Інтерв’ю з Оксаною Грицютою - кандидаткою педагогічних наук, педагогинею, психологинею, навчальною психотерапевткою ПТСР та розладів, пов‘язаних з бойовою травмою, співавторкою школи тренерів «DVIЖ», членкинею УСП, дійсною членкинею ІРСГП, головою громадської організації «Носителі миру».

Війна завжди асоціюється з втратою. Якої найбільшої втрати може зазнати людина?

Звичайно, втрата життя. І це не тільки про фізичну смерть. Це втрата себе, своєї ідентичності, якщо вона, звісно. була. Бо війна, за усіма спостереженнями, відкриває те, що в людині є. І не тільки хороше. Проблеми, які зачаїлися в людині за мирного часу, за воєнного пробуджуються, проявляються і загострюються. Якісь дитячі травми, непрощення, страхи тощо – все це починає проявлятися.  Постають великі виклики. Проявляються моральні цінності людини, сенси її життя. Зараз ми багато чуємо про цінність самого буття. Безперечно, цінність фізичного життя – колосальна. Але існує ще й внутрішнє. І людина, яка вціліла фізично, мала б ще й вціліти психологічно та духовно. Бо військовий, який повертається додому і запиває, стає п’яницею. Це теж про втрату і залежність. А не про свободу, заради якої проливається стільки крові.

Переселення сьогодні в інші місто чи країну – це втеча від себе чи принаймні спроба втечі?

Не завжди. Є достатньо прикладів, коли ми бачимо, що людям відкриваються нові можливості та горизонти в чужих країнах. Чимало переселених віднаходять там себе. Але досить часто – це все ж таки втеча від себе, яку війна прискорила. З іншого боку, коли летять бомби на голову – не будеш сидіти на одному місці. Потрібно зберегти спочатку фізичне життя, щоб потім шукати своє місце під сонцем і призначення на землі. Є відповідальність у батьків за збереження життя дітей. Це їхній святий обов’язок.  Мами, які виїжджали за кордон, навіть не знаючи, що на них там чекає, були певні в одному – в такий спосіб забезпечують безпеку своїм донькам та синам. Це дуже мудро і розумно з їхнього боку. Але  є і  інша сторона такого вибору – це втрата дому, своїх родинних коренів. Все частіше доводиться чути від людей, які переселилися, про важкість життя на чужині. І за спостереженнями, люди, котрі не розуміли, для чого виїжджають до чужої країни, а були лише мотивовані страхом, почуваються наче підвішеними у повітрі, їхнє життя наче на паузі. Вони живуть там у безпеці, але  не мають розуміння, як будувати життя далі, не бачать сенсу для себе в нових обставинах, втрачають професійні надбання, власну респектабельність і, звичайно, в такому випадку не будуть спокійні та задоволені.

Найбільша втрата під час війни для країни?

Люди. Люди талановиті, розумні - всі. У нас на війну пішли науковці, вчителі, викладачі вишів, спортсмени, бізнесмени… Живі черги до військкоматів стояли, тому що чоловіки хотіли йти захищати свою країну від сусіда-агресора. А це цвіт нації. Ось саме ці люди і мали свою ідентичність: людську, професійну, національну. Усі складові такого актуального поняття, як «ідентичність», у них були присутні. І  такі люди фізично загинули. Це найбільша втрата для країни. Потім – це втрата територій. Але території ми відвоюємо, а от людей, на жаль, не повернемо. І тепер відповідальність на живих, щоб смерті цих синів та дочок України не були даремними. Щоб ми оправдали сподівання  і справді піднялися до рівня наших героїв.

