звістка звідти – з небесної білої хмарки! 

***

Результат виправдав найсміливіші надії і болісні переймання сім’ї: перше місце у змаганнях – «Біг у лантушках» посіла родина Романчуків і величезне руде ведмежатко-приз з рук виховательки Світлани Іванівни урочисто перебралося до рук наймолодшого учасника родинної команди – Андрійка.

 * «Господиня свого тіла і думок» – вираз належить французькому письменнику Андре Моруа: «Листи незнайомці» – Львів, «Вища школа», 1989 р. – 296 с.

 


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу [email protected] Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: RvNews   207