Як я до Польщі вирушила… Продовження. Частина п'ята
Автор : Мирослава Іщук
І знову потяг несе нас у даль!
Після подорожі до Варшави трудові будні й надалі тягнулися одноманітно й почали трохи набридати. А тут ще й чоловік поранив ногу, яка через високу вологість не поспішала заживати, тож ми, не прив’язані жодними домовленостями чи угодами, вирішили повертатися додому. Але не так, як більшість заробітчан – тим самим ходом, що і прибули, а знову ж таки з мандрами й пригодами. Повернення із перевізником затратніше стосовно коштів, але спокійніше щодо логістики: тебе забирають із місця проживання, перед кордоном ви обов’язково заїжджаєте на гуртовні, м’ясарні, супермаркети, а вже в Україні із усіма торбами та клунками перевізник завозить під саму хату. Ми ж не могли побувати в Польщі й не побачити Кракова!
Ця колишня польська столиця давно тривожила нашу фантазію й фактично була першочерговим мотивом виготовлення закордонного паспорта. Повертатися додому, а вже звідти знову чекати слушного часу, аби виїхати в мандри – логіки не було. Тож завдяки Інтернету з’ясували, що проблем із добиранням із Варшави до Кракова бути не повинно, швиденько позбирали свої лашки, й за два дні до від’їзду попередивши господарів, що вони втрачають таких передовиків виробництва, як ми, подалися у ще одну авантюру. В столицю добралися вже торованим шляхом, щоправда, електричка була двоповерхова й народу в ній теж назбиралося густенько – робочий день, як не як.
А от на центральному вокзалі нас чекало невелике розчарування – квитків на потрібний нам потяг другого класу не було, інший потяг такого ж класу, тобто дешевший, прибував до місця призначення майже в обід. Тож прикинули, що різниця в ціні між класами не така вже й смертельна (злотих по 15), а зекономлений час таки суттєвий, і вирішили шикувати на повну. Взагалі придбати квиток на транспорт у Польщі – не клопітно: каси, автомати, електронні квитки, які провідники зіскановують просто з телефону - проблема лише у виборі, якщо маєте банківську картку. Ми ж через її відсутність мусили ламаною польською пояснити касирці, що, куди і скільки, й уже за кілька хвилин омріяна перепустка в потяг була в наших руках. Поїзд першого класу теж порадував чистотою, м’якими зручними сидіннями (я і пасажир навпроти попались довгоногі, але почували себе комфортно й не заважали одне одному), дзеркалами, зручним столиком і краєвидами за вікном, бо вдалося побачити ту частину Варшави, що не потрапила в поле зору минулого разу.
Час пролетів швидко – трохи дрімали, трохи обговорювали пейзажі та план дій, перекусили йогуртом і не помітили коли вже й околиці Кракова замиготіли перед очима, а потім і величезний кількаярусний вокзал міста став першим, що тут побачили. Скажу вам чесно, вже й на двірці можна було зависнути на цілий день, бо це не просто вокзал, а величезний торговий центр, де представлені магазини багатьох світових лідерів, а в самих магазинах якраз відбувалися фінальні розпродажі та ліквідації колекцій.
Я із роззявленим ротом конвульсивно шукала причину, аби заманити чоловіка хоч на годинку у цю цитадель моди та розваг, але він був невблаганний, тож ми, роззираючись довкола, все ж пішли шукати камери схову та автобусні каси, аби не тягнути багаж на собі й точно знати, що буде чим добратися на Батьківщину після того, як обдивимося всі закутки старого Кракова. Знайти вільну й потрібну за розмірами шафку у камерах схову було завдання не із найлегших, але ми з ним упоралися й, закинувши у шпарину 12 злотих, а в камеру всі свої пожитки, могли на найближчі 24 години не перейматися їхньою долею. Із квитками на автобус до Львова теж особливих проблем не виникло – взяли аж на 22.30, аби не шкодувати, що на щось важливе й дуже цікаве не вистачило часу.