Прекрасно помолився наш Президент Великодньою молитвою (дослівно не процитую, бо не вчила напам’ять, але суть пам’ятаю): «Допоможи, Господи, нам власний гнів перетворити в досягнення». Важливо, щоб ми зі стану меншовартості, в якому перебували століттями, вийшли. І пан Зеленський на сьогодні робить усе можливе, щоб ми не прохачами були, а об»єднували інші країни  разом із нами у боротьбі та перемозі над тими монстрами-орками. Ми не просимо, як жебраки, а як ті люди, які знають, за що борються. Навіть більше – ми запрошуємо долучитися до спільної місії – вибороти свободу і демократію для себе, і цим забезпечити її й для світу. А обов’язок переможців – не повернутися до старих стратегій, знову до відчуття меншовартості, а використати весь потенціал для переможного та успішного життя – в цьому повага до загиблих і наша відповідальність перед дітьми.

Я розумію, що песимізму в українців щодо  майбутнього досить багато, адже є підґрунтя: історія свідчить, що таке вже було. Але пам’ять планети Земля багата й іншими прикладами. У кожній країні проливалася кров за її добробут – матеріальний, психологічний, духовний. І наше зараз завдання, щоб пролита українська кров була оправдана, щоб наша країна зажила гідно.

Сьогодні, всупереч затяжним сиренам, ми спостерігаємо, як наші воїни ЗСУ відвойовують село за селом, місто за містом… Але в історії багатьох країн (у тому числі й нашої) були моменти, коли вона стовідсотково захоплювалася окупантами, втрачалася уся її державна територія. Чи можна сказати, що країна в такому випадку втрачала свою ідентичність? Як відроджуються країни ментально?

 Я переконана на 100%, що перемога буде за Україною. Але як швидко вона відновиться - залежатиме від кожного з нас. Території повернуться, головне, щоб ми на них Україну збудували.  

Чи існує таке поняття, як «воєнна психологія»?

Так, звичайно, існує. Це окремий вид психології. Я не є воєнним психологом і ніколи не навчалася на воєнній кафедрі, але дотична напряму  до військових. Бо є практичним психотерапевтом по ПТСР. І саме у першу хвилю війни (мається на увазі 2014 рік)  так сталося, що ми організовували семінари саме на ці теми для соціальних працівників, волонтерів, служителів різних конфесій (хоча багато церков сьогодні вважають психологів тими людьми, які літають на мітлах. У наш час шалених заторів на дорогах я б залюбки скористалася цим видом транспорту і в такий спосіб пересувалася б, та все ніяк не можу його опанувати. Ще не вигадали таких мітел. (Сміється)

Прогрес крокує… А де відбувався перший семінар?

У Радомишлі. І він тоді називався «Носителі миру». Ми мали на увазі мир внутрішній, мир із самим собою. Але в той час, коли він готувався, розпочався Майдан. А потім проводилися семінари на згадану тему, коли вже Україна палала від вогню. І тоді його меседж набув зовсім іншого значення. І мир у моєму розумінні - це не завуальовування чиїхось злочинів, не ігнорування стану людини. Це глибока робота людини над собою, і країни в тому числі. Замовчувати злочини неприпустимо. Це псевдомир. Я багато років спостерігала за іноземцями, їхнім ставленням до проблем нашої країни. Від багатьох з них я чула спонукання до псевдомиру. Знаєте, це схоже на ситуацію в сім’ї. Діти поб’ються, а батьки, не розбираючись, обох покарають, а потім пропонують обійнятися і поцілуватися. І все…  Це замовчування конфлікту. У випадку війни зло має бути назване злом і покаране, злочини не повинні замовчуватися, горе має бути оплаканим. 

Потім, з плином часу, коли постало питання створення громадської організації, що мала на меті психологічне відновлення людей та навчання спеціалістів, то  її назва була визначена – «Носителі миру».

Минув 2014-й у Радомишлі, але семінари продовжували відбуватися. Чи вдалося зафіксувати їхню кількість станом на сьогодні?

