В історії відомий факт, що радянський розвідник-терорист Микола Кузнєцов блискуче володів мовою Гете і Шіллера, бо змалку засвоїв її в середовищі німецьких колоністів. Але відсторонимося від історії розвідки з її, ймовірно, надуманими «кузнєцовськими сюжетами», а звернемо увагу на скромного мешканця села Калинівка на Демидівщині Володимира Дем’яновича Людвічука, який нещодавно відзначив  97-й день народження.

97 день народження в родинному колі. Фото з родинного альбому

Дитячі і юнацькі роки пана Володимира минули в селі Адамівці в оточенні польських, чеських і німецьких колоністів і поселенців. Як результат – хлопчина блискуче засвоїв мови, якими спілкувалися односельці різних національностей.

У жорнах контррозвідників

  У роки Другої світової війни мешканець Адамівки служив у… чехословацькій армії Людвіга Свободи. Коли ж у післявоєнному розбраті Володимир Людвічук повертався додому, то, звісно, під час фільтраційних заходів потрапив у жорна  радянських контррозвідників. Під час  допиту один із них поцікавився «почєму  нє ушол в совєтскую армію, а только в чужую?

На язиці в українця вертілася фраза:

– А ти мені не чужий? Я ж не рускій чєловєк, що мав бути в совєтській армії! Я – українець!  

Звісно, цього випалити адамівець не міг, як і того, що, на його думку,  жоден солдат будь-якої армії не був таким задрипаним, як у «старшого брата Ваньки», бо відразу потрапив би до числа «врагов народа». Про ймовірну  подальшу долю після цієї тиради можна було лишень здогадуватися: або Соловки і Сібір нєісходімая, або наказ «унічтожить». Тож не дивно, що вчорашній боєць чехословацької армії послався на обставини власної долі, які завадили стати червонозоряним воїном.

Брат за брата

У післявоєнній Адамівці Володимира Дем’яновича пригнітила стражденна доля молодшого брата Антона, якого за намовою мешканців села Будераж на Дубенщині, звинуватили у зв’язках із бандерівцями. Пильні й швидкі на розправу енкаведисти не забарилися ні з арештом, ні з вироком суду – 25 років таборів! Старший брат розпочав власне розслідування і вималювалася несподівана розв’язка: Антона Людвічука будеражці обмовили помилково. А виною всьому – його схожість зі справжнім повстанцем.

Цікаво, що старший брат був настільки впевнений у своїх доказах, що  навіть погоджувався, аби його розстріляли в разі, якщо помилиться. На щастя для родини Людвічуків,  у фіналі цієї історії Антон повернувся до рідні: надзвичайно сильний характер, висока освіта і, як кажуть, залізні аргументи старшого  Володимира допомогли визволити молодшого брата із тюремних затінків.

 Ой було у батька п’ятеро синів

За кілька років після війни Володимир Людвічук зустрів ту єдину і наймилішу, з якою і побрався: обраницею його серця стала Катруся Остапчук із Миколаївки. У шлюбі з нею Людвічуки дали життя п’ятьом синам-соколам – Антону, Святославу, Олександру, Миколі, Віктору. Життєві вітри рознесли їх по Україні: Віктор мешкає в Острожці, Святослав – у Млинові, Микола – у столиці України, де обіймає посаду першого заступника голови правління Укрспоживспілки, Олександр господарить неподалік батьківської садиби – в Демидівці. Найстаршого Антона стежки долі привели на південь України – у Миколаїв, де звів родинне гніздечко. На жаль, дванадцять років тому трагічний випадок вкоротив йому життя. Через невиліковну хворобу також рано осиротила рідню дружина і мама Катерина Якимівна.

Очевидно, що в серці Володимира Дем’яновича залишалася ніша з тепла і ніжності для донечки, тому як найрідніших прийняв своїх невісток. А коли доля звела з Ярославою Острожчук із Острожця – подругою невістки Людмили і сина Віктора, – то і її поселив у власній душі, як рідну дитину.

Лінгвіст із Калинівки

Ставлення сільського інтелігента до книг та інтелектуальних скарбниць – надзвичайне. Десятки років зберігав різні газети, в яких знаходив те, що хвилювало душу і збагачувало розум. Тут далося взнаки не тільки виховання в культурному середовищі трьох народів, а й кілька десятиріч роботи листоношею. Читання для пана Володимира – улюблене заняття впродовж всього життя. На жаль, нині через проблеми із зором не може занурюватися у газетно-книжковий світ.