Дорога в казку
За вказівниками стартонули у саме серце Кракова – Старе місто: особливий інтерес для нас як любителів «брати замки» становила місцева перлина – замок Вавель, а також одна з найбільших у Європі площ – Ринок. Але й окрім цього в місті стільки цікавинок та краси, що й не знаєш, біля чого першого вмліти від щастя: високі охайні кам’яниці; вузькі, вимощені бруківкою вулиці, що носять імена святих та євангелістів; крамнички із різноманітними сувенірами; ресторанчики й кафе, звідки смачно пахне і кавою, і стравою; гамірні фонтани та ярмарки, а головне – храми - їх тут, довкола площі Ринок, майже два десятки, і кожен унікальний!!!
За свою більш як тисячолітню історію Краків пережив чимало радості й горя, були часи розквіту й занепаду, слави і сірості, перемог і поразок, але ота неповторна аура таємничості й магічності тут, мабуть, ще з часів, коли Болеслав Хоробрий на Вавельських пагорбах збудував першу королівську резиденцію.
Минувши місцевий барбакан, Королівським шляхом (з не меншою гідністю, аніж монархи, хоч у власному генеалогічному анамнезі тільки посол до Сеймику й доктор наук, чим безмежно горджуся) попрямували до дивовижного не лише за стилістикою й архітектурою, а й за атмосферністю Маріацького костелу. Дві його різні за формою і висотою башти, темні кольори фасаду, сотні серпокрильців, що краяли небо над верхівками святині, й сонце, що в цей час сором’язливо прикрилося хмаркою й тим самим підігрівало пелену таємничості.
З цим костелом пов’язана трагічна легенда про сурмача, що, несучи тут дозор, помітив наближення військ Батия і почав сурмити тривогу. Але татарська стріла вбила мужнього охоронця, обірвавши його заклик до оборони. З того часу в пам'ять про його мужність щогодини із вежі костелу звучить мелодія, що обривається на тій ноті, на якій обірвалося і життя героя. У самому храмі також все велично, таємничо і трохи сумно, але надзвичайно цікаво, тут можна помилуватися вирізьбленим із липи старим вівтарем (одним із найбільших у Європі).
Трохи далі за костелом височіє місцева Ратуша, де колись зберігалася міська скарбниця, а в похмурих підземеллях сиділи в’язні. Поляки наголошують, що їхня вежа нічим не поступається Пізанській, от тільки кут її нахилу менший – 55 сантиметрів – так-так, якщо добре придивитися, особливо потім на фото, то цей крен таки видно! Біля неї - давні Суконні ряди – місце, куди колись з’їжджалися купці з усієї Європи й Азії зі своїм багатим крамом, нині ж тут можна придбати сувеніри і ювелірні вироби, а також відвідати Національний музей Кракова з артефактами від XIV століття й до кінця ХХ. Високі склепіння, могутні мури та безліч туристів дозволяють трохи загубитися в часі – можна уявити себе у середньовіччі чи в 17-18 століттях, коли таке ж велелюддя вирувало на центральній площі Кракова, а розмаїття товарів було, мабуть, не меншим!
Вавель – моя розділена любов
Можна ж, звичайно, знайти екскурсовода й дізнатися безліч цікавинок про Старе місто, але ми не стали цього робити, скориставшись послугами Гугла та власними вподобаннями й інтуїцією – і не прогадали! Просто походивши неймовірними затишними й водночас величними вулицями історичного центру, які, до речі, майже не зруйнували війни, попрямували до серця Кракова – замку Вавель.
Вхід на його подвір’я також безкоштовний, якщо ви хочете лишень поблукати ним, не заходячи у жодне із приміщень, окрім туалету. Якщо ж ваша мета побувати й усередині, то треба придбати квитки або при вході у замок, або безпосередньо при вході в кожну будівлю. Ми вирішили, окрім походів по надзвичайно розмашистій території, піднятися ще й на одну із веж, а також заглибитися під землю – в печеру дракона Смока. На превеликий жаль, на огляд експозицій не вистачало часу, бо замок працює лише до 17 години. Але й того, що побачили, достатньо, щоби ще й досі щасливо всміхатися спогадам і глибоко дихати від вражень, що залишила ця перлина серед побачених за моє життя замків! Ще раз із гіркотою наголошу, що такого догляду, любові, ошатного вигляду та величі не має жоден український замок, навіть із числа тих, якими ми безумовно пишаємося і на які держава все ж виділяє якусь копійчину!