«Носителі миру» стали певною платформою для розвитку багатьох людей. То не є організація, в якій просто працюють люди, а платформа для розвитку і самостійного старту багатьох. Наприклад, тоді розпочалася співпраця із соціальними працівниками, служителями церкви, психологами з Дружківки Донецької області.  Багато дружківців закінчили Рівненський інститут Відкритого міжнародного університету «Україна», в якому я на той час викладала на кафедрі психології, соціальної роботи та гуманітарних дисциплін, і здобули психологічну освіту.  Вони за цей час організували та втілили в життя чимало прекрасних проєктів. До речі, вони досі там працюють під сьогоднішніми страшними обстрілами. Згодом розпочалася співпраця з Краматорськом, і всі ці вісім років поспіль я працювала з краматорчанами, допомагаючи педагогам, психологам, соціальним працівникам, служителям церков. Ми досі  максимально підтримуємо одне одного. Понад сорок семінарів було проведено за цей час.

Виходить по п’ять семінарів на рік. Не мало… Для цього потрібно достатньо часу та енергії…

Енергії мені точно не бракує. Я зреалізована людина, можу дозволити собі витрачати час на власний розсуд.

Спостерігаючи за Вашою діяльністю, підозрюю, що Ви вже навчилися творити додатковий час у добі. Винайшли якісь верстати і виготовляєте його там. Чи Ви творите його у пробірках?

Цікаво звучить (сміється). Мені сподобався цей задум. Варто буде над ним поміркувати… Сьогодні знаю стовідсотково, що витрачаю свій час ефективно. А від того, що проживається кожна хвилина з користю, наша синергія з ним стає вдвічі потужнішою.

Які результати своєї діяльності Ви можете виокремити?

Мені сподобалося те, що громадська організація «Носителі миру» стала майданчиком професійного зростання та натхнення для багатьох наших партнерів, у яких розправилися крила. Вона є територією самостійних рішень, позитивних змін і ефективних векторів розвитку, зрілого становлення людей. Саме ця її діяльність і співзвучна з українською ідентичністю: відкрити всі якості духу та душі, позбутися рабського менталітету тощо.

Мені дуже сподобалися слова моєї відомої колеги-психологині, арт-терапевтки Вікторії Назаревич, коли вона порівняла секвою з тими подіями, які відбуваються у нашій країні. Виявляється, секвоя – одне з найміцніших дерев у світі. Воно не відкриває свої шишки доти, доки в лісі не станеться пожежа. Секвоя десятками років буде зберігати насіння в них, але відкриє лише тоді, коли вогонь  наблизиться до неї. Робить вона це під дією температури понад 200 градусів за Цельсієм і з однією метою – посіяти насіння в ґрунт. Згодом виростає новий ліс сильних дерев. У нашій країні трапилася така пожежа, в якій ми маємо вистояти, відкривши та зберігши свої найкращі якості. Колись мене на одній із конференцій на Філіппінах запитали, що я можу зробити у цій війні? Я не можу її зупинити. В мене для цього нема ні сили, ні влади, ні повноважень. Але я можу допомогти людині, яка поруч і яка хоче відродити себе. Бо знаю, як це зробити максимально ефективно, поділитися знаннями з колегами, підтримати і сама прийняти підтримку, бо теж людина і теж живу в часи війни.

Якою є тематика семінарів?

«Взяти своє і залишити чуже» - це про батьківські сценарії. У нас є достатньо дорослих людей, які навіть у зрілому віці ображаються на своїх батьків. Я ж на це дивлюся з іншого позиції: це немов би стартові дані для вирішення життєвої задачі. І в кожної людини вони свої. Не хороші, не погані, просто свої. Це та база, з якою людина вийшла в життя. І далі доросла людина мала би брати на себе відповідальність: що я беру у своє життя, а що ні.

«Психологічна гнучкість» - знати, в який час та момент використовувати власні внутрішні ресурси, щоб вийти переможцем.  Адже психологія – це мистецтво пізнання душі.

