Сьогодні поїхати за кордон на заробітки та й навіть на постійне місце проживання стало явищем звичним. В кожній другій українській родині хтось десь поїхав: молодь – на навчання, дорослі – десь попрацювати, щоб поповнити скупий сімейний бюджет. А хтось поривається знайти в чужій державі місце під сонцем, щоб облаштуватися й забрати туди всю родину.

Проте як і дерево, яке при пересадці в інший грунт не завжди в ньому приживається, так і людина. Молода людина, як і молоде деревце має шанс. Старшим же – тяжче. Далеко не кожен зможе прижитися на чужині. почуватися комфортно у чужому суспільстві. Знання мови – це основа, та мова – то ще не все. Є ще традиції, звичаї, закони. В іншому суспільстві живуть інші люди, які і мислять, і все роблять, і живуть не так, як звично нам.

Розповіла мені нещодавно свою заробітчанську історію з 1990-х років моя знайома – пані Леся К. Їхати до Америки вона змушена була услід за чоловіком, котрий помандрував у заморські краї першим. Він був у неї другим подружжям, яке на рідній землі ще до кінця не склалося: тільки-но зустрілися, поспішно одружилися, прожили разом якихось півроку, як тут вже в Америку подався.

 Зламалася машина. Не міг приземлитися літак... - погані знаки

– Я не хотіла нікуди їхати. Бо ні мови не знаю, ані не відаю, що я робитиму в чужій державі, – розповідає пані Леся, лікар за фахом. – Та що поробиш? Я ж бо заміжня. Чоловік там. Мушу. Тож попрощалась, плачучи, з усіма домашніми, сідаю до брата в авто і їдемо до Києва. На виїзді з Рівного псується машина, довелося викликати буксир, щоб довіз до автосервісу. Проте якось із горем-бідою встигли. В аеропорту Бориспіль сіла я в літак, лечу і думаю: що мене там чекає? Таке враження, наче лечу в нікуди.

Був тоді початок літа. Погожа сонячна днина. Чоловік в аеропорту мене зустрічав. Ось-ось літак зробить посадку. Проте з літаком вочевидь щось трапилося. Він то піднімався, набирав висоту, то знижувався, й ніяк не міг випустити шасі, щоб зробити посадку. Це тривало 40 хвилин, не менше. Пасажири занепокоїлись й дуже перехвилювались. Такі от перші знаки, що не треба було мені покидати Україну.

Фото з мережі Інтернет

Та все ж перші дні по приїзді були гарні й цікаві. Чоловік мене зустрів з квітами, приїхали ми на місце. Кімната, яку він винайняв, досить велика та простора. Все навколо було новим і цікавим. Хоча декілька тижнів по приїзді я не могла призвичаїтися до нового часового пояса. Вдень сплю, а вночі сиджу. Це тривало десь до місяця. Прибула я за гостевою візою, тож ніякої влаштованості. Нема роботи та й мовний бар'єр. Для мене тоді все виглядало як катастрофа. Шукала роботу тимчасову. Ходила прибирати до господарів – на подвір’ї чи в помешканні. Було, що у кафе мила посуд, на кладовищі прибирала могилки, поливала квіти, гляділа дітей. Хоча останнє було для мене дуже важким.

Дитина доводила до сліз...

Пригадую, як хлопчик років семи, зрозумівши, що я погано розумію й володію англійською мовою, почав робити збитки. От виношу я сміття на вулицю, а він зачинить двері і через вікно мені рукою махає та дражниться зі мною, а зайти не пускає. А у мене в цей час на плиті обід готується. Я починаю його умовляти, щоб відчинив двері. Як йому обридне така гра, тоді він відчинить. Обід же не раз потрібно було варити спочатку, бо вже все згоріло. А потім оправдовуватися перед  господарями, як так сталося.