Вавель, збудований ще на початку 16 століття у стилі ренесансу, і нині бездоганний! По-перше, вражають його розміри – гігантські, фактично посеред міста, на березі Вісли, яка робить мало не прямий кут повороту у своєму руслі, височить ця ідеально збережена й доглянута історична родзинка. А з її мурів і башт відкриваються неймовірні краєвиди і Кракова, і Вісли, й, здається, всієї Польщі. На подвірї замку розташувався й діючий кафедральний собор Станіслава і Вацлава, що є національним пантеоном, бо тут поховано багато королів, національних героїв, митців Польщі. До речі, тут похований і один з найшановніших поляками королів – Ян ІІІ Собеський, тож мені вдалося побувати й у місці його народження – нашому Олеському замку, й у місці останнього спочинку. А ще в соборі відбувалися коронації та королівські вінчання навіть і тоді, коли столицею стала Варшава. Величезне палацове подвір’я - такий яскравий зразок ренесансу, що про це можу сказати і я – людина не дуже близька до розуміння архітектурних особливостей. А розміри – мабуть зо три (!) Підгорецьких замки вмістилося б! Щодо експозицій, які ми так і не побачили (а це означає тільки те, що новій зустрічі із Вавелем бути!), то кажуть, що тут є 138 шикарних гобеленів роботи брюссельських ткачів, прекрасні королівські палати та безліч залів, прикрашених оригіналами мистецьких творів.
Із башти, на яку ми піднялися, по один бік Вавель був, як на долоні, по інший – Краків. Від віконечка вежі годі було відірватися – таку красу хотілося запам’ятати, ввібрати в себе назавжди! Але й інші туристи, яких тут дуже багато, проте через велику площу замку цього не відчуваєш, теж хотіли помилуватися краєвидами. Тож ми спустилися на подвір’я і ще довго блукали там мовчки, німі від зачудування, величі, аури і співзвучності власних сердець і великого доброго серця Вавеля. Ближче до закриття музею спустилися в печеру Смока – страшного дракона, який, як і його колега з Дніпровських круч, харчувався молодими вродливими дівчатами, аж поки одна з них не стала йому поперек горла. Глиняна мокра підземна темниця вивела нас до підніжжя замку, на набережну Вісли, де височить вогнедихаючий пам’ятник цій рептилії, що нині стала символом Кракова, втративши всю войовничість. Тут, на набережній, як і на знаменитій голлівудській алеї зірок, знаходяться зірки знаменитостей, які гостювали в Кракові, із відбитками їхніх долонь!
Радості моїй не було меж, коли серед наразі нечисленного пантеону виявилися долоні моїх улюблених акторів Люка Бессона та Бенедикта Камбербеджа! Але, скажу я вам, невеликі руки в митців таки не для фізичної праці, їм тільки мистецтво творити – мої довгі пальці повністю не вмістилися в жодному відбитку (отож, якби не хронічна відсутність слуху, як мінімум, кар’єра успішної піаністки була би мені гарантована!)
Храми Господні і науки та культури
Так само, як і у Варшаві, Старе місто, та й узагалі Краків наповнені костелами різних епох і стилів. Тут щокроку лише за храмами можна вивчати архітектуру – строга стрімка готика прекрасно вживається з витонченим ренесансом, кучерявим бароко чи стриманістю романського стилю.
Строгий бароковий костел святого Флоріана; неймовірної краси найбільший (і також бароковий) храм святої Анни; найстаріший і дуже скромний у плані архітектурної оздоби костел святого Анджея. А ще - один із найбільших католицьких комплексів – Домініканський і кілька фамільних каплиць довкола, а також Францисканський костел, де спочиває король Болеслав Соромливий із дружиною та сестрою. А перед найбільшою на центральній площі будівлею Суконних рядів розмістився костел святого Войцеха, що частково пішов під землю.