Володимир Людвічук у Калинівці, та й для мешканців навколишніх населених пунктів, був свого роду паличкою-виручалочкою в багатьох життєвих ситуаціях. І не тільки по доброті своїй, а й через освіченість: багатьом писав листи за кордон, в тому числі – і за океан, бо досконало знав не тільки розмовну польську, чеську, німецьку мови, а й грамотно писав ними. Відтак ходаків до нього вистачало. Володимир Дем’янович нікому не відмовляв.

Якось у знайомого вийшов з ладу мотоцикл «Ява», тож він написав лист на  торговельну базу в столицю України, аби звідти надіслали післяплатою потрібні запасні частини. На жаль, необхідних запчастин не виявилося. Тоді чоловік звернувся до Володимира Людвічука. Той, як кажуть, обсмоктав ситуацію, і чеською мовою настрочив  листа на завод-виробник мотоциклів «Ява»  у Чехословаччину.

Через кілька тижнів у село надійшла посилка із запчастинами. Крім того, чеські виробники поклали в пакунок листа з вибаченнями за спричинені незручності і завдані клопоти власнику їхнього товару. Мабуть, таке правило варто було б запозичити багатьом нинішнім вітчизняним виробникам…

Вищий пілотаж лінгвістичної освіченості калинівця – контрольні роботи з німецької мови для студентів закладів вищої освіти. В тому числі - студентам факультетів іноземних мов. До речі, за прикладом далеко ходити не треба: послугою свекра успішно користалася і невістка Людмила, навчаючись в педагогічному інституті. За сімейним клопотами їй  руки не доходили до німецької, тож цю ношу взяв на себе Володимир Дем’янович. Причому, викладачі вишів браку у контрольних не виявляли.

Фото з родинного альбому

А рівень володіння польською  мовою, яку знав як і рідну, пан Володимр впродовж життя підтримував завдяки газетам «Трибуна люду» і «Жичє вольношчі»: передплачував їх, допоки міг читати. До речі, крім названих трьох мов, Володимир Дем’янович блискуче володів російською і навіть у розмові з автором цих рядків неодноразово користувався нею для передачі атмосфери і колориту тієї чи іншої життєвої ситуації. Варто додати, що з акцентом і помилками він також розмовляє французькою мовою. На жаль, через проблеми зі слухом, так і не вдалося з’ясувати, за яких обставин мовознавець із Калинівки наповнив свій лінгвістичний арсенал мовою Бальзака і Стендаля.

Зрозуміло, я поцікавився, що додавало життєвої снаги та енергії пану Володимиру на його тривалому життєвому шляху. Ось кілька рецептів, які, не сумніваюся, варто взяти в життєву дорогу кожному. Очевидно, далися взнаки генетичний потенціал і щира віра в Господа. Крім того, Володимир Дем’янович ніколи не курив і не зловживав алкоголем. Багато ходить пішки, мешкає на фоні чистого повітря і мальовничого довкілля. Віддає перевагу рідким стравам. Полюбляє хатню прохолоду: до речі, цю звичку навіть запримітив якось онук Вітя і  зробив висновок, що такі умови не тільки створюють комфорт для дідуся, а й додають йому життєвої сили.

Володимир Дем’янович Людвічук. Фото надане автором

Ще одне джерело снаги та енергії – гумор та оптимізм Володимира Людвічука. І в 97 років джерело його тонких та іскрометних жартів не вичерпується.  Крім того, ніхто від нього не чув кривого слова, а лихослів’я викликає в калинівця огиду. Як на мене, затримали літнього мудреця  на білому світі також доброта, душевна щедрість і внутрішня культура.

 Мабуть, ці істини не завадило б закарбувати кожному українцеві на душевних регістрах і послуговуватися ними в щоденному житті.  І взагалі мудрість поліглота з Калинівки – клондайк для психологів, філологів, геронтологів та науковців інших спеціалізацій. За три роки до сторіччя Володимир Людвічук  випромінює добро і тепло,  тож поспішаймо зігрітися на ватрі його душі…