Протоієрей Тарас Варварук: «Об’єднання українського православ’я не має відбуватися революційним шляхом»
Опубліковано : Віталій Тарасюк
Чимало українців сподівалися, що Вселенський Патріарх надасть Томос Українській православній церкві до святкування Хрещення Руси-України, тобто до 28 липня нинішнього року. Однак цього не сталося. Відтак почали поширюватися різного року тлумачення і припущення. Як воно далі буде з наданням Українській православній Церкві незалежності? З таким запитанням я звернувся до кандидата богословських наук протоієрея Тараса (Варварука).
– Отче Тарасе, у попередній нашій розмові Ви наголосили, що найближчим часом Томосу нашій церкві не нададуть і дуже важко спрогнозувати точну дату його надання. Були надії, що це станеться до 28 липня, але ніде ні Вселенська Церква, ні УПЦ Київського патріархату на конкретну дату не вказували. Тобто цілком логічні сподівання були, але цього не відбулося. Що б Ви на це сказали?
– Трагедії не сталося. Як працювали, так і працюватимемо далі, бо не можна розслаблюватися. Припускаю, що, може, так і краще, бо що робиться нашвидкуруч і абияк, то потім часто має плачевні наслідки. У народі кажуть: яка квітка швидко зацвітає, така швидко й в’яне.
– Чому Ви так вважаєте?
– Тому, що сильно протидіяла Москва. Фактично представники Московського патріархату «гасали» по всьому світі, де тільки є православні ієрархи, і при цьому торочили, що в Україні сильні утиски на «канонічєскоє православіє». Ймовірно, Вселенський Патріарх у такій ситуації вирішив розібратися більш ґрунтовно, заручитися підтримкою інших православних церков. До того ж, 28 липня в Києві були представники Вселенської патріархії і запевнили: турбота Константинополя про Україну лише посилюється. І знову Константинополь назвав українців своїми духовними дітьми. Важливо, що цей процес не призупинено, а продовжується, тобто і далі триває. На цьому хочу особливо наголосити.
– Отче, а коли, на вашу думку, він закінчиться?
– Не робитиму якихось прогнозів. Але добре, що цей процес триває, а нам не можна розслаблюватися.
Яничар гірший за ворога
– А чи варто все звалювати на РПЦ?
– Вона за багато років виховала в особі українців слухняних рабів. У самій Україні було зібрано чимало підписів проти надання Томосу Українській православній церкві. Наведу приклад. У мене на Радивилівщині є родина – літні люди, яким далеко за вісімдесят років. Цьогоріч перед Великоднем до них завітав місцевий священик, щоб вони поставили підпис проти надання Томосу. Мої родичі відмовилися. Як наслідок – священик мститься : записок «за здоров’я» не читає, паски не посвятив і т.д. Біда в тому, що яничар – гірший за ворога. Царизм, а потім Росія виховали таких вірних служак, які завдають колосальної шкоди українському народу. Отож маємо і таку проблему. Тому Вселенський Патріарх мав якось відреагувати на сотні тисяч підписів( принаймні, так свідчить статистика), які були зібрані в Україні в різний спосіб. Не дивно, що Він не поспішає, а хоче зробити це більш ґрунтовно.
Церква – душа нашого народу
– Отче Тарасе, а чому Москва так протидіє незалежності нашої Церкви?
– Церква – це така сила українського народу, яка завжди була тихою гаванню в бурхливому житейському морі українців. Уявімо на мить, що сталося б у 1240 році, коли татари зруйнували Київ і Київську Русь, якби не було Церкви? Вважаю, що наш народ запросто міг би асимілюватися. Церква стала духовним стержнем, душею нашого народу і наш народ не пропав, не знищився, не асимілювався, бо мав церкву, до якої горнувся.
Скільки родин полонізувалося, скільки всього сталося, скільки людей втратило своє українське родовідне коріння і стали поляками! Але не сполонізувалися ті, хто тримався своєї церкви. Церква не дала нашому народові пропасти.
У Галичині, на Волині є багато людей, які пам’ятають панську Польщу. І знають та бачать, що за Бугом нині краще життя. Чимало українців виїжджають туди на заробітки. Але я не чув, щоби хтось зі Львова, чи, скажімо, з Івано-Франківська хотів би належати до Польщі, хоча вона суттєво підтримує нас на світовій політичній арені. Бо якраз Церква зіграла видатну роль – не дала українцям знищитися.
Я навчався в Чернівцях, де мешкає багато румунів – там є румунські села. Але ніхто з українців не хоче належати до Румунії, хоча там також краще життя. Чому? Бо за часів поневолення румун у Чернівцях була своя митрополія, народ мав свою окрему церкву, мову і т.д.
Закарпаття колись належало до Угорщини, але мало свою церкву і тепер не хоче належати до Угорщини. Тому наш північний сусід добре це збагнув і всі зусилля спрямував на те, аби знищити українську церкву і таким чином – знищити душу нашого народу.