Ну, і мій улюбленець – костел святих Петра і Павла – високий (завдяки чому в ньому розміщений маятник Фуко! Хто не знає, що це таке - бігом у Гугл або й однойменну книгу Умберто Еко прочитати), світлий, із численними барельєфами, із скульптурами 12 апостолів, що оберігають цю святиню, він неймовірно милує погляд, просто примушуючи фотографувати себе з усіх боків і ракурсів. Тут же у срібній труні спочивають останки відомого поляка Петра Скарги… Пам’ятаєте давню полемічну епістолярію, започатковану цим чоловіком, вона ж безпосередньо стосується наших країв, князів Острозьких і всіх тих освічених людей, які довгі роки відписували йому? Отут, серед усього різноманіття храмів справді можна вибрати те, що душа бажає.
Але душу тягнуло до іншого храму – одного з найстаріших європейських університетів – Ягеллонського, що серед пишної зелені тягнувся в небо буро-червоними мурами. Незважаючи на історичні перипетії, впродовж яких часи розквіту змінювалися часами занепаду, й на те, що в роки Другої світової йому довелося функціонувати у підпіллі, до нині заклад зберіг статус одного із найбільш затребуваних і поважних у Європі. Майже п’ятдесят тисяч студентів черпають знання і нині в цих розкішних кам’яницях, у багатотомній бібліотеці, астрономіях, лабораторіях. Колись тут навчався і юний Кароль Войтила – майбутній папа Іван-Павло ІІ. Але скажу вам по великому секрету, що наш Чернівецький університет зовні мені кращий – більший, гарніший, затишніший, ну, і рідніший!
Ще один храм – культури – теж потопає в зелені, через що важко із першого погляду оцінити розміри й зовнішнє оздоблення театру ім. Юліуша Словацького. Кажуть, зразком для його зведення послужила Паризька опера, може, тому будівля мені видалася трохи схожою на святковий торт, для якого кондитер не пошкодував ані крему, ані прикрас та цукатів. І хоч репертуар оцінити не довелося, ми так мило і затишно почували себе під кронами дерев на лавці навпроти цього витвору архітектури кінця 19 століття… Але вечоріло, тож мусили, попри небажання й ностальгію за Краковом, що розпочиналася тут же, попрощатися із цим гостинним містом, аби, наостанок таки побродивши по магазинчиках торговельного центру, мріяти про повернення.
До речі, в торговому центрі на вокзалі я таки прикупила трохи гарноти собі і чоловіку, а в місцевій «Бєдронці» ще й дві торби продуктів, бо ж як не взяти такої смакоти ще й ближнім та дальнім, які за тебе переживали. Дорога додому, незважаючи на шестигодинне очікування у Шегинях, була стрімкою і спокійною (хоч в автобусі зібралося майже п’ять десятків пасажирів, і я таки трохи переживала, що між ними проявиться хтось не дуже адекватний). Зранку нас вигрузили на Стрийський автовокзал Львова.
Ну, що сказати… Після краківського – то така невмивана убогість, хоч і зі статусом міжнародний… І можете закидати мене тапками, але то реалії. На жаль, наші реалії. Маршрутку додому тримало вкупі лише добротне сукно, яким був оббитий її салон. А контрольним у голову була реакція водія на пішохода, що перейшов дорогу з порожніми п’ятилітровими пляшками на зебрі!!! Водій не полінувався зупинитися й обматюкати його, бо ж бачите, щастя йому не буде, коли отакі-от будуть шастати пішохідними переходами із порожньою тарою…
Маршрут проліг через центр, де до переживань за цілісність маршрутки додалося захоплення від одного з улюблених міст! Бо гарне ж! Бо близько! Бо наше! Бо ти тут свій! Вдячна всім, хто таки дочитав, а особливо тим, хто надихнувся на власну подорож!
Початок оповіді у чотирьох частинах читайте за посиланнями:
https://rvnews.rv.ua/post/view/1537643514-yak-ya-do-polschi-virushila-prodovzhennya-chastina-druga
https://rvnews.rv.ua/post/view/1537994962-yak-ya-do-polschi-virushila-prodovzhennya-chastina-tretya
https://rvnews.rv.ua/post/view/1538425266-yak-ya-do-polschi-virushila-prodovzhennya-chastina-chetverta
Джерело: RvNews
Автоматизований сортувальний центр Укрпошти запрацював у Рівному: чому це потрібно 