«Посттравматичний стресовий розлад» - тема, яка дуже актуальна в даній ситуації війни. Ми маємо чіткий алгоритм ізраїльської психотерапевтки Едни Фоа, яка багато років працює з травмою війни. Ми ділимося цими знаннями, які отримали у Варшавському військовому медичному інституті, в Клініці психіатрії та бойового стресу. Стажування у нас там тривало понад шість місяців. Відтоді я особисто  провела навчальні сесії з цієї методики для 70 спеціалістів. Митрополит Антоній Сурожський казав: «Кожна людина Божа. Тільки одна відреставрована, а інша ні». Так ось, на цих семінарах можна  здобути інструментарій для відреставрування власної ікони, яка буде віддзеркалювати Божу силу та славу.

У власній психотерапевтичній практиці використовую методи символдрами, арттерапії та інших напрямків психотерапії.

Із 2019 року практикуємо психологічну допомогу людям з допомогою коней. У 2019 році ми провели семінар з роботи з кіньми. В Україні цей вид роботи розповсюджений не досить широко. Найбільше метод іпотерапії застосовують у роботі з дітьми: ДЦП, аутисти, діти, які мають певні фізичні вади. Ми ж використали знання канадських спеціалістів з іповезії для того, щоб надати психологічну допомогувсім, хто її потребує. Кінь не має знань, але відчуває і віддзеркалює емоційний стан людини. Допомагає пацієнту бути в контакті з собою і зі світом, відчувати себе.

Ще один вид терапії, який добре допомагає психологічно травмованій людині – це дельфінотерапія.  Сьогодні це хоч і дорогий метод, але досить дієвий. Ми живемо в час технологічного прогресу, коли все далі й далі відокремлюємося  від природи, рідко перебуваємо в контакті з рослинами, тваринами. З піском діти частіше граються у кабінетах психологів, а не в пісочниці на подвір’ї. Тому перебування у воді з дельфінами, на природі з собаками або ж на манежі з кіньми - досить терапевтичне.

Наскільки важливою є внутрішня робота людини над собою?

 Ми живемо у суспільстві, де багато невирішених проблем, негативного мислення, приниження, упередженого ставлення до інших людей, як спроби захистити себе. У такому ментальному оточенні людині досить важко  розправити плечі. Згадати хоча б той  факт, як  мами вільного світу та українські мами розмовляють зі своїми дітьми. Розмови суттєво відрізняються.  Сучасна мама (а таких в Україні серед молоді все більше) вселяє дитині надію, навіть якщо та допустила помилку. Українська ж (традиційно) «припечатує» до землі своїм критиканством. Не критичним мисленням, яке полягає у запитанні – що я корисне  для себе можу з цього винести? А як я можу себе покарати? Це результат і підґрунтя комплексу меншовартості цілого нашого народу.  А вийти на новий рівень – значить відкрити себе, навчитися цінувати і поважати себе. Ми із захватом дивилися на інші країни, а свою знецінювали. На жаль, тільки в часі війни масово вимушені емігранти побачили реальність інших країн і, нарешті, дали позитивну оцінку своїй.  Почали цінувати своє українське і ту свободу, ті надбання, які мали. Відбулося пробудження і ментальне зростання. 

 Можете назвати географію проведення семінарів?

Вся Україна і закордон теж. Польща (у цій країні викладала як польською, так і українською), Філіппіни, Німеччина, колишні країни радянського альянсу: Азербайджан, Вірменія, Грузія, Білорусь, Молдова, Киргизія. Щодо України, то наступні міста: Рівне, Київ, Вінниця,  Краматорськ, Дружківка, Кремінна, Закарпаття, Львів, Івано-Франківськ, Кам’янське та ін.

Хто Ваші колеги на сході країни?

Громадська організація «Майора» в Дружківці. Це Галина та Микола Хомченко, благодійна організація «Карітас-Краматорськ».

Чи можете навести якісь приклади зі своєї  практики?

У нашому суспільстві забороняються певні емоції, які вважаються негативними. Хороші дівчатка не зляться, хороші хлопчики не плачуть. Існує заборона на емоції. Але насправді не існує такого поняття, як позитивні та негативні емоції. Сама емоція – це просто емоція. Вона має право бути і є лише  джерелом інформації, говорячи про щось. І коли людина гнівається, злиться або ж сумує – це природно!   Але що вона з усім цим робить? Застрягає в цьому і перетворює своє життя на суцільне оплакування чи злиться на себе так, що починає руйнувати інших людей, природу чи майно, або саму себе? Ось це вже може бути погано.

