Стріли, прикраси та… зуб мамонта

Вважається, що село було засноване у 1322 році. Однак це всього-навсього перша письмова згадка про Будераж: у дарчому акті князя Любарта Гедиміновича від 8 грудня 1322 року  зазначено, що село було подароване Луцькій церкві Іоанна Богослова. Однак у річці Збитинка, яка  протікає через село, і досі знаходять древні знаряддя праці й побуту, а також прикраси, що були виготовлені з каменю. Це доводить, що люди жили на цьому місці ще від часів кам’яного віку. На території села також було знайдено... зуб мамонта,  за розмірами вдвічі більший за цеглину, його навіть важко втримати в руках. 
Інші цікаві знахідки, як-от наконечники стріл, списів, уламки мечів, знарядь праці, місця ливарної та гончарної «індустрії», доводять, що життя тут вирувало і за часів староруської доби та середньовіччя. Усі ці артефакти нині зберігаються у місцевій Будеразькій школі.

Леонід Якимчук демонструє сільські артефакти, серед яких і зуб мамонта

Підземний хід від Будеража до Почаєва – правда чи вимисел?

Біля села було знайдено стародавнє поселення – Городище. Дослідження предметів побуту з цього місця дозволяють вченим припустити, що ця територія обживалася східно-слов’янськими племенами.

Будеразьке Городище. Фото з мережі Інтернет

Тут же, трохи вниз від Городища є урочище Церквище. Легенда стверджує, що на цьому місці колись стояла церква, імовірно вона була збудована в перші десятиліття від зародження на наших землях християнства. Так сталося, що напад татаро-монгольської орди співпав зі святкуванням Великодня. Вночі, коли люди стояли в храмі на пасхальній службі, бусурмани намагалися підпалити церкву. Однак у ту ж мить вона провалилася крізь землю. Старі люди кажуть, що й досі на Пасху на цьому місці чуються церковні дзвони. Скептики ж вважають, що храм тут цілком міг бути, адже ця місцина знаходиться на підвищенні, відтак православну святиню можна було  побачити звідусіль. Імовірніше за все, храм розібрали та перенесли в зручніше місце. На користь цієї версії свідчать  дані про те, що Городище було спалене під час другого нападу татаро-монголів, саме під час тієї війни, про яку говорили, що вона «ще буде раз». Після цього вціліле населення почало селитися у видолинку біля річки Свитенька. Тут, у долинці, село Будераж вікує й досі. А ще, переповідають старожили, на Городищі ріс кількасотрічний дуб. Якщо вилізти на його верхівку в погожу днину, то з цього місця можна було побачити церкви Почаєва, і те, як на сонці виблискували їхні куполи. З Городища, кажуть, можна було дійти пішки до Почаєва через... підземні ходи. Тут, до речі, таки є підземні приміщення, однак доказів про те, що це підземна дорога до Почаєва, немає. Це лише легенда, котра породжує все нові й нові версії та здогадки. Але на те  вона й легенда. Чи не так?

Тут знайшли спочинок козаки

Кургани, які знаходяться біля місцевої школи, теж викликають інтерес в істориків. Свого часу козаки використовували їх для поховань. Однак ці насипи були рукотворними й існували в селі ще задовго до козацької доби. За Люблінською унією 1569 року село підпадало під управління Речі Посполитої. Український народ зазнавав різних утисків, відтак вибухнула національно-визвольна боротьба 1648-1657 років. Територія Будеража стала ареною звитяжних боїв козацько-селянських військ із польською шляхтою. До сьогодні на старому сільському кладовищі є кілька козацьких хрестів. Такий хрест був і на кургані. Тому, цілком закономірно, що околиці Будеража періодично досліджують історики та археологи.

Село Будераж. Фото з мережі Інтернет

У різні часи і під різною владою Будераж завжди був адміністративним центром, а після того, як увійшов до складу Російської імперії, у 1866 році став волосним центром. 
У складі Польщі село перебувало до вересня 1939 року. У 1939 році на території Західної України була встановлена Радянська влада. В період німецької окупації Будераж став центром безкомпромісної  радянсько-фашистської боротьби.
У той же час на теренах нашого краю не припинялися національно-визвольні змагання – у лісах між Острогом та Кременцем розташувалися бойові загони УПА, котрі пізніше сформувалися в групу УПА «Південь». Вигідне розташування Будеража поблизу цих лісів і стало причиною того, що саме тут, у місцевій школі 21-22 листопада 1943 року провели Першу Конференцію поневолених народів Європи та Азії. Сюди прибули 39 делегатів, які представляли 13 народів. Цікаво, що за 50 кілометрів, у Рівному, знаходилася резиденція Еріка Коха, тож Конференція проходила фактично під самісіньким носом у німецького командування, котре не могло й подумати про такий зухвалий крок ОУН. На Конференцію прибув також Головнокомандувач УПА Роман Шухевич.