Фото з мережі Інтернет

Гуляємо з ним на вулиці, то він своїм друзям-хлопчакам сказав, що "вона не розмовляє по-англійськи" й почав говорити непристойності (я вже потім довідалась значення цих слів). Всі гуртом ці 7-9-річні хлопчаки стали кидати в мене камінцями та обливати водою із водяних автоматів. Довели мене до плачу, а те обливання також дарма не минулося, ще й захворіла, а хто ж мене лікуватиме – думаю: "Я ж тут ніхто". Що можу прочитати по латині, те куплю в аптеці. Більше нічим не в силі зарадити.

Мій чоловік працювати не хотів. Він йшов на річку, ловив там рибу, шукав собі спокій, а мене посилав шукати заробітків, бо жінці легше знайти роботи в домогосподарстві. Зелені дуже багато довкола річки, але вона якась чагарникова. Серед тієї зелені витке листя, схоже до дикого винограду. Листочки немов воскові, дуже гарні – це пойзен аве. Якщо торкнутися цієї рослини рукою, то обсипле все тіло, обличчя. Я бачила фотографію одного українця, який став жертвою цієї рослини. Від річки справа за метрів тридцять – кладовище. Вочевидь тому там і стояв знак ноу-фішінг – рибу ловити не можна. Але мій чоловік на це не зважав.

Мені було дуже важко морально. Почувалася загубленою й непотрібною у чужому світі. Тож я згадала, що маю адреси двох земляків з Рівненщини, тож вирішила зв’язатися з ними. Написала одному – не відповів. Номер другого набрав батько того хлопчика, котрого я гляділа, та сказав: "Тут із України, з Рівного хочуть з вами поговорити". А той йому відповів: «Я ні з ким з Рівного говорити не хочу. Не телефонуйте мені більше». Це мене вбило. Не було від кого чекати помочі.

У вихідний пішли ми до церкви. По службі Божій ідемо на кладовище, бо воно поруч з церквою. Багато людей ідуть відвідати своїх покійних родичів. Там, як у парку, – асфальтові доріжки, квіти. Йдемо ми удвох із чоловіком, а за нами йдуть люди і раптом чуємо нашу мову. Та тільки що говорять?

"От ці з України понаїхали…" Інший відповідає: "Тяжко їм. А згадай, як нам було, як ми сюди приїхали?" Я слухаю цю мову та й собі думаю: "Вам – інша річ. Ви мусили сюди їхати, бо утікали від переслідувань, а чого я сюди припхалася?" І картаю себе, картаю…

 Як заспівали: "Чути, «Кру-кру-кру», в чужині умру...", – я  ридала навзрид 

Від церкви дорога вела до українського центру, де був дитячий садок та українська школа. Щосуботи батьки, які хотіли, щоб їхні діти знали українську мову, приводили до цієї школи своїх дітей. Ще там була велика зала, де відбувалися різні урочистості, концерти. Якось я потрапила там на концерт Українського Черкаського хору. Як заспівали: "Чути, «Кру-кру-кру», в чужині умру, поки море перелечу – крилоньки зотру", – я тоді ридала навзрид, сльози ллялися річкою…

Фото з мережі Інтернет

На вихідні люди їхали до океану або десь в інше місце на відпочинок. Наші страви – вареники та голубці там популярні. Побувала я на кількох гостинах типу російського "дєвічніка". Гостей пригощали різними стравами, люди веселились, організовували якісь забави, а мені воно все було не до душі. Почувалася не в своїй тарілці, зайвою на чужій гостині.

Аби лиш хто коли сказав, що я поїду жити в Америку, ніколи б не повірила. У нашої родини не було в США ні родичів, ні знайомих. А мене чомусь доля закинула на цю чужину. Дуже сумувала за Україною, рідним домом.

Прийду до церкви у будній день, ніде нікого. Стану на коліна перед образом Матері Божої й молю: "Матінко Божа, зглянься на мене. Зроби так, аби я повернулась в Україну". Настав час, коли я зрозуміла, що не можу більше жити в Америці: або додому, або я тут помру з туги. І я почала снувати плани щодо повернення. Чоловіку про це ані слова, бо спільне життя в нас не складалося і він навряд чи мене б зрозумів. І це тільки б ускладнило мій план втечі. Я працювала хатньою робітницею в однієї родини, бавила дівчинку, тож це був мій шанс. Вочевидь Матінка Божа почула мої молитви.