До мене на консультування привели хлопчика 10 років. У мами був запит:  у дитини багато агресії. Його навіть збиралися ставити на облік в дитячій кімнаті у справах неповнолітніх. І коли  почалась робота з цим хлопчиком, де ми використовували спеціальні методики, виявилося, що оточуючі провокують його на цю агресію, нею він захищався, щоб вижити. Коли я запропонувала йому метафоричні картки, хлопець вибрав фото деревця поблизу дороги, підв’язаного і перебинтованого.  Картинка відображала внутрішній стан дитини на той момент. Коли я запитала, що загрожує цьому деревцю, він відповів: «Кожен, хто проходить повз, скубає його».

 Уявіть, як себе почуває ця дитина! У школі його цькували за те, що тато часто випивав. Директорка закладу була радянського виховання і, знаючи про долю його батька, дозволила шкільному соціуму так ставитися до дитини.  Виникла захисна реакція – агресія, щоб вижити і не зламатися. Але хто з цим буде розбиратися? Легше гасити агресію ще більшою агресією. Простіше з когось зробити цапа-відбувайла, аніж розбиратися у ситуації й виховувати здорове покоління.

 Ви практикуючий психолог. Тому навіть це інтерв’ю спрямоване на ресурс.

У кожної людини свої ресурси. Важливо знайти їх та дозволити собі наповнитися ними. Збагатися тим,  що зробить нас потужнішими, а не те, що прийнято демонструвати в суспільстві, друзям чи знайомим. Ресурс – то досить  індивідуально. Те, що буде добре для одного, – виснажливо для іншого. Я, наприклад, здебільшого люблю пасивний відпочинок.  Люди активного відпочинку ніколи мене не зрозуміють. Однак у моєму житті стільки активності, що на відпочинку я потребую усамітнитись на природі, побути в тиші. І тому обираю той ресурс, який наповнить мене силою.

Знаю, що Ви активна волонтерка.

О, так! Від 24 лютого мала 22 поїздки до Польщі з волонтерською метою. Досить часто сама їздила власним легковим автомобілем і привозила до України медикаменти, одяг та потрібні матеріали для роботи психологів.  У часі війни здобула ще й практичну фармакологічну освіту на додачу до своїх попередніх освіт (жартую). На третій день війни я вже відвозила ліки з Польщі до України. Вперше розплакалася на кордоні, коли побачила величезну чергу з жінок та дітей, які стояли просто неба, на холоді й не мали можливості десь хоча би присісти, адже надворі був лютий і їх зібралося так багато!

Один раз перевозила до України м’які дитячі іграшки, які надихнули мене та спонукали до створення казкового терапевтичного проєкту «Ведмедик Упанчик у Новому лісі».

Познайомилася у ті дні з польською сім’єю психологині Катаржини Пукач-Кжановської, яка зібрала для українських військових чимало продуктів харчування, одягу та медикаментів. А її 12-річна донька - 788 пар шкарпеток. 

Багато допомогли друзі з Німеччини, Латвії, Португалії. Справитися з задачами волонтерства допомогла моя рідна сестра Людмила Калужна, бо вантажу назбиралося чимало, а мій легковий автомобіль його не вміщав. Вона ж пречудовий водій і сміливо керує навіть 6-тонною вантажівкою, якою і перевозили потрібні речі для перемоги. На місці з цими завданнями допомагає справитися волонтерський центр церкви «Надія», який від перших днів війни і до цього часу надає допомогу ВПО та військовим. 

Сьогодні хочеться побажати усім нам - перемоги країні! Територіальної, духовної, психологічної. І відчуття подяки та відповідальності перед тими хлопцями, які вже на небі, бо віддали за нас найцінніше, що мали.

Розмовляла Олександра Валис, м. Рівне