Командир УПА Роман Шухевич у с. Будераж 21-22 листопада 1943 р. Фото з мережі Інтернет

Захід проходив під гаслами: «За створення незалежних національних держав! Смерть Гітлеру і Сталіну!» І як результат, тут було створено координаційний осередок визвольного руху – Антибільшовицький Блок Народів.
Не забули будеражці й до сьогодні криваві події 1943 року, коли німці в селі Святе живцем спалили 72 чоловіки, а 11-х, котрі намагалися вирватися з вогню, розстріляли з кулеметів. І щороку на Великдень селяни поминають п’ять тисяч українських патріотів, котрі полягли у квітні 1944 року в Гурбах, намагаючись протистояти 30-тисячному радянському війську.

Млин

А в самому селі Будераж у ті роки тим часом розвивався свій кривавий сценарій, котрий «писали» енкаведисти. Був тут штаб УПА. І розташовувався він у млині селянина Якова Мельника. Син цього чоловіка був сотником УПА, а дочка Марія – зв’язковою. Її якраз не було вдома, коли енкаведисти вирізали всю її родину. Так жінка й врятувалася. Млин пізніше націоналізували в колгосп. І лише в 90-ті роки передали у власність Марії Дрозд. Вона ж млин продала одному із селян – Олександру Свердлюку. Олександр Улянович відремонтував його, і сьогодні сюди по борошно приїжджають із усіх навколишніх сіл.

Будераж сьогодні

Із тих буремних часів минуло не одне десятиліття. Село разом із усією Україною зустріло Незалежність, жило, трудилося, розвивалося. Голова Будеразької сільської ради Володимир Баранов каже, що нині, попри важкі часи для усієї держави, будеражці не падають духом. Дехто має роботу тут, на місці, адже тільки в Будеражі є три магазини, лікарська амбулаторія, до якої звертаються хворі також із сіл Півче, Суйми та Нова Мощаниця, Здолбунівський територіальний центр соціального обслуговування, аптека, церква, молитовний будинок, ветеринарна лікарня, фермерське господарство «Самант», школа, сільська рада, пошта, будинок культури, дитячий садочок, до якого привозять діток навіть із сусідніх сіл. Усі ці організації дають, хоч і не такі чисельні, але свої робочі місця. До Будеразької сільської ради належать ще й села  Святе, Мости, Зелений Дуб, Новий Світ. У Мостах та Зеленому Дубі теж є свої крамниці, ФАПи та будинки культури. У Мостах не так давно була й своя початкова школа. Нині ж діти доїжджають на навчання в Будераж, адже тут кілька років тому збудували нову школу, оснащену найновішим навчальним приладдям.
Володимир Федорович проводить екскурсію своїм селом. Каже, що особливо пишається місцевим будинком культури. Його завідуюча  Наталія Козік за той час, що тут працює, провела колосальну роботу – вона почала організовувати культурні заходи на різні свята, тож сюди потягнулася творча молодь. Єдиний недолік – відсутність опалення та термінова необхідність капітального ремонту. Цим найближчим часом і планує зайнятися сільська рада.

І старість буває в радість

Знайомить сільський голова із завідуючою стаціонарного відділення Здолбунівського районного територіального центру соціального обслуговування в селі Будераж Людмилою Рудик. Вона опікується закладом, який селяни називають «будинком престарілих». Відділення розраховане на 20 ліжок, наразі ж тут знайшли прихисток 18 одиноких людей похилого віку та люди з обмеженими фізичними можливостями з усього району. Тут вони отримують необхідний догляд, медичну допомогу, повноцінне харчування та цікаве дозвілля. Коли ми переступили поріг закладу, то застали стареньких у залі за переглядом телевізора. Тут же більшість із них вигукнули: «Наша Василівна прийшла». Так сталося, що життя завдало кожному із цих людей важкого удару – вони залишилися в цьому світі одинокими та ще й на схилі літ. Тому-то завідуюча Людмила Василівна та решта персоналу заміняють стареньким і дітей, і внуків. Адже, як каже Людмила Рудик, і колектив, і «старожили» територіального центру стараються стати для тих, хто потрапляє сюди, справжньою родиною. У той час, коли за кордоном не є чимось надзвичайним після виходу на пенсію  йти жити до будинку престарілих, у нас для стареньких – це справжня трагедія. Хоч тут створені найкомфортніші умови для проживання, людям дуже не хочеться усвідомлювати, що на старості літ вони залишилися одинокими і про них нема кому подбати, тож вимушені просити прихистку у держави. Однак старенькі дуже швидко адаптуються.  Тут знайшли допомогу не лише пенсіонери, живуть тут люди від 48 до 93 років. Різноманітні релігійні та благодійні організації роблять усе для їхнього цікавого дозвілля. Влаштовуються різноманітні тематичні заходи. З ініціативи священика місцевої Свято-Покровської церкви  отця В’ячеслава тут проводяться богослужіння у різні церковні свята.

Давній храм

Місцева церква, до якої також завітали, теж дуже древня, одна з найстаріших у районі – її було побудовано у 1730 році на пожертви прихожан. В храмі зберігаються цінні стародруки, рукописи, копії метричних книг із 1850 року.