Напередодні познайомилася в церкві з українською родиною й попросила у них допомогти мені повернутися додому. «Мені нічого не потрібно. Тільки квиток на літак до Києва…» І ті люди мене зрозуміли. У визначений день вони приїхали на авто до того дому, де я працювала й відвезли мене до Нью-Йорка. Від них я зателефонувала до брата й попросила мене зустріти. А брат якраз хворий, мав запалення легенів. І все ж я вирішила виліт не відкладати. «Мені б тільки в Україну потрапити, а на рідній землі я не пропаду…» – думала я. Яке ж нервове напруження довелося мені тоді пережити! Та й нічний політ не дуже приємний. Була зима. У Європі літак потрапив у снігову бурю.

Збирались робити посадку в Польщі, але через негоду не вийшло, тож як вийшли з хмари, літак швидко взяв напрям на Україну. А приземлився в Борисполі так легко, що жодного неприємного відчуття. Я помітила, що ми вже на землі, лиш побачивши, що літак уже біжить по льотній доріжці. «Це ж напевно тому, що я так хочу додому…» – думала я і раділа, що я вже на рідній землі.

В аеровокзалі усіх зустрічають, а я йду сама, знаючи, що мене ніхто не зустрічатиме. Коли ж бачу підняту руку, замотаний шарфом аж по очі чоловік комусь махає рукою, придивляюся – то ж мій брат. Хворий, з температурою, він усе ж приїхав мене зустріти. Ніхто з родини більше не знав про моє повернення. Приїхали на Рівненщину до хати моїх батьків. Вечір, у домі чомусь немає світла. Напередодні була заметіль, десь пообривало дроти. Село знеструмлене.

Стукаю у віконце. У кімнаті горять свічки, батьки сидять вечеряють, розмовляють. Мама на мій стукіт, кинулася як сполохана пташка: "Хто там?" "Це я, мамо, відчиніть!" Чую: "Ох, донечко моя дорогенька…" – матінка моя мчить до дверей і я падаю в її гарячі обійми. Сльози зворушення й радості обпікають щоки нам обом.

Всі разом повечеряли, пообіцяла я братові назавтра прибути до них, проте обіцянки не виконала. Наступного дня я вже не змогла підвестися з ліжка. Руки й ноги не слухалися. Великий стрес дався взнаки і у мене нервовий параліч. Батьки ходили біля мене, як біля малої дитини. Коли через місяць стала на ноги, повернулася на своє попереднє місце праці – до лікарні. Всіх хотілося обійняти, такі рідні люди навколо.

Оцінила я тоді, що то значить для людини її рідна земля, рідний дім, рідна мова, рідні традиції. Дорожчого немає нічого. Рідна земля мене відживила, повернула силу, укріпила душу. Помаленьку стала я видужувати й відходити душею. Колишньому чоловіку потрібна була від мене лиш завірена нотаріусом довідка, що я не заперечую, аби він залишився в Америці. На цьому й завершилось моє "казкове заміжжя".

Америку дотепер згадую немов страшний сон. Дуже рада, що він для мене минув. Вдячна Богові, що повернув мене на Україну, у мій рідний край. Я тут зі своїм родом, зі своїм народом. Нехай у мене нема стільки грошей, скільки б я могла заробити за океаном, але тут я щаслива тим, що живу на рідній землі.

Фото з мережі Інтернет

Хочу звернутися до тих, хто вирішив виїхати в іншу країну. Люди добрі, як рідної матері ніколи не замінить мачуха, так і ніяка чужина – не стане вам рідною землею. Тому не лишайте рідну землю, не паліть за собою всі мости, бо будете шкодувати.

Записала Людмила МАРЧУК