Ви йому – тиць під носа квиточка з посвідченням, а він до вас як гаркне: «Що ви мені тичете?»

«Як що? – здивуєтеся ви. – Це мій квиток на ваш рейс».

«Мені ваш папірець ні до чого – гроші платіть!» «Як? Сьогодні ж середа. Пільговий день. І мені квиток у касі продали», – не здаєтеся ви. «А мені каса – не указ! Хочете їхати – гроші платіть, а як ні, то покиньте салон!» – січе водій.

Обурена до краю, я покидаю салон маршрутки. Проте трохи померзнувши надворі та подумавши, що їхати в Дубно мені конче треба і саме в цю годину, фотографую номер маршрутки й знову заходжу до салону. Нічого не вдієш: до тих 3.71 грн., за які мені продали квиток у касі, плачу ще 30 грн., щоб таки доїхати до Дубна, повідомивши водієві, що номер його автівки сфотографувала й скаржитимуся. «Скаржтеся. Мені начхать!» – відповів водій. Його не хвилює ніхто й ніщо. Й навіть власна репутація не обходить. Головне –  гроші. За кермом – типовий заробітчанин.

Квиточків пасажирам справедливий водій, звісно, не видає. Свою знайому, яка в центрі Рівного сідає на сидіння поруч нього, весело розповідаючи про вчорашні вихідні, везе безкоштовно. Що тут скажеш – сам собі пан!

Поки до Дубна, до тісного й незручного салону напхалося маса людей з кравчучками та іншими великими сумками. Прохід вузесенький. Спинки сидінь височенні. Не їзда, а казка. Преференцій же щодо оплати нікому ніяких. Навіть хлопцеві в камуфляжі. А той нічого й не домагається, мовчки платить. Не помічають цього й пасажири.

Хоча, з усякого правила є виняток. Не всі люди за кермом однакові.

Зробивши свої справи, повертаюся після обіду назад до Рівного. Біля Дубенського замку зупиняється автобус Чернівці - Рівне. Салон просторий, великий і майже порожній. Вже навіть не думаю показувати посвідчення, без слів подаю водієві тридцятку. А у відповідь маю приємне здивування: мені повертають 5 грн. решти.

То яка ж насправді вартість проїзду? Чому з Рівного до Дубна один водій бере 30 грн., а другий за таку ж відстань, лиш у зворотному напрямку на 5 грн. дешевше? Хіба кілометрів поменшало? Чи бензин якийсь не такий? Зі мною разом сідає школярка з ранцем. Їй до першого приміського села. Подає дівчинка водієві 2 гривні, а чоловік за кермом повертає їй гроші назад: «Не треба! Сідай. Так довезу!»

«День контрастів! – подумала я. – Все на світі від людини залежить». І подумки подякувала водієві за людяність, побажавши при виході гарної дороги.

Прибувши на Рівненський автовокзал, вирішила таки зайти до тієї крайньої каси, де мені вранці продали пільговий квиточок. Наміру повернути свої 3.71 у мене, звісно, не було і в гадці. «Не такі це великі гроші, щоб псувати собі нерви», – подумала я, хоч сумління переконувало, що чиню неправильно.

Бо коли ми мовчки дозволяємо, щоб наші права на кожному кроці порушували, то пощо потім обурюємося, що у нас така «дебільна» країна, де всі й уся навколо тебе дурять. Та другий аргумент, яким я керувалася, був ще залізнішим від першого: була переконана, що тих нещасних 3.71 ніхто й не подумає повернути. Та і як я доведу те, що цим квитком не скористалася? Іншого ж у мене нема. Як, зрештою, доведу, що це я його брала, а не знайшла біля сміттярки. Ніяк. Там же не написано мого прізвища!

Тоді питання: чого ж ці квитки продають, проводячи платіж по касовому апарату? Виходить, ми, громадяни, котрі мають право на пільговий за проїзд, насправді платимо за проїзд двічі. Спершу касирові на вокзалі, а тоді ще й водієві.

Саме це питання, чому в працівників автовокзалу таке непорозуміння з водіями й такий різнобій в обслуговуванні пасажирів та чи існує якийсь закон, яким вони керуються, я й хотіла з’ясувати.