«Радше померти, ніж присягнути московському цареві»
– Як, на вашу думку, отче, мало би відбутися об’єднання православ’я?
– Озвучу власну приватну думку – це не думка церкви. Я проти, щоб об’єднання відбувалося революційним шляхом. Чому? Представників РПЦ в Україні, на жаль, більше, ніж УПЦ КП. Як об’єднуватися , адже більшість духовенства РПЦ виплекана в традиціях Московії. Наголошу, що існує разюча відмінність між світовим православієм і РПЦ. Зокрема, між українським православієм і московським.
– Що Ви маєте на увазі?
– Наведу цікаву ілюстрацію. Коли відбулася Переяславська угода, тобто коли Богдан Хмельницький був вимушений піти на союз із Росією, найбільше протестувала Церква. Митрополит Сильвестр Косів особливо був проти. Свідчення цьому – на Переяславській раді не було жодного українського єпископа. Більше того: зберігся документ, де Сильвестр Косів і українське духовенство, яке поставило свої підписи в тому документі, заявляють: радше померти, ніж присягнути московському цареві. В Росії таке б не пройшло. Там усі патріархи, митрополити в переважній більшості були таким собі послушним інструментом у руках царизму. Згодом – у руках безбожної радянської влади, нині – в руках путінського режиму, хоча я їх не засуджую, бо, мабуть, в таких умовах інакше не можна було діяти.
«Не хочу, щоб в Україні створили РПЦ №2»
Маємо факти: митрополит Филип спробував заперечити Івану Грозному, та був умертвлений. Арсенія Мацієвича, до речі, вихідця з України, катували морально і фізично. Отже митрополит Сильвестр Косів, маючи духовну владу, міг заперечити Хмельницькому, міг протидіяти, протестувати і це йому, як кажуть, зійшло з рук. В Росії таке не пройшло б. Тому мені не хочеться, щоб зараз в Україні утворилася РПЦ №2. Я дуже боюся: якщо процес об’єднання відбуватиметься стихійно і революційно, то з нашої єдиної Помісної Православної церкви може утворитися РПЦ №2. Я панічно того боюся і дуже не хотів би, аби так сталося.
– Мотивуйте власні побоювання…
– Коли Хмельницький з’єднався з Росією, почав багато чого вчитися в росіян, зокрема, почав мститися Сильвестру Косіву. Хмельницький не зміг змістити його з посади митрополита, але почав йому мстити: у Михайлівський монастир призначив намісника, не порадившись із митрополитом Сильвестром. А після його смерті Хмельницький сам скликав Собор, на якому було обрано митрополита. І річ не в особистості Сильвестра – така була в Україні традиція.
Наступник Сильвестра Косіва вів таку ж політику, хоча вважався ставлеником Хмельницького. Ще один митрополит – Йосип Тукальський вів свою окрему політику. Поляки кинули його до в’язниці, а гетьман Брюховецький добивався від Москви, щоб митрополита змістили, бо він «шпигун Варшави». Ці приклади свідчать, наскільки сильною була українська церква в Україні. Гарне визначення цьому часу дав Патріарх Філарет: українська церква в Українській державі була не відділена від держави, але не підпорядкована їй.
– Чи не дивує Вас риторика представників «руского міра» про те, що політики втручаються у справи церкви?
«Президент робить добру справу, то чому ж його не підтримати?»
– Страшенно дивує. Та хотів би їм нагадати, по-перше, що таке втручання у справи церкви, а що таке допомога церкві: між тими поняттями – велика різниця. Перший Вселенський Собор відіграв велику роль в християнській церкві. Він був скликаний Костянтином Великим, який ще навіть не був християнином. Він просто побачив, що в християнстві є конфлікти, труднощі і проблеми, а християнство йому дуже сподобалося. Тому він скликав перший Вселенський Собор, мав на ньому слово і все зробив, аби він успішно відбувся і завершився, тобто тоді Костянтин Великий зорієнтувався на православіє.
Або ж Володимир Великий, який хрестив Русь-Україну. Він не був ні єпископом, ні священиком – він був князем. Але побачивши, що язичництво не веде держави і його самого до Бога, не був задоволений тими магічними ритуалами, почав шукати релігію, яка би привела людину до Бога. І зупинив свій вибір на православному християнстві. Отож ми і Костянтина Великого, і Володимира Великого прославляємо за це – вони причислені до лику святих.
Або ж коли із веління Путіна об’єдналася зарубіжна російська православна церква і РПЦ, то йому за це дякують і дифірамби співають. А коли наш Президент, хоча я ніколи не був особливим симпатиком Петра Порошенка, робить добру, позитивну справу, то чому ж його не підтримати, чому ж йому перешкоджати. Він сприяє і допомагає, як це робив Костянтин Великий і Володимир Великий…
Джерело: RvNews