Найстаріша церква с. Будераж. Фото з мережі Інтернет

Отець В’ячеслав, котрий прослужив у цьому храмі уже більше 20 років, розповідає, що за цей час був свідком неймовірних Божих знамень.

«Пригадую, як на Вербну неділю у 2000 році, під час однієї з найурочистіших служб, сам відкрився кіот, всередині якого знаходилася ікона Почаївської Божої Матері. Образ цей розміщений над Царськими Вратами. Хтось почув, як дзенькнуло скло. Ікону спустили для того, щоб віряни приклалися до неї. Після всього я її зачинив. Старі люди переказують, що таке явище було й тоді, коли у 1943-му привезли ховати спалених німцями селян із Святого… А ось Стопа Пресвятої Богородиці, котра є однією з найдревніших святинь Почаєва, свого часу копію відбитка ноги Матінки Божої привезла в храм наша прихожанка Валентина Мельниченко. І ось ми кілька років тому спостерігали короткочасне мироточення цієї стопи. Також я був свідком, як у наших прихожанок Марії Нечипорук та Ганни Нечипорук оновлялися домашні ікони. Що можу сказати з цього приводу? Тільки одне – Господь являє нам свою силу. А в нас, коли ми бачимо ці чудесні явища, має прокидатися віра та каяття. Ми повинні всією душею прагнути до Бога та церкви», - каже отець В’ячеслав.

Отець В'ячеслав біля реліквії храму - Стопи Божої Матері. Фото авторки

 «Зоопарк» у хліві

Заходимо в гості у ще одне господарство – до Миколи Поліщука, у народі його називають Коля Дерманець, бо родом із Дерманя. «Ви знаєте, а я дуже люблю, коли мене отак по-народному кличуть», - каже чоловік. Пан Микола веде показувати свою найбільшу гордість – рідкісних птахів, котрих він уже кілька років поспіль вирощує. Є у нього п’ять видів голубів, декоративні карликові кури, були донедавна й фазани, та Микола Олександрович подарував одного з них  чоловіку, котрий повернувся з АТО. Каже, так хотів підтримати бійця. Було багато папуг, перепілок, щигликів, чижиків, вирощував нутрій, мав гірських баранів. Тому на його обійстя вчащали екскурсії, як до зоопарку, особливо подобалось тут учням початкових класів. Та багатьох тварин і птахів довелося подарувати родичам і друзям, бо чоловік захворів і не мав можливості піклуватися про своїх улюбленців. Тепер господар планує відновити колекцію. Частенько їздить на різноманітні виставки і купує рідкісні екземпляри. Каже, що це його «хвороба» на все життя.

Рідкісних птахів вирощує на своєму обійсті Микола Поліщук. Фото авторки

Ні дня без п’ялець та голки

Побували ми й у селі Святе. «Напросилися» у гості до завідуючої будинком культури села Будераж Наталії Козік, адже почули від односельчан, що мама її чоловіка Ніна Олександрівна майстерно вишиває картини та ікони. І справді, стільки рушників, вишитих подушок мало де знайдеш. «А недавно я почала вишивати бісером, - демонструє нам свою роботу жінка. – Побачила, як Наталка вишиває, собі спробувала, дуже сподобалося».

Ніна Олександрівна жодного дня без вишивання не прожила. Фото авторки

Тепер іменні ікони, чудові барвисті картини, вишиті руками Ніни Олександрівни, має уся рідня. Наталя ж чудово малює, робить цікаві ікебани з природних матеріалів. Своїми виробами й прикрасила весь будинок культури. Привчає до творчості й односельців. Нещодавно разом зі школярами вирішила розфарбувати одну із стін у клубі.

«Діти малювали просто руками. Можна було б частіше задіювати молодь до якихось цікавих занять, а не лише обмежу-ватися культурними заходами на різноманітні свята, проте через відсутність у приміщенні опалення, поки з цими планами мусимо почекати», -  розповідає пані Наталя.

Не відстає від мами та дружини й глава сім’ї – пан Юрій. Він любить працювати з лозою. Найчастіше плете кошики, адже вони дуже потрібні в господарстві, та й  односельці частенько просять, аби він сплів кошика й їм... 

Юрій Козік давно плете кошики. І родичів, і односельчан вчить цьому ремеслу. Фото авторки

Головною проблемою сучасного селянина є відсутність робочих місць, констатує Володимир Баранов, та люди навчилися пристосовуватися. Хто не має роботи в селі, той їздить працювати до райцентру та до Рівного, а то й за кордон. Багато хто з селян дає собі раду, реалізовуючи сільськогосподарську продукцію. 
Поспілкувавшись із багатьма людьми, зрозуміла - їх об’єднує єдина мета, одна спільна думка. Будеражці кажуть, що не страшна їм ніяка криза, адже хто працює, той завжди матиме і хліб, і до хліба. Це нехай багатії-олігархи криз бояться – їм є що втрачати. А простому селянину що потрібно? Аби уся родина була здорова та був мир на землі... Пече людям кривавою раною Донбас, адже день у день доводиться відправляти на війну своїх синів. Невже оте предковічне передбачення про війну, яка «ще буде раз» знову збулось?