«Скажіть, будь-ласка, – звертаюся до пані у віконці, – у вас же сьогодні день для пільгового проїзду? Чи не так?» Касирка, що саме вела безтурботну бесіду зі своєю колегою, навіть не помічаючи моєї присутності, раптом повернула до мене обличчя й окинула мене таким поглядом, ніби я впала з Марса, або геть не при своєму розумі – та замість відповіді голосно зареготала. Мене така поведінка обслуговуючого персоналу Рівненського автовокзалу геть спантеличила, проте я опанувала собою, подумавши про касирку, що вона мене просто не зрозуміла.

«Я, перепрошую, але мені потрібно з’ясувати. Ви мені сьогодні вранці продали цей квиточок на Дубно згідно ось цього посвідчення (показую). Але водій на нього не зважає і змусив мене платити…» – поскаржилася я. «То й що?» – байдужим тоном відповіла касирка. «Як що? А навіщо ж ви тоді ці квиточки продаєте? Коли  на автовокзалі «Чайка» я купую в середу такий квиток, то за нього спокійно їду до Костополя чи куди мені потрібно й водії про це поінформовані та нормально реагують».

«У нас, шановна, інші закони, як на «Чайці», а за водія я не відповідаю!» Слово «шановна» касирка вимовила таким презирливим тоном, що прозвучало воно як «нешановна» і, мовляв, – чи не пішла б ти під три чорти!

Тож, спитайте, чи відчула я себе в ту мить гідною й повноправною громадянкою своєї країни?! Ні. Я відчула себе ошуканою і зневаженою.

В цю одну мить стало зрозуміло, що розмова завершена остаточно. Та й чи був сенс її продовжувати? Касирка не те, що не вибачилась, а послалась на якісь свої особливі закони, не маючи ні на йоту сумніву, що вони в них єдино законні, й правильні.

Ніби нічого такого. Звичайна така собі буденна пригода. Дріб’язкова. Таке й інше, навіть ще гірше хамство зустрічаємо в нашому житті чи не на кожному кроці й так до нього звикли, що людські норми ввічливого обслуговування нам хіба що сняться у фантазійному сні.

«Треба навчитися абстрагуватись, не брати до серця», – як часто ми даємо таку пораду не тільки самим собі, задля самозаспокоєння, але й своїм близьким.

Але відчуття, наче тебе ошукали й плюнули в обличчя, чомусь не покидало весь день. І день був зіпсований. І настрій не той. І праця не така продуктивна, як хотілося. А ми із нашим хамством в Європу? І там нас, панове, за версту видко. Бо совок з нас так і пре.

А щодо пільгових квиточків на міжміський проїзд у межах області, то скажіть: хіба не мають діяти якісь єдині правила для всіх перевізників? Коли в тижні є визначений єдиний для усіх видів пільговиків день, то чому б у цей день не дозволити цим людям проїхати за квиточком з каси?

Третє питання, яке напрошується: а для чого ці безпардонні тітки на автовокзалах у віконечках сидять взагалі? Яка їх роль? Яка в них потреба, коли їхні квиточки рівнозначні простим папірцям, а водії самі визначають як вартість проїзду, так і те, кого провезти, а кого ні.

Ці працівниці ні автобусів не приймають, ні не проводжають, як бувало в ті часи, коли не приватні «Богдани» їздили, а великі автобуси. Й водії перед ними маршрутних листів не показують і не відмічають. Маю сумнів, чи такі документи у перевізників в межах області взагалі існують. Треба це питання вивчити. Пропоную тему колегам-журналістам.

Водії, звісно, нарікають. Що бензин дорогий, що ремонт затратний, що мало заробляють… Таки-так. Тут не заперечиш. Наша бідність у нашому сьогоденні прозирає з усіх кутів. Але ж, панове, вас же ніхто й не контролює! Ніяких квитків. Ніяких контролерів на дорозі. Сам собі пан. І те, що маршрутівка абсолютно не відповідає стандартам перевезення пасажирів, котрі в салоні стоять, а водій бере дорогою всіх підряд та впихає, як оселедців у бочку, це теж не перевіряється.

А вже що хамство в нас, як добрий день, – це що «крута приправа» для культурного сервісу перевезення пасажирів?! Та ще коли додати те, що дорогою мусиш годину, а то й більше російську попсу слухати! Питань до сервісу автоперевезення виникає чимало. Далеко більше, ніж тут написалося.